С.В. Понікаровська

Харківський національний автомобільно-дорожній університет

Реалізація діяльнісного підходу при навчанні у вищій школі

Однією із задач, що ставить суспільство перед вищою школою на сучасному етапі є навчання студентів учбовим вмінням, які б забезпечили орієнтацію у потоці інформації, що безперервно росте. Уміння правильно та раціонально використовувати знання, добиватися їх дієвості не тільки в тих ситуаціях, в яких проходило їх формування, але й в нових, є однією з умов успішності трудового, навчального та суспільного життя.

Діяльнісний підхід до життя взагалі є значним досягненням психології. Він заснований на принциповому положенні про те, що психіка людини нерозривно пов’язана із його діяльністю та цією діяльністю обумовлена. При цьому діяльність розуміється як навмисна активність людини, що проявляється у процесі його взаємодії із оточуючим світом, і ця взаємодія заключається у рішенні життєво важливих задач, що визначають існування та розвиток людини.

Діяльнісний підхід, що спирається на роботи Л. С. Виготського, П. Я. Гальперина, А. Н. Леонт’єва, С. Л. Рубинштейна та розвинений у працях Б. Ц. Бадмаєва, В. В. Давидова, І. І. Іллясова, З. А. Решетникової, Н. Ф. Тализіної, Л. М. Фрідмана, Д. Б. Ельконіна та інших, є закінченою теорією вчення, що визнана у світі. Згідно з концепцією А. Н. Леонт’єва, діяльність являє собою систему процесів, через які реалізується відношення людини до світу, систему діяльностей, що змінюють одна одну. Людська особистість, за словами С. Л. Рубинштейна, не тільки проявляється, але й формується у діяльності. Одним із видів діяльності, у ході якої відбувається становлення особистості, є діяльність навчання, що здійснюється в умовах педагогічного процесу. При діяльнісному підході аналізу піддаються не окремі елементи процесу навчання, які взяті самі по собі, а діяльність навчання у цілому. Даний підхід передбачує розглядання навчання як діяльності, що складається із дій, які об’єднані єдиним мотивом та направлені на досягнення єдиної цілі – засвоєння досвіду попередніх поколінь, що приводить до задоволення пізнавальної потреби суб’єкта навчання. Засвоєний суспільний досвід приводить до зміни самого суб’єкта навчання, що і є кінцевою ціллю навчання. Навчання направлене на самого суб’єкта, воно відповідає його пізнавальній потребі. Продуктом навчання є зміни у психіці студента, збагачення її новими елементами, новими якісними станами. Навчання – це діяльність із самозміни. Вона має місце тоді, коли ці зміни у суб’єкті є не просто результатом виконання діяльності, а її ціллю.

Діяльність – це цілеспрямоване перетворення людьми дійсності, що їх оточує. Початковою формою такого перетворення є труд. Перетворюючи природу, людина перетворює саму себе, тобто проявляється як суб’єкт свого розвитку. Але визнання факту, що в діяльності особистість формується та проявляється, ще не є діяльнісним підходом. Діяльнісний підхід потребує спеціальної роботи з вибору та організації діяльності студента, з активізації та переводу його у позицію суб’єкта пізнання, труда, спілкування. Це, в свою чергу, передбачає навчання студента вибору цілі та плануванню діяльності, її організації та регулюванню, контролю, самоаналізу та оцінці результатів діяльності.

Ще у середині 20 сторіччя П.Я.Гальперин поставив у дослідженні питання: для чого людина навчається? Та відповів: для того, щоб навчитися щось робити, а для цього – навчитися, як це робити. Тобто ціль навчання – дати майбутньому спеціалісту вміння діяти, а знання повинні стати засобом навчання діям [2].

Підхід до процесу навчання як до діяльності означає перегляд поглядів на знання та вміння, їх роль та співвідношення. Головну роль у осмисленні цього положення зіграли роботи професора Г.А. Атанова. Дві традиційні задачі педагогіки, що полягають у передачі знань та формуванні вмінь з їх застосування та вирішуються послідовно, замінюються однією – знання та уміння або дії того, хто навчається, розглядаються тепер не у протиставленні одне одному, а у єдності. Це обумовлене тим, що засвоєння знань відбувається одночасно із засвоєнням способів дії з ними. Навчання основам наук взагалі є і навчанням відповідних розумових дій, а формування розумових дій неможливе без засвоєння відповідних знань. При цьому первинними із точки зору навчання є дії, і саме це поставило вимогу перегляду змісту навчання. Його повинна складати не задана система знань (ідеї, теорії та інша наукова інформація), а потім засвоєння цих знань, а задана система дій та знання, що забезпечують засвоєння цієї системи. Знати – це не просто пам’ятати певні знання, а здійснювати певну діяльність, що пов’язана із цими знаннями. Таким чином, знання стають не ціллю навчання, а його засобом. Вони засвоюються для того, щоб із їх допомогою виконувати дії, а інакше вони просто слугують підвищенню ерудиції [1].

Критерій знання також невід’ємний від дій. Знати – це завжди виконувати якусь діяльність або дії, пов’язані із даними знаннями. Знання – поняття відносне. Якість засвоєння знань визначається різноманіттям та характером видів діяльності, у яких знання можуть бути використані.

Таким чином, замість двох проблем, що стояли перед навчанням раніше – передати знання та сформувати уміння з їх використання – стоїть одна: сформувати такі види діяльності, які із самого початку включають у себе задану систему знань та забезпечують їх використання у заздалегідь передбачених межах. Тобто засвоєння та розвиток виступають не як два механізми, які, хоча й тісно зв’язані між собою, але мають різні джерела, механізми та закономірності, а як дві взаємообумовлені сторони єдиного процесу зміни того, хто навчається. Саме такий підхід зробив необхідним та реальним перехід від класичних моделей навчання до моделі навчання, що забезпечує розвиток студента як суб’єкта навчання.

Література:

1. Атанов Г.А. Деятельностный подход в обучении / Г.А. Атанов. – Донецк: ЕАИ-пресс, 2001. – 160 с.

2. Гальперин П.Я. Психология мышления и учение о поэтапном формировании умственных действий // П.Я. Гальперин. – Исследование мышлений в советской психологии: Сб. науч. трудов – М.: Наука, 1966. С. 236-278.