Історія /3. Історія науки і техніки

К.і.н. Бородай І.С.

Інститут розведення і генетики тварин, Україна

Вплив німецької зоотехнії на становлення наукових основ вітчизняного тваринництва

На українських землях становлення зоотехнії як науки у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття було зумовлене комплексом об’єктивних факторів (соціально-економічних, теоретико-методологічних, науково-організаційних). Одним із критеріїв демаркації цього періоду є інституціоналізація, яка позначилася відкриттям галузевих освітніх та науково-дослідних закладів; систематизацією, спеціалізацією та диференціацією зоотехнічного знання; формуванням понятійно-категоріального та методологічного апаратів [1].

Вперше задекларував та визначив зоотехнію як технологію живих машин у 1848 р. французький учений Бодеман. У Франції та інших зарубіжних країнах, які стали першими на шлях товарного капіталістичного виробництва, формування науки про розведення сільськогосподарських тварин відбулося майже на півсторіччя раніше, що було забезпечене становленням її соціальних, дисциплінарних та виробничих основ.

Незважаючи на самобутність вітчизняної зоотехнії, на шляху свого зародження та розвитку вона певною мірою акумулювала передовий світовий досвід. Відомий дослідник історії сільськогосподарської науки В. А. Вергунов відмічає визначальний вплив французької зоотехнії на становлення наукових основ вітчизняного тваринництва [3]. Продовжуючи порушену проблему, необхідно наголосити, що в кінці ХІХ – на початку ХХ століття формування теоретичних засад вітчизняної зоотехнії не меншою мірою відбувалося під впливом німецьких вчених зоотехніків. Мета даного дослідження полягає у доведенні двостороннього характеру цього впливу, оскільки автор вважає, що вітчизняні вчені здобули світовий пріоритет у розробці окремих напрямів зоотехнії, збагативши її оригінальними розробками.

Упродовж ХІХ – на початку ХХ століття Німеччина утримувала першість у становленні та розвитку науки про годівлю сільськогосподарських тварин, започаткованої в першій половині ХІХ ст. теорією «сінних еквівалентів». Її фундатор, німецький дослідник А. Д. Теєр, у своїй відомій книзі «Основания рационального сельского хозяйства» (1809) вперше виразив потребу сільськогосподарських тварин у кормах у єдиних нормах, при цьому поживну цінність наявних кормів навів у перерахунку на сіно. Він також розробив кормові таблиці та норми для великої рогатої худоби на відгодівлі [2].

У середині ХІХ століття із розвитком органічної хімії та появою робіт Ю. Лібіха було встановлено хімічний склад кормів, вміст у них поживних речовин. Учений розділив усі речовини кормів на пластичні та респіраційні, обґрунтував роль білків, вуглеводів і жирів у годівлі тварин. Водночас німецький хімік-агроном Г. Грувен визначив норми сухої органічної речовини, протеїну, жиру та вуглеводів для різних видів сільськогосподарських тварин, довів ефективність оцінки кормів за вмістом у них поживних речовин. Однак, подальшими пошуками німецького хіміка-фізіолога В. Геннеберга засвідчено більшу значущість врахування засвоюваної частини корму натомість поживної, залежність перетравності поживних речовин від виду корму, його складу, а також виду, віку та індивідуальних властивостей тварин. У Німеччині та за її межами широку відомість отримали дослідження директора першої німецької дослідної станції в Лейпцизі-Меккерні Е. Вольфа, результати яких він звів у таблиці поживності кормів за вмістом перетравних речовин [2].

У наступне десятиріччя при оцінці поживності кормів перевагу надавали способу, розробленому німецьким ученим О. Кельнером. Він полягав у визначенні поживності кормів за їх продуктивною дією і ґрунтувався на тому, що жири і вуглеводи можуть заміщуватися у кормовій дачі із розрахунку, якщо одна частина перетравного жиру рівноцінна у середньому 2,2 частинам перетравних вуглеводів. О. Кельнер увів крохмальні еквіваленти, виходячи з того, що 1 кг крохмалю, згодований дорослому волу, може забезпечити у середньому 0,25 кг відкладених жирових тканин [2].

Працями німецьких вчених також було закладено підґрунтя для становлення фізіології травлення сільськогосподарських тварин. Зокрема, директором Фізіологічного інституту при Сільськогосподарській вищій школі в Берліні, професором Н. Цунцем розкрито деякі закономірності білкового живлення та обміну речовин у сільськогосподарських тварин. Він порушив проблему використання амідів у білковому обміні речовин, сконструював один із перших респіраційних апаратів для наукових досліджень із газообміну сільськогосподарських тварин.

