Рожков Юрій Григорович

НУБіП України

Роль внутрішніх текстів у драмі “Не Медея” Ю.Тарнавського

Метою даної статі є дослідити, застосовуючи метод міфологічної критики, трансформацію античного міфу про Медею та трагедії Еврипіда в драмі Ю.Тарнавського “Не Медея”. Поставлено відповідні завдання: виявити відмінні і схожі риси в образах античної і постмодерної героїнь, дослідити композиційну роль текстів у тексті. Дослід складається із чотирьох етапів, кожен з яких описує певну фазу вищезгаданого процесу. Вперше лірична героїня з’являється на мармурових сходах як розкішна древня статуя – вічний еталон жіночої краси. Це та сама блондинка з першої телефонної розмови. Її видає волосся – “thick golden” [1, 21] – густе золотаве. (В україномовному варіанті п’єси – “буйне розпущене”). Сповнена гідності вона високо закидає голову. Та Чоловіка вражає не стільки чарівна постать, скільки її незвичайні сині очі, які “вітер куйовдить”, ніби переплутавши з небом. В цій безмежній синяві віддзеркалюється душевний спокій, надійність, врівноваженість, чистота та благородність жінки, адже саме з цими якостями завжди асоціювався синій колір. Здається, що на верху тих сходів вона досягла комфортного стану та задоволеності. Та гармонію буття жінки порушує довколишній пейзаж. Він ніби оживає і прагне за будь-яку ціну торкнутись поцілунком до прекрасної незнайомки, бо вірить, що отримає таким чином благословення богині: “краєвид поділив себе на три квадрати хоче стати сторчма на червонім трикутнику її уст.” [2, 448]. Повторювана цифра “три” ще раз вказує на божественне начало, що творить буття. А червоний колір – колір життя та енергії – вказує на те, що поцілунок – це не просто висловлення захоплення, а єднання жінки та чоловіка, неба і землі (недарма слово “краєвид” саме чоловічого роду), що дає початок новому існуванню. Адже краєвид ділить себе, майже знищує власне “я” для того, щоб відродитися знову в іншій іпостасі.

Другий вірш зображує ту ж саму ліричну героїню з мармурових сходів, що опинилася на такій висоті, бажаючи підкорити певну ціль. Здобувши її, жінка не заспокоїлась і, ніби захворівши кар’єризмом, прагне “сягнути дальше, вище” [3, 122]. У цьому контексті мармурові сходи є символом сходження на вершину особистого успіху, досягнення слави, своєрідним Олімпом. У третьому вірші ситуація кардинально змінюється. Моральне падіння героїні відбувається вночі, що асоціюється у читача з темними непристойними справами (хоча у попередніх двох випадках автор не давав жодних вказівок щодо часу дій, репортаж по телефону передавав портрет чарівної дами у сонячному промінні). Четвертий вірш є розв’язкою сумної мікродрами. Вже немає на світі ні зрадниць, ні “тих, що були б плакали над ними.” [4, 131 Та на верху сходів пітьма не розвіюється. Це все, що залишили по собі люди зі сходів. А вочевидь, їх було немало, бо сходи хоча і кам’яні, все ж – стерті. Та жоден з них не міг відвернути трагедію – осквернення жінкою чоловічого кохання, яке навіть після смерті людей не може реінкарнуватись. Водночас темрява символізує пустоту, що залишається в душі чоловіка після відкинення його любові. Таку істину виводить чоловік на останньому етапі дослідження. Роль неупередженого вченого йому не особливо вдається: кожного разу після декламування його обличчя приймає вираз глибокого болю, ніби він сам переживав описане. Вистава розпочинається незвичайним виходом жінки: вона котиться зі сходів. Повторено той самий образ з поетичної мікродрами. Причина подібного вчинку криється в тому, що Медея жорстоко зневажена своїм чоловіком: “Ясон, покинув її з двійком діток, хлопчиків, задля юної дочки корінтського царя Креонта, ще й викинув їх з дому й проганяє з країни.” Отож, вихідні дані міфу у драмі не змінено: Ясон – все такий же егоїст і цинік, що порушує основний закон людського роду – закон правди і вірності. Причина його поведінки відома: він прагне влади.

