Правовий прецедент: проблеми теоретичного визнання та практичного застосування в Україні

Виходячи з положень загальної теорії права під правовим прецедентом (судовий, адміністративний) розуміється правотворчий акт, що за умов відсутності нормативно-правової регламентації приймається судовим або адміністративним органом в результаті вирішення конкретної юридичної справи і містить у своїх приписах казуальну норму права, якій надається загальнообов'язкове значення при вирішенні подібних справ у майбутньому.

За загальним англійським правилом прецедент має імперативний характер такого змісту: вирішувати так, як було вирішено раніше (це правило "stare decisis", що взяте з латинської фрази "stare decisis et non quieta movere", яка означає "дотримуватися прецедентів і не порушувати вже встановлене"). Відповідно до цього правила кожна судова інстанція зобов'язана додержувати прецедентів, вироблених вищим судом, а також створених нею самою (якщо це вища судова інстанція). Хоча формально суд пов'язаний судовим прецедентом вищого суду або суду тієї самої інстанції, однак у процесі вибору відповідного прецеденту суддя має можливість відхилити його в результаті тлумачення під приводом відмінності обставин даної справи від прецеденту.

В Україні правовий прецедент офіційно не визнається джерелом права. Тому лише судові прецеденти зарубіжних країн, що визнають прецедентне право, можуть розглядатися в Україні як норми права. Значення таких правових прецедентів на тлумачення норм правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні є безспірним. Воно зростає у зв'язку з поширенням на Україну юрисдикції Міжнародного суду ООН, Міжнародного комерційного арбітражного суду при Міжнародній торговій палаті, Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів, Європейського суду з прав людини, Міжнародного центру по вирішенню інвестиційних спорів (ICSD), а також з огляду на прийняття Україною acquis communautaire, одним з джерел якої є рішення Європейського суду.

Особливе значення в цьому аспекті мають рішення Конституційного суду України, постанови пленумів Верховного суду України та Вищих спеціалізованих судів України тощо, що узагальнюють судову практику і роз'яснюють чинне законодавство в сфері правового регулювання різних видів публічної діяльності.

2005 рік став визначним, оскільки було зроблено значний крок уперед щодо поширення інформації щодо судової практики: прийнято Закон України «Про доступ до судових рішень». Цим Законом запроваджено Єдиний державний реєстр судових рішень. Значення реєстру для розвитку судового прецеденту як у вигляді усталеної судової практики, так і переконливого прецеденту, важко переоцінити – реєстр може і повинен стати важливим інструментом як скорочення строків формування усталеної судової практики з різних правових питань, так і підвищення ролі переконливого прецеденту рішень через підвищення рівня поінформованості суддів, адвокатів та інших юристів про такі рішення. Водночас на роботу цього реєстру є багато нарікань. Зокрема, рішення вносяться до реєстру вкрай несвоєчасно і неповно. Для покращення ситуації в науці неодноразово пропонується запровадження порядку, за якого судові рішення формуються виключно системою «Діловодство», причому одночасно включаються до Єдиного державного реєстру судових рішень. Якщо для включення до реєстру з рішення відповідно до закону має бути прибрана інформація про імена фізичних осіб чи інша інформація, то така робота має здійснюватись негайно, а скоригований таким чином текст рішення має формуватись одночасно з текстом оригінального судового рішення.

Відповідно до п.2 ч.2 ст.47 Закону України «Про судоустрій України» до повноважень ВСУ належить надання судам роз’яснень з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики. Закон не визначає такі роз’яснення як рекомендаційні (як це зроблено щодо роз’яснень вищого спеціалізованого суду у п.3 ст.39 Закону України «Про судоустрій України»), у зв’язку з чим існує поширена думка про обов’язковість роз’яснень ВСУ. Водночас така обов’язковість призводить до того, що роз’яснення ВСУ в системі законодавчих актів навіть не можна віднести до підзаконних актів, натомість вони є «надзаконними», бо саме їм належить останнє слово у тому, які саме правила та як саме регулюють ті чи інші відносини. Таке не тільки не узгоджується з конституційним принципом поділу державної влади на гілки, але і не сприяє реалізації самого механізму суддівського правотворення у вигляді усталеної судової практики, оскільки застосування вищою судовою інстанцією неадекватного механізму правотворення заважає виробленню нових правових позицій, які могли би згодом у притаманний континентальній судовій практиці спосіб перетворитись на усталені правоположення.

Шкідливим є і правило згаданої норми про повноваження ВСУ у разі необхідності визнавати нечинними роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду, бо таке повноваження нівелює визначення роз’яснень Пленуму вищого спеціалізованого суду як рекомендаційних. Втім, краще за все було би взагалі скасувати повноваження як ВСУ, так і Пленуму вищого спеціалізованого суду надавати будь-які роз’яснення – правові позиції всіх судів (включаючи ВСУ) мають відображатися лише в рішеннях з конкретних справ.

Негативний вплив на розвиток судового прецеденту має і повноваження апеляційних судів, президії апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду та заступників голів і президії, суддів ВСУ, голів судових палат ВСУ надавати судам нижчого рівня «методичну допомогу» у застосуванні законодавства (п.4 ч.1 ст.26, п.3 ч.1 ст.39, п.5 ч.1 ст.42, п.9 ч.2 ст.43, п.4 ч.1 ст.49 п.6 ч.3 ст.53 Закону України «Про судоустрій України»). Це призводить не тільки до відволікання суддів вищих інстанцій від здійснення правосуддя, а й до видачі судам нижчих інстанцій з боку судів вищих інстанцій адміністративних по суті приписів щодо застосування законодавства, що суперечить ст.126 Конституції України («Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється») та заважає формуванню прецеденту усталеною судовою практикою. Належним шляхом надання допомоги з боку суддів вищих інстанцій є читання лекцій суддям в рамках підвищення кваліфікації суддів, яке здійснює Академія суддів України, а також публікування статей в юридичній періодиці та інші форми поширення правових знань, які не передбачають безпосереднього впливу на певний суд чи суддю.

Таким чином, Україні, як і будь якій іншій країні романо-германської правової сім’ї, притаманні судові прецеденти у вигляді усталеної судової практики (jurisprudence constante) та переконливого прецеденту (в першу чергу - рішень ВСУ та вищих спеціалізованих судів).

Висновки. На нашу думку, існує багато чинників загального характеру, що стримують розвиток судового прецеденту в праві України. До них належать корумпованість суддів (яка заважає становленню усталеної судової практики через розмивання її свідомо неправосудними рішеннями), недостатній рівень кваліфікації суддів, вади системи підбору суддів, недотримання принципу незалежності суддів (зокрема, через наявність значного адміністративного ресурсу у голів судів), відсутність ефективного механізму притягнення суддів до відповідальності за прийняття свідомо неправосудних рішень тощо. Якщо взяти до уваги, що в даний час невизначена юридична сила Постанов Пленуму Верховного Суду України, то зрозуміло, суди не зобов’язані неухильно їх дотримуватись, та, як наслідок, однаково застосовувати норми права при вирішенні подібних справ. Уважаємо, це створює додатковий простір для зловживання правом.

науковий керівник: Пивовар Ю.І.,

доцент Національного авіаційного університету, м.Київ, Україна