Становление современной науки 27. 09-05.10.2013 Чехия

МУЗИКА І ЖИТТЯ

МУЗИКОЗНАВСТВО №5

В. В. Петрик

Луганська державна академія культури і мистецтв

ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ ІНСТРУМЕНТАЛІЗМУ

Поняття інструменталізм охоплює коло уявлень які далеко виходять за межі музичної науки. Музичні інструменти та інструментальна музика – важливі складові світової музичної культури. Загально похідним від терміну інструменталізм є слово – поняття «інструмент» у словнику В. Даля воно перекладається з латинської як «знаряддя, снаряд, приладдя…» – «всякого роду ручне приладдя або обладнання для якої не будь роботи… Інструментний або інструментальний, знаряддя, снарядний…» [1, с. 46]. Відповідно, музичний інструменталізм трактується як музика, що «утворюється інструментами». У «Музичному енциклопедичному словнику» (гол. ред. Г. В. Келдиш 1991 року) музичні інструменти визначаються як «штучно створені знаряддя або природні предмети, що створюють звук (шум) і використовуються з художньою метою» [3, с. 215]. Треба зазначити, що з цього ємкого і лаконічного визначення фактично усунуто виконавця як головного творчого одухотвореного початку в інструментальному виконавстві. А вказівка, що«використовуються з художньою метою», певно припускає творчий процес як такий, але не враховує духовну активність людини як ініціатора такого виду культурної діяльності. Достоїнство такого «ручного знаряддя», як музичний інструмент, визначається, на наш погляд, не тільки його відчутно-речовинними якостями, а саме тим ідеальним результатом який виникає безпосередньо з культури звуко-творчості. І саме в плані ідеальної призначенсті змісту музично-інструментальної творчості, інструменталізм музичний співвідноситься з філософським інструменталізмом. Під цим терміном розуміють спеціальний напрямок американської філософії різновиду прагматизму, у якому свідомість рахується як один з інструментів, що допомагає живому пристосовуватися до навколишнього середовища.

Розвернуту концепцію інструменталізму у філософії сформулював Д. Д’юї. У межах філософського знання він дає таке уточнення: «поняття, ідеї… », «закони і теорії… » виступають як «інструменти-знаряддя», «ключі до ситуацій…», «плани дій…» [2, с. 94]. Таким чином філософи - інструменталісти абсолютизують думку як рух. Такий підхід у ідеальній даності фіксує те, що визначає і «ручне знаряддя» тобто інструмент який визиває і сприяє дії-діяльності, яка практично породжуюча та розумово-психологічна. Якщо узагальнити наведені характеристики філософського інструменталізму то на перший план виступає психологічно розумова активність людської діяльності як здібність творення планів, законів тобто – інструментів для дій людини. І у цьому ми бачимо «над буттєвий» характер розумового інструменталізму який спрямовує життєвий досвід, що в свою чергу не може бути зведений тільки до почуттєвого сприйняття і який ми розуміємо як «усе, що пере живається у досвіді», як зміст свідомості [2, с. 96].

