К.ф.н. Демченко А.В.
Херсонський державний
університет, Україна
Останнім часом предметом
дослідження у роботах літературознавців стала система символів у творах
української літератури. Особлива увага приділяється індивідуально-авторській
трансформації та функції символів у системі ідейно-художніх та виражальних
засобів української поезії та прози. У літературі ХХ століття широко використовується символіка, яка допомагає
висвітлити проблеми людського буття. Введення
різних видів умовно-образного відображення дійсності (символу, алегорії,
гротеску) пожвавлює композиційні пошуки авторів і надає особливого розмаїття
їхнім творам.
Мета статтті – дослідити особливості вживання та семантичну наповненість символіки флористичних образів у поезії Василя Стуса.
Повно й глибоко осмислено творчість Василя Стуса у дослідженнях Г.Віват, І.Дзюби, М.Коцюбинської, М.Наєнка, В.Неділька, М.Павлишина, О.Росінської, Є.Сверстюка, Д.Стуса та ін. Проте необхідно звернути увагу на те, що образна символіка у творчості В.Стуса має ще багато аспектів для вивчення. У ліриці митця фактично завжди художні образи рослин характеризуються певним символічним наповненням, тому потребують спеціальної інтерпретації, враховуючи специфіку художнього світобачення поета.
На матеріалі української літератури проблема
символу ще знаходиться у стадії розробки, хоча це питання стало предметом
дослідження у працях М.Максимовича, І.Срезневського, А.Метлинського,
М.Костомарова, О.Потебні, М.Дмитренка
та ін. Ми опираємось також на
праці О.Лосєва, Ю.Лотмана та ін. Крім
того, незаперечним є твердження про необхідність обов’язково враховувати
український загальнокультурний контекст, до якого належать символічні образи.
У літературознавчому словнику-довіднику за редакцією Р.Т.Гром’яка та Ю.І.Коваліва подається визначення символу, де вказується, що він має філософську смислову наповненість, тяжіє до певного узагальнення, базується на позахудожніх, передовсім філософських потребах езотеричного знання [4, с. 635].
Роль символічного компонента у
поезії Василя Стуса можна визначити з урахуванням культурно-історичних
чинників. Крім того, образи-символи проходять складну еволюцію, яка
безпосередньо залежить від естетичної парадигми осягнення світу автором,
представленої в його індивідуальній творчості.
Для творів шістдесятників, зокрема і Стуса, характерне витончене самовираження, вміння моделювати ситуацію. При цьому спостерігається синтез архетипів національної культури та оригінальних філософсько-естетичних ідей у поєднанні з творчим переосмисленням шляхів пізнання дійсності, накреслених у європейській філософській думці минулого століття. У поетизації двоєдності “людина-природа” як сталої прикмети українського національного письменства особливого значення у другій половині ХХ століття набуває символізація наскрізної деталі та фольклорного образу, увиразнюючи тим самим проблеми «людина-природа», «людина-цивілізація», «природа-цивілізація». Тому дослідження символів та їх функціонування у творах шістдесятників є досить плідною і вдячною справою. Бо саме ці твори відзначаються посиленою увагою авторів до зображення внутрішнього світу людини, урізноманітненням тематики, збагаченням поетичної семантики, використанням художніх засобів суміжних мистецтв, лаконізму викладу тощо.
Значне місце в поетичній системі Василя Стуса посідають
образно-символічні формули на означення життя. У дусі класичної
традиції, де узагальненими ознаками життя були подорож, вогонь, шлях, бенкет,
поет використовує символічну міфологему життя – дорога. Образ «життя –
дим» вказує на ефемерність людського існування, тоді як архетип «життя –
поле» наділений рисами безкінечності та необмеженості в часі і просторі.
Символ дерева у поезії Василя Стуса пов'язується з прийомом подвійного контрасту. Передусім цей образ-символ засвідчує невмирущість минулого й майбутнього. Водночас образи-символи дерев підсилюють драматизм і трагізм ситуацій, що залишають свій відбиток у душі ліричного героя.
Символічні образи тополі, липи, верби співвідносяться також із поняттям України. Це засвідчує насамперед аналіз поезій зі збірки “Палімпсести”. Наприклад:
Моя тополе, краю мій,
вигойдуйся на волі,
Притьмом пильнуючи з-під вій
синів на видноколі [8, с.339].
Або:
... українські липи –
дрібненьким листям лопотять,
тонкі ламають руки
і мовчки до небес кричать,
і ловлять давні гуки [8, с.314].
Взагалі поняття "дерево" інколи втрачає свою сугестивність, і центр ваги переноситься на загальне поняття "лісу". Відтак образ лісу в поезії В.Стуса набуває значення універсального символу колективного минулого, народного духу чи пам'яті. Загалом таке розуміння дає підстави трактувати семантику цього засобу як своєрідну шкалу цінностей.
Спостерігаємо
у В.Стуса багатий лексикон на позначення явищ неживої та живої природи.
