Історія /3. Історія науки і техніки

Курбатська О.І.

Державна наукова сільськогосподарська бібліотека, м. Київ

 

Розвиток теорії породи та формування її генеалогії у науковій спадщині професора Ф. Ф. Ейснера

 

У становлення та розвиток теоретичних та методологічних засад вітчизняної зоотехнії в 40–80-х роках минулого століття суттєвий внесок зробив доктор сільськогосподарських наук, професор, член-кореспондент ВАСГНІЛ Федір Федорович Ейснер (1916–1986). Складовими наукового спадку вченого є теорія породи та її структуризації; основи вирощування, оцінки та раціонального використання плідників; методи великомасштабної селекції; моделювання селекційного процесу; перспективне планування племінної справи; методика збереження генофонду порід та ін.

У творчому доробку вченого центральне місце відведено теорії породи та формуванню її генеалогії. Під породою він розумів «достаточно большую группу животных, которых можно разводить, не прибегая к вынужденному родственному спариванию, связанных общностью происхождения и отличающихся характерными особенностями типа и продуктивности, поддерживаемых и развиваемых трудом человека в определенных природных и хозяйственных условиях» [3, с. 182].

Ф. Ф. Ейснером обґрунтовано, що для вдосконалення порід необхідний достатньо високий рівень мінливості та підтримання гетерозиготності на основі регульованого використання внутріпородних структурних одиниць, серед яких він виділяє найбільшу – зональний тип. Його формування відбувається на основі вихідної, поширеної в зоні розведення худоби, головним чином, під впливом добору в конкретних природних і економічних умовах. Виділення таких типів у межах порід широкого ареалу вчений вважав особливо важливим, оскільки в результаті запровадження штучного осіменіння число плідників, що використовувалися, помітно скорочувалося, що поступово призводило до звуження внутріпородної спадкової мінливості, і як наслідок до зниження ефективності добору. Періодичний обмін племінним матеріалом між відособленими внутріпородними типами, на думку вченого, вирішує цю проблему. Виділення окремих зональних типів всередині породи сприяє формуванню їх специфічних властивостей, отриманню тварин, здатних виявляти високу продуктивність саме за даних умов розведення. У межах кожного зонального типу, як правило, знаходиться кілька племінних заводів. За умови, що тип наявної у племзаводі худоби достатньо виражений, а спадковість консолідована на основі внутрілінійного підбору, заводські стада він також виділяв як важливу структурну одиницю породи.

Особливу увагу зосереджував на роботі з лініями, які, за його словами, «позволяют избежать бессистемных родственных спариваний и использовать для улучшения промышленных стад все богатство наследственных вариаций данной породы» [2, с. 117]. Ф. Ф. Ейснер запропонував чітку схему роботи з лінією, яка поєднувала кілька етапів: виділення родоначальника на основі його всебічної оцінки за походженням, власною продуктивністю та випробуванням за якістю потомства; розмноження потомства родоначальника, формування групи тварин для наступного добору; типізація лінії; закріплення її типу на основі внутрілінійного підбору із застосуванням споріднених парувань; збагачення лінії через застосування кросів з іншими лініями для отримання нових бажаних якостей.

Зокрема, завдання першого етапу вбачав не лише у поетапній оцінці плідника, а й, першочергово, у визначенні ступеня його препотентності. Зусиллями вченого розроблено ряд моделей для його обчислення, які до цього часу не втратили своєї актуальності. Федір Федорович радив відмовитися від надмірних кросів, оскільки вони можуть порушувати типовість стад. Окрім того, постійні кроси в заводських стадах неминуче призводять до масових неконтрольованих споріднених парувань на товарних фермах.

