“Филологические науки”/9. Этно-, социо- и психолингвистика
У мовознавстві другої половини ХХ ст. визначне місце посідає
дослідження складної та багатоаспектної проблеми взаємозв’язку мови та
культури. Ще Вільгельм фон Гумбольдт вважав мову вираженням духу нації. Проте,
що його погляди поділяв і американський лінгвіст та антрополог Едвард Сепір,
пише Вежбицька Анна, зазначаючи, що Сепір назвав мову «символічним путівником
культури» , [1], відмітивши стратегічну важливість лінгвістики для соціальних
наук. Справді, мова є одним із найістотніших компонентів культури, формою мислення
індивіду та суспільства, проявом культурно-специфічної людської діяльності,
невід’ємною ознакою нації. Відома російська вчена С.Г. Тер-Мінасова
порівнює мову з «дзеркалом» [2], яке відображає, окрім реальної дійсності,
суспільну самосвідомість народу, його менталітет, систему цінностей, світогляд,
звичаї та традиції. Зберігаючи та передаючи культурну інформацію з покоління в
покоління, мова створює власну картину світу, унікальну для народу чи етносу,
що є носієм цієї мови. Анна Вежбицька стверджувала, що як система історичної
фіксації та передачі «концептів» і «ставлень» мова виступає найяскравішим
свідченням суті культури [1].
Згідно
з гіпотезою лінгвістичної відносності Едварда Сепіра та Бенджаміна Лі
Уорфа, структура мови визначає структуру мислення певної мовної спільноти та її
спосіб пізнання навколишнього світу. Прихильники даної гіпотези стверджують, що
відмінності у лексичних та граматичних системах мов відображають різні
світогляди їх носіїв. Наприкінці минулого століття нові досягнення у когнітивній
лінгвістиці відродили інтерес до гіпотези лінгвістичної відносності, яку почали
поєднувати з гіпотезою лінгвістичної універсальності (існування мовних
універсалій, які надають можливість порівнювати концептуальні системи різних
мов). Концепт, згідно з точкою зору І. Панасюка, як одна з головних
лінгвістичних категорій, є одиницею етнокультурної інформації, що відображає
світ сприйняття предметів та понять, представлених у мові [3]. З.Д. Попова
та І.А. Стернін розглядають концепти як комплексні мисленнєві одиниці [4]. Концепти
організовуються в системи, створюючи так звану концептуальну картину світу або
концептосферу, унікальну й неповторну для кожної культури і мовної спільноти.
Мовне вираження кожного концепту залежить від комунікативних потреб
суспільства, а форма його вираження визначається національною специфікою
мислення.
Останнім
часом у психолінгвістиці значна увага приділяється вивченню образів мовної
свідомості людини – сукупностей певних психічних образів, що об’єднують знання
реципієнта про світ і його власний досвід, формуючись та виражаючись за
допомогою мови. В межах теорії культурного співробітництва досліджуються образи
свідомості різних лінгвокультурних спільнот. Етнопсихолінгвістика вивчає мову в
її взаємозв’язку з культурою, а саме: вплив різних мов на пізнавальну
діяльність та поведінку їх носіїв, факти різної концептуалізації та
категоризації дійсності у різних культурах та мовних спільнотах.
Ю.О. Сорокін називає її продуктом взаємодії культурології та
психолінгвістики [5].
Мова
– це скарбниця народного, національного світобачення. Вона відображає всі етапи
світобачення народу і відбиває етнокультурні, психологічні й міфологічні уявлення. При цьому в кожній мові виникає
своя, неповторна ”суб’єктивна реальність”, яку ще називають мовною картиною
світу [6].
Думку про те, що створення картини світу є
необхідним моментом життєдіяльності людини, розвивав А. Ейнштейн. Він говорив,
що людина намагається певним адекватним чином створити в собі просту і
зрозумілу картину світу, для того щоб відійти від світу відчуттів, щоб
спробувати замінити цей світ створеною таким чином картиною [7]. Даючи оцінку
картині світу, необхідно розуміти, що вона – це не відображення світу, а
інтерпретація людиною навколишнього світу способом її світорозуміння. Мова – не
є дзеркалом світу, оскільки фіксує не лише сприйняте, але й осмислене,
усвідомлене людиною. Звідси стає очевидним, що “дзеркало” не ідеальне, оскільки
має людський суб’єктивний пізнавальний характер. Більш того, мовна картина
світу змінюється з часом, і як будь-який живий організм розвивається, тобто у
діахронічному розумінні вона на кожному наступному етапі розвитку у деякій мірі
не схожа сама на себе. Здатність мовних засобів виражати інформацію про світ із
етнічних позицій пов’язана насамперед з тим, що мовні системи по різному
членують світ, тобто, мають специфічний спосіб його концептуалізації [8].