У філософській концепції інструменталізму психологічна активність індивідів, здібних творити «закони», «правила», в тому числі, містично - релігійного походження, розглядається у мобільності переходів матеріальних і ідеальних стимулів дій. Ірраціональні тенденції філософського інструменталізму при цьому не стільки збагачують,скільки обмежують підхід до наукового пізнання. У порівнянні з послідовним богословсько-філософським вченням П.Флоренського вказана позиція Дж. Дьюі і його прихильників виглядає звуженою і спрощеною. Метод вибудовування розумового інструменталізму у процесі діяльності людини по П. Флоренському має власний інструментарій, таким чином якісний склад цих інструментів-схем і їх використання, рівень володіння ними та їх вплив на процес і результат діяльності можливо визначити як філософський інструменталізм. Богослов і філософ П. Флоренський акцентує, що людина є твариною; специфічно йому належить «будування» знарядь і саме в цій його діяльності, будуванні знарядь лежить його особливість порівняно з іншими тваринами. І далі він розмірковує над культом як видом культурної діяльності. І визначає елементи культу – храм, … а також тексти, пісне - співи, молитви і т. і. – об’єднані у конкретно цілісну єдність, вони суть знаряддя цієї культурної діяльності, і далі … усяка діяльність здійснюється і проявляється завдяки своїм знаряддям і сама може бути визначена як діяльність знарядно-будівнича, сама людина – діяч, істота, що будує знаряддя. П. Флоренський обмірковуючи природу знарядь робить висновок, що: знаряддя, як таке, є проекція поза творчих надр людської істоти, що вибудовує і усе його власне емпіричне буття – його тіло, його духовне життя. Він звертає увагу, що з грецької орудіє – (орган). Дійсно, органи нашого єства – душевні і тілесні – суть знаряддя духу, вибудувані ним собі; і наші разом знаряддя, які нами побудовані, суть також органи нашого емпіричного, душевно-тілесного складу [4, с. 52-53].У концепції П. Флоренського троякості людської діяльності розрізнюються три роди «творів людської творчості». Він пропонує для більшої визначеності матеріальні знаряддя називати – «інструментами», «матеріальними знаряддями технічної культури», у «наочності, реальності» яких ми «не можемо сумніватися: – вони суть»[5, с. 109-110]. Розумність яких ми виводимо шляхом розумових висновків. Але існує ще одна галузь – мова йде про знаряддя культу … єдність самосвідомості, Я = Я, змушує припустити діяльність розуму, яка гармонічно сполучає реальність (інструменту) з осмисленістю поняття – терміну… наявність якого антиномічно – сполучає діяльність розуму і слугує умовою самосвідомості, що являється опорною крапкою всього розуму, у всіх його діяльностях. Шукана нами діяльність є трансцендентальна умова усіх діяльностей розуму і – самого розуму. Флоренський акцентує увагу на «основній діяльності, завдяки якій… людина вперше стає людиною». І далі Флоренський роз’яснює: твори цієї центральної і основної діяльності розуму є явлення ідеї, або втілена ідея. Це є сходження небесного до доль нього і підіймання доль нього до небесного, тобто сполучення Неба і землі [5, с. 111]. Близьким прикладом такої діяльності філософ називає художню творчість. В якій поєднуються практична сторона – тобто «втілення розумом своїх задумів», – з теоретичною стороною – «осмисленням діяльності». Витонченні мистецтва це ланки більш серйозного і більш творчого мистецтва, мистецтва боготворіння – Феургії. Феургія – була в давні часи опорою усіх діяльностей життя; вона була материнським лоном усіх наук і усіх мистецтв [5, там само]. Далі філософ уточнює, що з часом єдність людської діяльності починає розпадатися, тоді Феургія звужується тільки до обрядових дійств, до культу в більш пізньому змісті слова, діяльності життя за виразом автора «узаконивши своє блудне існування, свою злочину самодостатність, без внутрішнє – цінного змісту». Але людське життя не організоване у Фреугію. Однак ця неорганізованість не свідчить про не існування діяльності, де здійснюється одухотворення більш глибоке ніж у вишуканих мистецтвах. Ця діяльність є саме основне зерно, біля якого і із якого розвивається Феургія – це «бутон культуры – Культ». Культ має свої священні предмети – знаряддя культу. Від машин-інструментів їх вирізняє «їх святість, їх виділення серед інших, їх одухотвореність. Предмети культу є здійснене сполучення тимчасового і вічного» [5, с.112-113]. Підводячи підсумок міркуванням Флоренський наголошує: «Культ є сукупність святинь – усього, що слугує встановленню зв’язків з духовними світами». Таким чином створюється концепція «троякості людської діяльності – практична, теоретична, літургічна. Кожна, з яких володіє своїм комплектом знарядь» [5, с. 114].

Література

1. Даль В. Толковый словарь живого русского языка / В. Даль. – И-О. – М. : 1979. – Т. 2. – 779 с.

2. Инструментализм // Философский энциклопедический словарь [Ред. кол. С. С. Аверинцев, Э А. Араб-Оглы, Л.Ф. Ильичев и др.]. – М.: Сов. энциклопедия, 1984. - 215 с.

3. Музыкальный энциклопедический словарь / [Гл. ред. Г. В. Келдыш]. – М. : Сов. Энциклопедия, 1990. – 672 с.

4. Флоренский П. Из богословского наследия / П. Флоренский // Богословские труды. – М. : Мысль, 1980. – ХVІІ. – 517 с.

5. Флоренский П. Философское наследие / П. Флоренский // Философия культа (опыт православной антроподицеи). – М. : Мысль, 2004. – 685 с.