ОСОБЛИВОСТІ ПОВНОВАЖЕННЬ ПРОКУРОРА У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ У ФОРМІ ПРИВАТНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ: УКРАЇНСЬКІ ЗАКОНОДАВЧІ НОВЕЛИ

Азарова Марія Володимирівна

здобувач кафедри кримінального процесу

Донецького юридичного інституту МВС України

Проблемні питання участі потерпілого в судовому розгляді кримінального провадження вже достатньотривалий час залишаються одним з найбільш дискусійних та невирішених як у науці кримінального процесу, так і на практиці. Важливими для їх вирішення, на наш погляд, є Рекомендація № R (85) 11 Комітетуміністрів Ради Європи державам-членам щодо становища потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу[1] та Рекомендація Rec (2006) 8 Комітету міністрів Ради Європи державам – членам щододопомоги потерпілим від злочинів [2].

Актуальність цих Рекомендацій тісно пов’язана із сучасними тенденціями розвитку кримінального права та процесу в напрямі його «приватизації», тобто посилення ролі взаємовідносин «обвинуваченого/підсудного та потерпілого» під час розгляду кримінальних справ. Важливістьцих Рекомендацій полягає в необхідності підвищення ролі та значущості статусу потерпілого як учасникасуспільних відносин та однієї з охоронюваних кримінальним законом цінностей, проти якої спрямовуєтьсякримінально каране діяння. Розширення прав потерпілого у кримінальному праві та процесі зумовить звуження публічного регулювання та послаблення втручання держави у сферу особистих прав громадян.

Не можна не помітити суттєвого спрощення в процедурі набуття статусу потерпілого в кримінальномупровадженні. Адже згідно ч. 2 ст. 55 КПК права і обов’язки потерпілого виникають в особи з моментуподання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її допровадження як потерпілого. Водночас, як під час досудового розслідування, так і під час підготовчого судового засідання можуть бути оскаржені рішення прокурора, слідчого про відмову у визнанні потерпілим(ч. 2, 3 ст. 303 КПК).

В Україні залишаються невирішеними питання, пов’язані з наданням безкоштовної допомоги потерпілим від злочинів державою шляхом медичної, психологічної, правової, соціальної допомоги, а також їхзахисту від повторної та вторинної віктимізації, тобто вжиття активних заходів захисту державою, оскількив більшості випадків потерпілі не захищають свої права самостійно [3].

Наявність можливості відшкодуваннята доступу до правосуддя також відповідатиме ст. 6 (1) Європейської конвенції з прав людини, яка гарантуєправо «сторони» на швидку та ефективну можливість отримання відшкодування. Вироблення відповіднихнормативних актів передбачалось у Концепції забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, якіпотерпіли від злочинів4. Однак проект Закону України «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину» (№ 0907) Верховна Рада України відкликала 21 квітня2007 р., оскільки механізми компенсації збитків за рахунок держави жертвам насильницьких злочинів не відповідали ідеології Європейської конвенції про компенсацію збитків жертвам насильницьких злочинів1983 р. (ратифіковано Україною 8 квітня 2005 р.), a внесення фрагментарних змін до законодавства не вирішувало всіх проблем захисту прав потерпілих, і тому подальше доопрацювання проекту було визнано недоцільним. Нового законодавства на розвиток цих положень ухвалено не було, хоча вже майже підготовленийновий проект Закону України про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, якіпотерпіли від злочину.

Однією з проблем, яка потребує вирішення, є питання, пов’язані із забезпеченням присутності потерпілого під час судового розгляду. Нам видається доречним нормативно визначити обов’язок потерпілогобути присутнім у суді під час розгляду кримінального провадження. Проте не можна забувати про дію принципу диспозитивності щодо права потерпілого підтримувати обвинувачення поряд із прокурором або самостійно у разі відмови прокурора від обвинувачення. Тому ми вважаємо, що в будь-якому разі потерпілийзобов’язаний під час підготовчого провадження висловити свою позицію стосовно пред’явленого обвинувачення та свого бажання безпосередньо брати участь у судовому розгляді. При цьому, з огляду на можливістьпритягнення потерпілого до кримінальної відповідальності за дачу завідомо неправдивих свідчень, участьпотерпілого в судовому розгляді кримінального провадження видається обов’язковою. Поширене на практиці судове слухання за відсутності потерпілої особи є проявом порушення принципу змагальності.