У кінці ХІХ – на початку ХХ століття вітчизняні вчені (Є. А. Богданов, М. П. Чирвинський, В. П. Устьянцев, М. Ф. Іванов та ін.) широко вивчали техніку постановки зоотехнічних дослідів і методики досліджень у лабораторіях німецьких професорів Цунца, Лемана, Вернегра, Флейшмана та ін. Упритул до 1932 р., коли було вперше прийнято радянську кормову одиницю, послуговувалися німецькими таблицями поживності кормів (вперше їх було опубліковано в 1899 р. у підручнику М. І. Придорогіна «Скотоводство и скотоврачевание») [2].

Однак, вже на той час вітчизняні вчені здобули пріоритет у становленні та розвитку окремих напрямів зоотехнії. Так, значним внеском у науку про годівлю були науково обґрунтовані М. П. Чирвинським основи жироутворення в організмі тварин. Фактично цією роботою вітчизняна зоотехнія задекларувала своє право на існування. Керуючись класичними фізіолого-хімічними методами, вчений спростував пануючу на той час гіпотезу відомого німецького фізіолога, професора Мюнхенського університету К. Фойта щодо заперечення участі вуглеводів в утворенні жирів [1].

Слід відмітити, що друга половина ХІХ ст. позначилася пануванням класичної парадигми в зоотехнії, якій був притаманний догматичний характер. Прикладом цьому є теорії німецьких учених Заттегаста, Веккерліна (теорія індивідуальної потенції, теорія паралелепіпеда та ін.). Зокрема, глибокий слід в німецькій та й світовій науці про розведення тварин залишив професор зоотехнії і сільськогосподарської економії вищої сільськогосподарської школи в Берліні Г. Заттегаст. Він є автором численних наукових праць, серед яких найбільш відомі перекладені російською мовою («Учение о скотозаводском искусстве», 1880; «Скотоводство», 1981) [4, т. 24, с. 578].

Наукові пошуки вченого позначилися спробами встановлення єдиного ідеального типу будови тіла тварин, безпосередніх зв`язків між окремими екстер’єрними ознаками і рівнем продуктивності. Він поділяв думку, що необхідно усереднити форми тіла тварин, при цьому ідеальною вважав форму паралелепіпеда. Згодом довелося визнати, не без участі вітчизняних учених (В. І. Всеволодов, Ю. Ф. Лискун, П. М. Кулєшов, М. Д. Потьомкін та ін.), що така геометрично ідеальна будова не відповідає однаковою мірою тваринам різних видів і напрямів продуктивності.

З іменем Г. Заттегаста також пов`язано становлення індивідоцентричної концепції породи, за якою остання представляє суму вихідних індивідів з характерними подібними морфологічними ознаками та спільністю походження. Всі породні новоутворення пояснював посиленою спадковою передачею, а племінну роботу зводив до пошуку видатного плідника, завдяки індивідуальній потенції якого поштовх для розвитку всієї породи гарантований [4, т. 24, с. 578].

Згідно з позицією ідейних натхненників (Веккерлін, Ментцель, Юстинус) іншої класичної теорії природа створила породи з нездоланною силою спадковості, яка зростала залежно від їхньої давності. Властивості породи корінилися в чистоті її походження, тому породні ознаки завжди залишалися не змінними. Попри догматичність теорії константності порід в її основу було покладено чимало раціонального, зокрема відхилення безсистемного схрещування, підкреслення важливості походження, ретельний підбір тварин при паруванні тощо [4, т. 10, с. 730–731].

Суттєвим складником наукової спадщини німецької класичної зоотехнії є доробок директора Центрального сільськогосподарського товариства в Саксонії Г. Натузіуса. Завдячуючи його зусиллям, у 1864 р. при університеті в Галлі був заснований Сільськогосподарський інститут. У 1872 р. вийшли окремим виданням його публічні читання про скотарство і пізнання порід, в яких він розвінчав окремі доктрини, що довго панували в німецькій зоотехнії. Учений також підготував таблиці для вивчення природничої історії, навів детальні пояснення щодо остеологічних відмінностей порід. У Гундісбурзі він заснував єдиний у своєму роді природничо-історичний музей, де зібрав цінні зоологічні та зоотехнічні колекції (зразки вовни, фото домашніх тварин тощо). Г. Натузіус вперше обґрунтував рентабельність ведення м`ясного вівчарства, запропонував розрізняти господарську та фізіологічну скороспілість тварин [4, т. 40, с. 682].

Найбільш прогресивний вплив на становлення вітчизняної зоотехнічної науки мали праці К. Кронахера. Якщо попередні вчені розглядали науку про розведення сільськогосподарських тварин як мистецтво, основане з одного боку, на індивідуальних можливостях окремих тварин, а з іншого, – на емпіричних, не узагальнених теорією фактах, то К. Кронахер намагався підвести під це вчення наукове обґрунтування, широко використовуючи досягнення і відкриття біології, зокрема генетики. Це сприяло більш глибокому розумінню явищ спадковості, накопиченню свідчень про закономірності успадкування окремих ознак у сільськогосподарських тварин [5].