Змалювання крупних блоків, цілих рослинних масивів позначаються словами алея,
бір, ліс. Мовне
вираження живої природи в художньому просторі пов’язане в першу чергу з назвами
рослин. Відзначаємо вживання слів, що називають рослини - трави, квіти,
дерева. Якщо у ранніх віршах домінують традиційні народнопоетичні слова (калина,
латаття, пролісок, сосна), то з часом у його поезії
назви рослин використовуються не лише як предмет поетичного змалювання, а як
знак іншого явища. Відзначаємо велику частотність вживання у цей період лексем модрина та сосна. Ці слова у поезії автора виступають символом самотності,
трагізму, безвиході. Відбувається семантичне абстрагування ознаки від назви
рослини, що особливо часто виявляється через різні асоціативні зв’язки: «І зголілі модрини кричали, / тонко олень
писався в імлі, / і зійшлися кінці і начала / на оцій чужинецькій землі»
[8, с.356].
Символічний,
глибинно-текстовий план поезії "Присмеркові сутінки опали" проступає
уже в перших рядках твору, відбиваючи відповідне світосприйняття:
Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну –
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгожданну,
а не діжду – вибуду із гри [8, с. 56] .
Сосна – рослинна реалія
північного пейзажу – асоціюється у даному випадку у В.Стуса з неволею. Саме
неволя і смерть образом "соснового смерку" тяжіє в тоталітарному
суспільстві над людською свідомістю і духовністю (недарма в символічному
пейзажі "сосновому смерку" відведено місце вгорі). А образ сутінок символізує
в контексті фольклору та світової літератури зло. У рамках твору форма цього
зла – соціальний занепад, пов'язаний з образом сонної землі, адже стагнація
підтримується завмиранням думки й почуття – сном, який охопив переважну
більшість суспільства. При цьому духовний світ людини вловлюється в тенета
тотальної суспільної ситуації: "присмеркові сутінки ... душу оплели",
"куди не йду, куди не прагну - смерк сосновий мерзне угорі" [1, с.8].
Показовим є факт, що
символічний образ дерев (ширше – саду, лісу) зустрічаємо в інтимній поезії
В.Стуса, зокрема це вірші “Посоловів од співу сад”, “О, тим і дорог мені...” тощо. Образи дерев знаходимо у поезіях,
наповнених фольклорними образами та мотивами, наприклад, “Два вогні горять”,
“На вітрі палає осика”, “Горить сосна – од низу до гори”. Дерева автор порівнює
зі свічею (“Засніженим віттям витишитись / тополі і не беруться. / Спочили
ясні, мов свічі...”).
Дендроцентричні
міфологеми, що зреалізовуються в снах-візіях поета й насичені семантикою недоброго
передчуття смерті, яке блокує майбутній час у зв'язку із руйнацією Космосу,
асоціюються з мертвим простором: “Зозулі лихе віщування / [...] Дві посестри -
верби рясні - / зажуру плетуть кучеряву. / Невже бо життя перейшло / по кладці,
хиткій, ніби човен”; “І зголілі модрини кричали, / тонко олень писався в імлі,
/ і зійшлися кінці і начала / на оцій чужинецькій землі”; “Дві похнюплені сосни
/ смертну чують корч. / Кругом – мерці. І їхні сни / стримлять, як сосни,
сторч”. Локальні образи дерев, утворюючи загальну мозаїчну картину світу, ледь
не в кожній поезії по-новому групуються у міфологеми-коди і завдяки їх
неповторному групуванню досягають найвищого ступеня знаковості, тобто стають
образами-символами.
Вірш “Сосна із ночі випливала, мов щогла…” є унікальним
сплавом філософських, фольклорних і біблійних мотивів та образів. Митець
пригадує напівзабуті деталі свого життя у ріднім краї. Автор вдається до
прийому сну, що полегшує виклад його думок. Початок твору – це перші хвилини
сну: повільна, мінорна розповідь, яка переходить у бурю згадуваних подій, що
поволі спадають, дійшовши до вершини напруги:
… Там – Україна. За межею. Там.
Лівіше серця. З горя молодою
сосна спливає ніччю, ніби щогла,
а Бог шепоче
спрагло: Аз
воздам! [8, с.121].
Отже, В.Стус створив поезії, сповнені переосмисленими архетипно-символічними світоглядними образами національної культури. Завдяки використанню образів дерев, які мають метафоричне перезабарвлення, тобто змінюють своє первинне значення, інколи набираючи ознак символу, Василь Стус у своїй поезії таким чином задовольняє не лише художньо-естетичні потреби, а й конкретизує та вирішує філософські проблеми, тяжіє до узагальнення.
СПИСОК
ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Бондаренко А. Спроба аналізу філософських
творів Василя Стуса // Дивослово. – 1998. - № 8. – С.8-10.
2. Дмитренко М. Енциклопедія
української символіки. – К., 1996. – С.7-19.
3. Дмитренко М. Українські символи. –
К., 1994. – С.18.
4.
Літературознавчий словник-довідник /
Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К., 1997.- С. 635.
5. Лосев А. Знак. Символ. Миф. – М.,
1982.- 443 с.
6. Потебня А. Символ и миф в народной
культуре. – М., 2000. – С. 480.
7.
Слов`янський світ. Ілюстрований словник-довідник міфологічних уявлень,
вірувань, обрядів, легенд та їхніх вірувань у фольклорі і пізніших звичаях
українців, братів-слов`ян та інших народів / Упор. Кононенко О. – К.: Асоціація
ділового співробітництва «Український міжнародний культурний центр», 2008. –
784 ст. іл.
8. Стус В. Палімпсест: Вибране. – К.: Факт, 2003. - 432 с.
9. 100 найвідоміших образів української міфології. – К.: ТОВ «Автограф», ТОВ «Книжковий дім «Орфей», 2007. – 460 с.