Л.Я. Дергаль

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри української і зарубіжної літератури

Мелітопольського державного педагогічного університету

імені Богдана Хмельницького

Типологія соціально-психологічної мотивації художнього образу братовбивці

(на матеріалі однойменних творів “Земля” Еліна Пеліна й Ольги Кобилянської)

Однойменні повісті О.Кобилянської та Еліна Пеліна написані зі значним інтервалом у часі: О.Кобилянської – 1901 р., Еліна Пеліна – 1922 р. Однак ніде, зокрема й у статті “Як я пишу”, у якій йдеться й про першопоштовх до написання повісті “Земля”, Елін Пелін не згадує про цей твір О. Кобилянської. Отож, треба думати, кожен ішов до створення своїм шляхом, відштовхуючись від об’єктивної реальності. Тому можна говорити не про запозичення, а про типологічні сходження. Часовий розрив (при наявній подібності подій і персонажів) можна пояснити насамперед конкретною соціально-історичною обстановкою. Письменники звернулися до зображення схожих явищ тоді, коли дійсність їм ці явища явила.

Капіталізм у Болгарії почав розвиватися дещо пізніше порівняно з Австро-Угорщиною, під владою якої перебувала Буковина. Процес морального здичавіння на селі, викликаний до життя жадобою земельного збагачення, розвивався пропорційно зміцненню капіталізму і, очевидно, у Болгарії заявив про себе теж дещо пізніше.

Авторські концепції конфлікту в обох творах пов’язані як із недосконалістю суспільних основ, що руйнують долі персонажів, так і з мотивом зіткнення між Божими заповідями та аморальністю окремої людини. Для художньої реалізації конфлікту митці віднайшли той стрижень, навколо якого обертаються всі помисли й надії селянина, який є сенсом його життя, – земля. І в такий спосіб своєрідно сфокусували його у споконвічну проблему: “людина і земля”. Асоціативно пригадується Данило Підіпригора, герой роману М.Стельмаха “Кров людська – не водиця”, який після розмови з рідним братом Мироном констатує: “Да, земля дорожча за кров”. Ідейно-художній зміст обраних для дослідження повістей теж перейнятий таким мотивом: земля превалює над усім, навіть і над кровно-родинними стосунками, і призводить до таких страхітливих явищ, як братовбивство.

Сюжет зради та братовбивства в обох повістях не тільки типологічно схожий, він є явною алюзією на біблійних Авеля та Каїна. У контексті цієї алюзії прочитаємо німецькомовний епіграф до повісті Кобилянської. У перекладі він звучить так: “Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша” [2, т. 2, с.7]. Як бачимо, уже в епіграфі українська письменниця заклала підмурівок морально-екзистенційних вимірів духовної катастрофи. Спробуємо декодувати її, залучивши роздуми Л.Тарнашинської: “Біди суспільні творяться від моральних. Люди недаремно витворювали свої кодекси про добро і зло. Добро і зло здобували чітке означення – вони творились у часі <…> Люди віддавен помітили, і це зафіксовано у Біблії, що дорога до добра важка і вузька, а до зла – широка й легка” [4, с. 80].

Дослухаємося до нараторів обох повістей і простежимо, якою була дорога до зла Сави та Еньо. Обидва образи подано в розвитку. Еньо Кунчин спочатку постає перед нами як енергійний, заповзятливий молодий господар, яким заволоділо бажання стати ще більшим власником. “Эне зашагал по полю. Тонкий запах разогретой земли и зеленых всходов опьянил его, пробудил в нем работника, слугу земли, – давайте розірвемо цитату, щоб акцентувати наступний член у ряду однорідних, – собственника, скупавшего поля и луга, и поманил его к себе” [3, т. 2, с. 73].

Він, як бачимо, по-своєму любить землю. Та тільки, як переконуємося згодом, любов ця спотворена й жалюгідна, у її енергетичному полі – тільки ті десятини, що належать йому. У подальшому це і визначило всю трагедійність його стосунків із братом.

На відміну від Еньо, Сава не любить ні землі, ні праці. Уже на весіллі в Парасинки, тобто на початку повісті, старий Івоніка із зажурою констатує: “Він не любить землі… Він і не буде шанувати її, як вона перейде в його руки. Але вона не перейде в його руки, як він не зміниться” [2, т. 2, с. 24].

Отож ставлення до землі в Сави й Еньо різне. І все ж вихідний мотив братовбивства ідентичний – заволодіти землею брата. А от причини зазіхань різні: у Сави – загроза залишитися безземельним, а в Еньо – непомірна жадоба збагачення. Саву “до того гризла й мучила його вічна тривога, що не дістане ніякої землі <…> Але і без Рахіри не міг лишитися <…> А відтак сказав у нім голос виразно й голосно: “А чому не одно й друге?”