Слід відмітити, що на теренах Російської імперії перші керівництва з розведення сільськогосподарських тварин були підготовлені М. Г. Лівановим (1794, 1799), В. І. Всеволодовим (1836, 1837), С. М. Ходецьким (1851) задовго до виходу класичних праць німецьких дослідників. Вітчизняні вчені дають детальну характеристику місцевих порід худоби, викладають основи їх розведення. В основу породного вдосконалення покладають більш прогресивні заходи: поліпшену годівлю, добір і підбір, спрямоване вирощування молодняку.

На стику зоотехнічної та ветеринарної наук виникла та виокремилася в самостійну галузь – зоогігієна. Цікавим є той факт, що німецькі вчені також доклали значних зусиль до її становлення, усвідомлюючи її важливе значення, з одного боку, для розвитку тваринництва, з іншого, – для збереження здоров’я людей. Широку відомість отримало галузеве видання, підготовлене професором Ельденської сільськогосподарської академії, директором ветеринарної школи в Ганновері К. Дамманом. Частина твору була переведена Я. Шмулевичем російською мовою під назвою «Гигиена сельскохозяйственных домашних животных» (1884). Підручник вміщував 11 лекцій, що висвітлювали поняття гігієни тварин, яку на той час називали «ветеринарною поліцією» [4, т. 19, с. 67].

Уперше визначив гігієну сільськогосподарських тварин як науку, систематизував і узагальнив її основи німецький учений М. Кліммер у своїй відомій монографії «Ветеринарна гігієна» (1908). На той час публікуються перші вітчизняні зоотехнічні керівництва І. П. Попова, Г. І. Свєтлова, М. П. Чирвинського, М. Ф. Іванова, Г. І. Туріна, які розглядають цю галузь знань як складову зоотехнії.

На українських землях перший підручник із зоогігієни підготовлено у 1930 р. професором А. К. Скороходьком. Ученим також відкрито першу спеціалізовану зоогігієнічну кафедру та лабораторію. Йому належить пріоритет у розробці питань фізіології, теплорегуляції та теплообміну сільськогосподарських тварин за різних умов утримання; вивченні особливостей газообміну і теплопродуктивності у високопродуктивних корів. Апробований ним метод холодного вирощування молодняку має широке використання як у вітчизняній, так і зарубіжній практиці ведення тваринництва.

Узагальнення розвитку тваринницьких наук було б не повним, якби автор не відмітив, що в другій половині ХІХ ст. в Німеччині вже було досягнуто певних успіхів у розвитку молочної справи. Зокрема, отримали широку відомість праці з проблем молочної справи К. Вільгельма – завідувача дослідної станції з молочного господарства (м. Кілль), професора, директора Сільськогосподарського інституту при Лейпцизькому університеті. На той час в Російській імперії при загальній нестачі спеціальних учбових та дослідних закладів особливо різко відчувалась відсутність фахівців з молочної справи. Навіть при існуючих вищих спеціальних сільськогосподарських інститутах спеціальних галузевих кафедр не було. Батьком молочного господарства в Російській імперії вважають М. В. Верещагіна, за ініціативою та керівництва якого в 1871 р. в с. Едимоново Тверської губернії було відкрито першу школу молочного господарства. У 1895 р. на з’їзді діячів по середній сільськогосподарській освіті вперше підняли питання щодо організації Вологодського молочногосподарського інституту і лише в 1910 р. проект був розглянутий і схвалений Сільськогосподарською комісією Державної думи.

Отже, вітчизняна зоотехнія на шляху свого становлення та розвитку акумулювала у собі світовий досвід ведення тваринництва. Першочергово це стосувалося німецької зоотехнії, вплив якої особливо позначився на розробці питань годівлі, хімічного складу та поживності кормів, оптимізації техніки годівлі та гігієни сільськогосподарських тварин. Водночас вітчизняним вченим належав пріоритет у розробці окремих питань фізіології живлення тварин, вчення про добір та підбір тощо.

Література

1. Бородай І. С. Витоки інституціоналізації зоотехнічної науки в Україні / І. С. Бородай // Історичні записки: зб. наук. пр. – Вип. 26. – Луганськ, 2010. – С. 15–20.

2. Бородай І. С. Становлення та розвиток вчення про годівлю сільськогосподарських тварин / І. С. Бородай // Історичні записки: зб. наук. пр. – Вип. 27. – Луганськ, 2010. – С. 6–14.

3. Вергунов В. А. Агрономія і становлення науки про тваринництво на теренах України та Франції (друга половина ХІІІ 1920 рік) / В. А. Вергунов, УААН. – К., 2009. – 278 с. – (Історико-бібліографічна серія «Аграрна наука України в особах, документах, бібліографії; кн. 33»).

4. Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона: в 82 т / Под ред. проф. И. Е. Андриевского. – С-Птб, 1890-1900.

5.Кронахер К. Учение о разведении сельскохозяйственных животных / К. Кронахер. – Пер. с нем. – М.: Сельхозгиз, 1935. – 279 с.