Наратор коментує з іронією, що Медея сильно страждає. “Ось тепер, в неймовірній муці вона в’ється з одного кінця кімнати до другого…надіючись, що Бог – боги – на небі помітять її і зглянуться на неї.” Її побивання, валяння в ногах, прохання Ясона та Главки зглянутись на неї видаються награними. Здається, що жінка вже склала план помсти, та намагається його зараз приховати, вдаючи з себе нещасну і ображену. Про це свідчить перша мить її появи: “Довга сукня без рукавів, що щільно обтискає її тіло… З-за правого стегна виповзає рожева гадюка з срібним хребтом… Очі широко розчинені, міряються з простором, що перед ними, включаючи й мене з вами, якому очевидно не встояти перед таким подвійним ворогом.” Вигляд жінки говорить про її войовничість, гадюка ж – це не аксесуар до вбрання, а засіб здійснення небезпечного наміру. Еврипідівська Медея також маскувала себе перед коринфським царем. І античну героїню, і постмодерну споріднює прагнення помсти. Та кожна досягає мети різними шляхами. Як вже зазначалося, розігравши покору, давньогрецька Медея відсилає зі своїм чоловіком і дітьми вбрання суперниці, від якого та гине. Цей одяг стає причиною смерті і батька нареченої Ясона. Медея ж, скориставшись з постійних мігреней царівни, дарує їй через синів та Егея ліки – отруту. Доля корінтського царя у драмі Ю.Тарнавського залишається невідомою. Є ще одна відмінність між двома персонажами. Антична героїня зважується на вбивство власних дітей. Позбавляючи свого чоловіка спадкоємців, вона мотивує свій вчинок прагненням приректи на загибель і вимирання весь рід Ясона. Подібне рішення дається їй нелегко. Вона розривається між материнським почуттям і бажанням помсти. Героїня Ю.Тарнавського без вагань кидає дітей напризволяще, на поталу людям Креонта (тут автор використовує варіант міфу, а не інтерпретацію Еврипіда). Медея чинить те, за що осуджувала Ясона: вона зраджує своїх рідних. Скоївши їхніми руками злочин, жінка рятує лише власне життя. Підступність її вчинку підсилює сцена втішання її дітей Егеєм: “Каже він, що мати полетіла знайти собі союзників, щоб боротися проти своїх ворогів… І, що, як тільки це станеться, вона вернеться до них всіх і забере назавжди з собою.” Отож, вистава “ Не Медея” – своєрідне дзеркало головної героїні: вона – це не принципова і чесна Медея, а підступна і хитра Не Медея. Вистава є ще одним кроком жінки, що спокутує свою провину перед чоловіком, назустріч власному “я” та назустріч своїй долі. Водночас ця драма у драмі має і інше призначення. Про це пише сам автор: її “можна розглядати як критику певного престарілого стилю, що ще досі не цілком викорінився в сучаснім українськім театрі.” Очевидно, письменник мав на увазі пафосність, манірність, відкидання мистецьких експериментів, що притаманно в деякій мірі для традиційного українського театру. Згідно із ремаркою драматурга, мінідрама є пародією на постановки п’єс. Проте подібний висновок немає під собою достатнього підґрунтя, оскільки автор уникає більш розгорнутого коментаря щодо конкретних рис театру, які піддаються критиці.

Література:

1. Гундорова Т. Де(Кон)струкції на тлі Чоловічого Тексту // Критика. – 1999, вересень. – С. 18 – 21.

2. Еврипід Трагедії / Переклад з давньогрецької А.Содомори та Б.Тена – К.: Основи, 1993. – 448 с.

3. Зборовська Н. Естетичне вбивство жінки (за новою книгою Ю.Тарнавського “6 х 0” ) // Сучасність. – 1999. - № 3. – С. 122-127.

4. Зелінська Л. Античність і постмодерн: “чорна” текстура подвійної рецепції жінки (за драмою Ю.Тарнавського “Не Медея”) // збірка матеріалів міжнародної конференції “Літературний дискурс: генезис, рецепція, інтерпретація…”. – За ред. Ю.І.Ковбасенка. – К., 2003. – С.131-141.