“І одно, й друге!” – заспівало в нім, і він почув нараз вдоволення <…> Се був початок і кінець його мрій і бажань” [2, т. 2, с. 194]. Зруйнована альтернатива невмолимо вела до братовбивства. А що ж призвело до подібного страхітливого кінця Еньо Кунчина? Простежимо динаміку сокровенної мрії Еньо-землевласника. “При словах “мой луг”, – читаємо уже на перших сторінках, – взгляд его загорался, плечи расправлялись, вся плотная, крепко сбитая фигура словно вырастала” [3, т. 2, с. 69]. Трохи згодом фіксуємо ще й таке: “Перебирая в уме свои поля и луга и мысленно проносясь над богатыми чужими угодьями, он мечтает: “Вот если бы все это стало моим!” [3, т. 2., с. 71]. Звернімо увагу на означення “чужими”. До пори йому не давали спокою чужі землі, та коли він збив їх докупи, на заваді стала братова нива, яка не давала змоги Еньо заокруглити свою ділянку так, як йому хотілося. Як бачимо, ні особливої потреби в цій землі, ні особливої причини для такої люті, що охопила Еньо, у нього не було. Йому просто “до смерти хочется закруглить участок… Как увижу, какой он щербатый, так и кажется – не он, а душа моя щербатая” [3, т. 2, с. 111-112]. Гірко іронізуючи, скажемо, що маємо справу з новітнім (патологічним!) поборником польової естетики. Біда лише в тому, що у цього естета “страсть к земле не утихала” [3, т. 2, с. 115]. І переконавшись, що Іван йому її і не продасть, і не поміняє на іншу (“Уж я скорей подарю тебе эту ниву”), Еньо починає виношувати жахливий план. Він “шаг за шагом, – повідомляє Елін Пелін, – хладнокровно, обдумано шел навстречу ужасной развязке. Расчет был такой: если он уберет с дороги Ивана, у которого нет детей, вдова выйдет замуж за другого, и тогда он, Эне, станет законным наследником брата” [3, т. 2, с. 116-117].

Як бачимо, Елін Пелін яскраво відтіняє глибоко грабіжницьку сутність власницьких устремлінь Еньо, умотивовано розкриває мораль і психіку новонароджуваного капіталіста-землевласника. Додамо, що Еньо відкрив шинок, експлуатує найманих робітників, дає позику під проценти, а потім за безцінь ще й скуповує землі тих, хто потрапив до нього в економічну кабалу. У гонитві за наживою він відцурався бідної, але вродливої, закоханої у нього Цвєти й одружився з негарною, горбатою, нелюбою, але багатою Станкою.

А відтак маємо нагадати, що драма безземельного Сави з того й починається, що він хоче одружитися з любою, але бідною Рахірою. Про свою сім’ю дівчина говорить: “Ми бідні, не маємо ні грошей, ні поля. Навіть одної худобини не маємо коло хати” [2, т. 2, с. 92]. Не багатша від Рахіри і Цвєта. У сім’ї, крім неї, старшої, ще восьмеро дітей, їхня хата найбідніша в селі, батько, що й мав, давно пропив і тепер у боргах у того ж Еньо. Посватавшись до цієї убогої дівчини, Еньо дуже швидко під упливом такого собі, за влучним висловом К.Генова, доморощеного Мефістофеля –Базунека (який добре знав, що серце хазяїна “любить землю”) ламає дане Цвєті слово й засилає старостів до Станки.

Аніскільки не виправдовуючи Саву, ми все ж мусимо визнати, що натура Еньо ще більш огидна. Якби Сава мав землю, він, хочеться думати, не підняв би руку на брата. Еньо її не просто мав… Він володів п’ятдесятьма декарами! Та іманентно невитравний, ненажерливо вбивчий егоїзм призводить молодшого брата до повної звироднілості, до злочину. Щоб остаточно розвінчати Еньо, Елін Пелін докладно описує сцену вбивства й тим самим переконує читача в тому, що це результат холодної, зрілої дії: “Не рассуждая, словно в беспамятстве, он нагнулся, схватил обеими руками огромный булыжник, высоко поднял его и со всей силы обрушил на голову брата. Камень громко хряснул и отвалился в сторону. Иван дернулся, хотел подняться, но голова его бессильно повисла, и он опрокинулся навзничь, страшно открыв рот, из которого хлынула кровь. Ноги и руки его, затрепетав в предсмертной судороге, вытянулись…

Взглянув на несчастного своего брата, лицо которого, залитое кровью, нельзя было разглядеть, он схватил топор и стал широкими взмахами рубить дуб. Дерево задрожало. С ветвей его посыпались на труп мертвые листья. Во все стороны полетели свежие щепки. Вскоре дерево закачалось, затрещало, накренилось. Эне отбросил топор, ухватился за ветки и начал тянуть книзу, на бездыханный труп брата. С шумом и треском дуб рухнул на неподвижное тело, похоронив его под собой. Эне бросился бегом от страшного места и скрылся в лесу” [3, т. 2, с. 120].

У Кобилянської немає зображення сцени братовбивства. Проте на відміну від цілковитого незнання односельців про те, що сталося з Іваном у повісті Еліна Пеліна, її персонажі (не тільки Івоніка та Анна, але й інші) здогадуються, що “за землю підняв Сава руку на свого брата, лиш за землю!.. Як одинак надіявся колись дістати всю землю” [2, т. 2, с. 231]. Побічних неспростовних доказів злочину Сави в повісті чимало, і все ж сам його момент письменниця із властивим їй почуттям художньої міри, а також із огляду на особливості композиції не відтворює.