Етномовний
компонент є одним із інструментів національного самовираження. Ф.С. Бацевич [7]
визначає його як «складову змісту тексту (дискурсу), яка віддзеркалює окремі
особливості культури етносу (національної культури), мовної картини світу». У
дисертаційному дослідженні П.А. Содомори [9] етномовний компонент визначено як
сукупність денотативних і конотативних сем, що в загальному семантичному наповненні
лексеми формують її національно-інформаційний пласт.
Н.І.
Кушина розуміє етномовний компонент як сукупність етномовних одиниць чи
мікрокомпонентів різних його рівнів, що надають йому яскраво вираженого
національного характеру [10].
Етномовний
компонент – семантичні складники слів, сполучень слів, слова-поняття, за
допомогою яких український мовний код фіксує національні особливості у
світосприйнятті довкілля. Етномовний компонент реалізується, по-перше, в
ознаках, зумовлених специфікою самого життя етносу – носія мови, і, по-друге, в
ознаках, викликаних різноманітним членуванням дійсності представниками різних
етносів [11].
На
завершення викладеного вище ми робимо висновок, що мова та культура є невід’ємними
складовими етнопсихолінгвістики. Оскільки, мова є одним із найістотніших
компонентів культури, формою мислення індивіду та суспільства, проявом
культурно-специфічної людської діяльності. Таким чином, образ мовної свідомості
людини – це сукупність певних психічних образів, що об’єднують знання
реципієнта про світ і його власний досвід, який формується та виражається за
допомогою мови. Отже, етнопсихолінгвістика – мова в її взаємозв’язку з
культурою, а саме: вплив різних мов на пізнавальну діяльність та поведінку їх
носіїв, факти різної концептуалізації та категоризації дійсності у різних
культурах та мовних спільнотах.
Література:
1.
Wierzbicka, Anna. Understanding
cultures through their key words: English, Russian, Polish, German, and
Japanese. – NY: Oxford University Press, 1997. – 316pp.
2.
Тер-Минасова С.Г.
Язык и межкультурная коммуникация: (Учеб. пособие). – М.: Слово, 2000. – 624с.
3.
Панасюк И.
Теория лакун и проблема эквивалентности перевода. // Вопросы психолингвистики
под ред. Е.Ф. Тарасова, №6. – М.: Изд-во Ин-та
языкознания РАН, 2007. – с. 51- 72.
4.
Попова З.Д.,
Стернин И.А. Очерки по когнитивной лингвистике. – Воронеж: Истоки, 2001. – 191с
5.
Сорокин Ю.А., Марковина И.Ю., Крюков А.Н. и др.
Этнопсихолингвистика / под ред. Ю.А. Сорокина. – М.: Наука, 1988. – 192с.
6.
Корунець І.В.
Теорія і практика перекладу (аспектний переклад): Підручник. – Вінниця: Нова Книга, 2001. – 448с.
7.
Бацевич
Ф. С. Словник термінів міжкультурної комунікації. 2007. - 264с.
8.
Федоров А.В.
Основы общей теории перевода (лингвистические проблемы):
Для ин-тов и фак-тов иностр. языков. Учеб. пособие. 5-е изд. – M.: Филология
Три, 2002. – 416с.
9.
Содомора П.А. Побутові реалії Гомерової «Одіссеї» у
перекладі (на матеріалі українських перекладів поеми): Автореф. дис. … канд.
філол. наук: 10.02.16. – К., 2004. – 97с.
10.
Кушина Н.І. Відтворення етномовного компонента
українських народних казок в англомовних перекладах: Автореф. дис. …канд.
філол. наук: 10.02.16. – К., 1998. – 157с.
11.
Черемська О.С., Масло О.В. Національно-культурний
компонент і способи його вираження в українській народній казці// Вісник
Прикарпатського університету. Філологія. Вип. 21-22. -
Івано-Франківськ, 2009. - С. 65-67.