Нерівність прав сторін надзвичайно яскраво проявляється і в нерівноправності потерпілого та обвинуваченого відносно права на отримання кваліфікованої правової допомоги. На відміну від обвинуваченогопотерпілий не забезпечений нормативно кваліфікованою правовою допомогою, яка може бути надана адвокатом. Вважаємо, що таке положення не сприяє посиленню гарантій змагальності кримінального процесу.

Особливо гостро ця проблема постає у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинуваченняв суді. Тоді потерпілий взагалі залишається наодинці із стороною захисту, зазвичай посиленою професійнимзахисником. На нашу думку, в КПК України слід закріпити норму такого змісту: «У випадку повної абочасткової відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення потерпілий має право заявити пропідтримання обвинувачення в повному обсязі самостійно. У такому випадку потерпілий має право скористатися професійною правовою допомогою, у тому числі має право клопотати про надання представника йогоінтересів за рахунок державних коштів». Відповідні зміни мають бути внесені і в Закон України «Про безоплатну правову допомогу». У цілому ми вважаємо за необхідне надати потерпілому право не тільки підтримувати обвинувачення самостійно у разі повної або часткової відмови прокурора від підтримання обвинувачення, а й в інших випадках, коли позиція потерпілого не збігається із позицією державного обвинувача. Тоді потерпілий повинен мати право на подання суду обвинувального акту, в якому була б висловленапозиція потерпілого.

Надзвичайно перспективним для розвитку змагального характеру кримінального судочинства, та, одночасно, забезпечення процесуальної економії є передбачене новим Кримінальним процесуальним кодексомУкраїни (далі – КПК України) суттєве розширення переліку складів злочинів, за фактом вчинення яких кримінальне провадження здійснюється за ініціативою потерпілої сторони. КПК України визначає майже 60складів кримінальних правопорушень, за якими може бути застосоване кримінальне провадження у форміприватного обвинувачення (гл. 36).

Відповідно до ст. 25 КПК України прокурор, слідчий зобов’язані в межах своєї компетенції розпочатидосудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення або в разі надходження заяви про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіхпередбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка йоговчинила. Ці положення становлять зміст публічності як засади кримінального провадження.

При цьому, за загальними правилами, наявність чи відсутність заяви потерпілого та його позиція немають принципового значення для здійснення кримінального провадження, адже відповідні відомостіможуть бути внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань і після самостійного виявлення слідчим,прокурором з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення. Як виняток, ст. 477 КПК передбачає, що кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо кримінальнихправопорушень, перелічених у цій статті.

Юридична сутність кримінального провадження у формі приватного обвинувачення полягає в тому, щовоно ініціюється лише потерпілим від цього злочину, його законним представниоком чи представником.

Роль держави полягає в тому, щоб провести досудове розслідування та здійснити правосуддя. Передбаченіст. 477 КПК статті Особливої частини Кримінального кодексу України визначають відповідальність за злочин, яким саме потерпілому спричинена моральна, фізична чи матеріальна шкода. Саме тому пріоритетнезначення набуває захист здоров’я, свобод, прав та інтересів потерпілого. У таких кримінальних справах кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення мають перш за все волевиявлення потерпілого,його оцінка діяння та особи того, хто його скоїв. Відповідно, важливим є не те, чи примирився обвинувачений із потерпілим, але чи вибачив потерпілий його та чи примирився із ним. Тобто у вирішенні питання прозакриття провадження у формі приватного обвинувачення визначна роль належить саме потерпілому.

Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення займає незначну частку в загальномуобсязі кримінальних проваджень в зв’язку із його обмеженням обов’язковими ознаками правопорушень,щодо яких може здійснюватись провадження у формі приватного обвинувачення: 1) склад злочину має бутивизначений у п. 1 ст. 477 КПК; 2) склад злочину має бути визначений у п. 2 ст. 477 КПК за умови, що вонивчинені чоловіком (дружиною) потерпілого; 3) склад злочину має бути визначений у п. 3 ст. 477 КПК заумови, що вони вчинені чоловіком (дружиною) потерпілого, іншим близьким родичем чи членом сім’ї потерпілого, або якщо вони вчинені особою, яка щодо потерпілого була найманим працівником і завдала шкодувиключно власності потерпілого. Якщо цих умов немає, слідчий, прокурор зобов’язані в повному обсязіприйняти функцію обвинувачення, в тому числі шляхом ініціювання провадження, та здійснювати її відімені держави незалежно від волевиявлення потерпілого на засадах публічності.

За родовою ознакою досудове розслідування у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення здійснюється слідчими органів внутрішніх справ (ч. 1 ст. 216 КПК). Принципова ж новизнаст. 477 КПК полягає в тому, що досудове розслідування у кримінальному провадженні у формі приватногообвинувачення відбувається і провадиться слідчим, прокурором відповідно до загального порядку здійснення досудового розслідування.

Здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення щодо злочинів, перелічених в п. 3 ст. 477 КПК, якщо вони вчинені особою, яка щодо потерпілого була найманим працівником і завдала шкоду виключно власності потерпілого, знаходиться в залежності від заяви керівника юридичної особи.

Для юридичної особирозголошення факту скоєння злочину її найманими працівниками може спричинитизначну моральну та, навіть, матеріальну шкоду. Тому під час досудового розслідування необхідно застосувати максимально допустимі заходи для збереження таємниці слідства. При цьому необхідною умовоюздійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є очевидність характеру скоєного правопорушення та спричинення шкоди виключно конкретній фізичній або юридичній особі.

Перелічені юридичні факти можуть бути далеко не очевидними. Більше того, найчастіше вони можуть бутивиявлені та встановлені лише в процесі доказування. Така діяльність по збиранню, перевірці та оцінці доказів не залежить від волі особи, якій спричинена злочином шкода. Це, відповідно до засади публічності, правота обов’язок правоохоронних органів. Тому, при укладанні угоди про примирення на стадії досудового розслідування, слідчий, прокурор мають переконатись в тому, що злочином спричинена шкода саме потерпілому, в тому числі, якщо потерпілою визнана юридична особа.

У ст. 478 КПК закцентовано увагу на тому, що потерпілий у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення займає сторону обвинувачення, використовуючи для цього всі процесуальні можливості, надані йому законом. Але КПК України, делегуючи потерпілому право ініціювання кримінальногопровадження та право укладення угоди про примирення, яка в обов’язковому порядку тягне за собою закриття цього кримінального провадження, не покладає на потерпілого обов’язку збирання доказів. При цьому, впредмет доказування у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення входять обставини,що визначені в ст. 91 КПК та обставини, що свідчать про наявність правових умов, за яких може бути укладена угода про примирення (гл. 35 КПК).

Законодавець обстоює позицію, відповідно до якої, якщо при провадженні досудового розслідуваннябуде встановлено, що вчинено злочин, передбачений ст. 477 КПК, а заяви потерпілого у провадженні немає,таке провадження закривається, а потерпілому роз’яснюється його право звернутися з заявою про скоєнийзлочин. Коли ж кримінальне провадження щодо злочинів, перелічених у ст. 477 КПК, здійснювалось післясамостійного виявлення слідчим, прокурором з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, але в матеріалах розслідування міститься заява особи про залученняїї до провадження як потерпілого, кримінальне провадження продовжується. Водночас закриття кримінального провадження слідчим, прокурором за відсутністю заяви потерпілого не позбавляє його права звернутися до компетентних органів із такою заявою. Закриття провадження судом першої, апеляційної, касаційноїінстанції за мотивами відсутності заяви потерпілого не позбавляє його права звернутися із заявою про здійснення кримінального провадження на загальних підставах.