Розглянемо тепер, як розвиваються події після кульмінаційного піднесення – після замаху на братів, які в зображенні обох авторів виступають як антиподи вбивць. Внутрішньо спустошений Сава не має ні радості, ні щастя, ні супокою. Тягар братовбивства супроводжує його на кожному кроці, бо обагрена кров’ю Михайла земля прокляла його. Проте Кобилянська не переобтяжує читача копирсанням у Савиній душі, цілком задовольнившись розкриттям визначального – її роздвоєності. Значно більшу увагу вона приділяє зображенню душевних порухів інших героїв, насамперед Івоніки, Марії та Анни.

У болгарського письменника увагу зосереджено винятково на Еньо Кунчині. Пережите нервове потрясіння, пов’язане не стільки з тим, що він підняв руку на старшого брата, скільки з тим, що той залишився живим, змушує Еньо імітувати каяття. Елін Пелін переконливо вмотивовує таку поведінку замаскованого злочинця. Переконавшись, що ніхто в селі не підозрює його у скоєному, він на людях навіть бравує своїми стражданнями, а згодом звикається з роллю Магдалини, що кається.

Серед болгарських дослідників немає єдності в судженнях про образ Еньо. Так, Б. Делчев уважає “психологічно невиправданою” спробу братовбивства, а отже, і весь подальший розвиток подій. Натомість К. Генов доказово аргументує закономірність замаху, підкреслюючи, що у своїй дегуманізації сільський капіталіст періоду Першої світової війни досяг повної атрофії совісті [1, с. 262]. Проте наступне “християнське” каяття Еньо він уважає поступкою письменника в реалістичному зображенні, наголошуючи, що це суперечить хижацькій, лицемірній буржуазній моралі.

А втім, зважімо на ще один, досить відомий момент з історії написання повісті Еліна Пеліна. Написавши перших п’ятнадцять розділів, письменник, після зображення сцени братовбивства, надовго перервав роботу. Згодом він зізнався, що не уявляв, як закінчити твір. Невідомо, як би склалася доля повісті Еліна Пеліна, яким був би її кінець, якби письменника майже силоміць не примусили дописати твір. Ось як про це розповідав сам автор.

Кьорчев, редактор журналу “Пролом”, у якому було видрукувано перших 15 розділів, наполягав на завершенні роботи. Коли всі засоби впливу вичерпалися, він прийшов до Еліна Пеліна разом із хлопчиком і наказав письменникові писати кінець негайно, тут-таки, при ньому. “Кёрчев, – згадує Елін Пелін, – сидит возле меня, а я пишу и протягиваю ему листки. Он их берет и передает мальчику, а тот бегом – в типографию” [3, т. 2, с. 370]. Проте ми акцентуємо тільки те, що сам Елін Пелін у світоглядному аспекті ще не був готовий до завершення повісті. А втім, болгарські дослідники вважають, що саме з 16 розділу Елін Пелін нереалістично зображує Еньо та й узагалі кінець повісті вважають невдалим.

Пригадаймо його: сумна, гнітюча картина жалюгідної смерті зовсім нікчемного, спитого Еньо. Елін Пелін змальовує її відповідно до традиції слов’янських народів про невідворотність покарання за тяжкий злочин. Еньо помирає в засніжену зиму, і природна стихія не дозволяє поховати його відразу. Залишивши мертв’яка в церкві із запаленою в руках свічкою, люди за кілька днів знайшли на тому місці обвуглений, обпалений цурпалок. Земля не захотіла прийняти Еньо у свої надра в людській подобі, бо він утратив її ще за життя. Така функціональна алегорія посилює суворий моральний вирок.

У контексті нашого зіставлення доцільно зазначити, що й задум О. Кобилянської щодо другої частини повісті залишився нездійсненим. Однак порівняно з повістю болгарського митця твір української письменниці закінчується мажорними акордами – проблискує хоч якась надія на інше життя, пов’язане з маленьким сином Анни та Петра. Наратор застерігає, що хлопчикові не треба “до землі прив’язуватися… Нема що до неї приростати! Вона не кожного щастям наділяє!” [2, т.2, с.296].

Земля і людина… А чи людина і земля? Які пріоритети? Типологічно схожі за конкретністю зображення соціальних чинників і глибиною відтворення дуалізму людської душі обидві повісті набатно попереджають про небезпечність тенет землі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Генов К. Елин Пелин: Живот и творчество. – София : БАН, 1983 . – 424 с.

2. Кобилянська О. Твори: В 5 т. – К.: Держвидав, 1962-1963. – Т.2, Т.5.

3. Пелин Е. Сочинения: В 2 т. – М.: Госиздат. худ. лит., 1962. – Т. 2. 376 с.

4. Тарнашинська Л.Б. Закон піраміди. Діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї / Передм. П. Загребельного. К.: Універ. вид-во „Пульсари”. – 2001. – 264 с.