За умов запровадження великомасштабної селекції, коли окремими вченими була поставлена під сумнів ефективність лінійного розведення, Ф. Ф. Ейснер відстоював його переваги, вважаючи даний метод одним із найбільш важливих у загальній системі племінної справи. Він наголошував, що розведення за лініями необхідно вдосконалювати, запроваджуючи комплексні підходи, новітні досягнення суміжних наук. Згідно з міркуваннями вченого зростанню ефективності цього методу сприятиме залучення методів імуногенетики та біохімічної генетики поліморфних систем, які відображають об’єктивну картину генетичних зрушень у популяції під впливом проведених селекційних заходів. Ученим розроблено основи імуногенетичного аналізу за групами крові для цілеспрямованого підтримання внутрішньої генеалогічної структури порід, генетичної однорідності ліній, добору серед інбредного потомства родоначальників із більшою чи меншою гомозиготністю, вірогідної оцінки їх препотентності та контролю за передачею спадкових якостей [1].

Важливу роль Федір Федорович відводив визначенню оптимальної протяжності ліній. Поділяв думку, що «линию можно поддерживать неограниченное число поколений, «насыщая» ее совокупный генотип путем использования в каждом поколении все новых и новых выдающихся животных. Правда, от родоначальника в такой линии ничего не останется, кроме клички, но производственный эффект гарантирован» [2, с. 115].

Ученим обґрунтовано положення, що для ефективної роботи з лінією у ній повинно бути не менше трьох гілок, у кожній з яких, як мінімум два бугая-поліпшувача, оцінених за якістю потомства, а в лініях, які тільки формуються – не менше двох гілок і в них по три плідники. Мінімальна численність кожної лінії – 350 корів, у тому числі 110 корів лінійного ядра. На думку вченого, «каждую ветвь, если она имеет какую-то генетическую обособленность, можно рассматривать как самостоятельную или зарождающуюся линию» [2, с. 116]. З огляду на це, оптимальним є наступні співвідношення: пять-шість ліній по чотири гілки в кожній складуть 20–24 відокремлених генетичних груп (ліній) у породі.

Особливу увагу приділяв розведенню високопродуктивних родин, обґрунтував ряд положень у роботі з ними: 1) не допускати виведення із стада телиць від високопродуктивних корів-матерів, доки не буде оцінена їх власна продуктивність; 2) при залишенні тварин на ремонт стада віддавати перевагу тим, у яких не тільки мати, а й бічні родичі мають високу продуктивність; 3) вирощування телиць повинно забезпечити їх ріст і розвиток на рівні вимог класу еліта, після отелення їх необхідно поставити на роздоювання в першу чергу; 4) у господарствах з прив’язним утриманням худоби бажано комплектувати групи корів з урахуванням їх належності до родин; 5) при виведенні родин, як і при роботі з лініями, необхідно запроваджувати оцінку тварин за еритроцитарними антигенами і білковими поліморфними системами для вивчення динаміки поширення алелів родоначальниці у поколіннях потомків у зв’язку з показниками продуктивності; 6) розроблення планів підбору на основі ретельного аналізу кращих поєднань [2].

Таким чином, Ф. Ф. Ейснер здійснив суттєвий внесок у розвиток теорії породи, який полягав у детальному розкритті всіх сторін цього феномену та її внутріпородних структур, вдосконаленні основ формування породної генеалогії, обґрунтуванні запровадження системи лінійного розведення як одного із необхідних елементів племінної справи та розробці оптимальних прийомів ведення роботи з лініями та родинами. Вивчення цієї складової наукового доробку вченого слід розглядати як один із важелів сучасного розвитку вітчизняного тваринництва.

Література

1.   Эйснер Ф. Ф. Нужно ли разведение по линиям ? / Ф. Ф. Эйснер // Зоотехния – 1983. – № 3. – С. 32–34.

2.   Эйснер Ф. Ф. Племенная работа с молочным скотом / Ф. Ф. Эйснер – М.: Агропромиздат, 1986. – 184 с.

3.   Эйснер Ф. Ф. Порода и ее структура / Ф. Ф. Эйснер // Скотоводство / Под ред. акад. ВАСХНИЛ Л. К. Эрнста, проф. А. П. Бегучева, Д. Л. Левантина. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Колос, 1984. – С. 182–191.