Заява потерпілого про здійснення кримінального провадження щодо особи, хворої на психічну хворобу, може бути підставою для вирішення у встановленому порядку питання про те, чи потребує особа, щододій якої подана заява, застосування до неї примусових заходів медичного характеру. У таких провадженняхпроводиться досудове розслідування із урахуванням положень гл. 39 КПК.

Окремої уваги заслуговує нововведений інститут укладення угод про примирення в кримінальномупровадженні. Примирення потерпілого з підозрюваним, обвинуваченим може відбутися як на стадії досудового розслідування, так і під час судового розгляду, але до видалення суду в нарадчу кімнату для постановлення вироку. Заява про укладення угоди про примирення може бути зроблена потерпілим і обвинуваченимяк усно (з занесенням у протокол), так і письмово.

Якщо потерпілим є неповнолітній чи інша особа, яка не може сама захистити свої інтереси, кримінальне провадження, що було ініційоване за заявою потерпілого, його законного представника чи представника, може бути закрите при укладенні угоди про примирення, яка може бути підписана законним представником чи представником потерпілого. При цьому відповідно до інформаційного листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 223-1679/0/4-12 від 15 листопада2012 р. «Про деякі питання здійснення кримінального провадження на підставі угод»[5], якщо неповнолітнійдосяг шістнадцятирічного віку, він має право укладати угоду про примирення самостійно, але за наявностізгоди його законного представника. Якщо ж неповнолітній не досяг 16 років, угоду про примирення за йогозгодою укладає законний представник неповнолітнього. Про надання згоди неповнолітнім, його законнимпредставником у наведених вище випадках обов’язково має бути зазначено в угоді про примирення. Такийпідхід слід використовувати і тоді, коли укладається угода про визнання винуватості з неповнолітнім підозрюваним, обвинуваченим.

Необхідно відзначити, що згідно зазначеного вище інформаційного листа ініціювати укладення угодипро примирення має право лише потерпілий чи підозрюваний, обвинувачений. Вести переговори (домовлятися) стосовно укладення угоди про примирення можуть, крім цих осіб, захисник, представник (законнийпредставник) та інша особа, погоджена сторонами (за винятком слідчого, прокурора або судді).

Окремо треба відзначити, що однією з умов закриття провадження у формі приватного обвинуваченняпри укладенні угоди про примирення із особою, що скоїла кримінально каране діяння, є відшкодування завданої злочином шкоди. У предмет доказування за такими провадженням входить встановлення фактудобровільного та вільного волевиявлення потерпілого щодо реалізації ним права на укладення угоди пропримирення, а також факту відшкодування шкоди, завданої злочином.

У цілому, розширення переліку складів кримінальних правопорушень, щодо яких може бути здійсненекримінальне провадження у формі приватного обвинувачення сприятиме підвищенню відповідальності винних осіб безпосередньо перед потерпілими особами та ефективному досягненню основної мети кримінального судочинства.

Література

1. Рекомендація № R (85) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам – членам щодо положення потерпілого в рамкахкримінального права і кримінального процесу щодо положення потерпілого в рамках кримінального права і кримінальногопроцесу (Ухвалена Комітетом Міністрів Ради Європи на 387 засіданні заступників міністрів 28 червня 1985 року) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_127.

2. Рекомендація Rec (2006) 8 Комітету Міністрів Ради Європи державам – членам щодо допомоги потерпілим від злочинів (Ухвалено Комітетом Міністрів Ради Європи на 967-му засіданні заступників міністрів 14 червня 2006 року) // Міжнародністандарти у сфері судочинства [Електронний ресурс]. – К. : Істина, 2010.

3. Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів : Постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 від 02.07.04 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=v0013700-04.

4. Про затвердження Концепції забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів : УказПрезидента України від 28 грудня 2004 року № 1560/2004 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 52. – Ст. 3435.

5. Про деякі питання здійснення кримінального провадження на підставі угод: інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 223-1679/0/4-12 від 15.11.2012 р. [Електронний ресурс] –Режим доступу: http://sc.gov.ua/ua/informacijni_listi.htm.