К. е. н., Шевчук О. Д., студ. Река І. С.

Вінницький державний аграрний університет

СТАНОВЛЕННЯ ПРИБУТКУ ЯК ЕКОНОМІЧНОЇ КАТЕГОРІЇ ТА ФАКТОРИ ЙОГО ЗРОСТАННЯ

Економічна сутність прибутку досліджувалася економістами з давніх часів. Трактування прибутку постійно змінювалося та удосконалювалося з роками. Еволюцію поглядів на сутність прибутку починають аналізувати з меркантелістів, які джерелом багатства вважали зовнішню торгівлю, а першоджерелом прибутку – сферу обігу.

Поступово погляди змінювалися і, враховуючи помилки реформувалися. Так економіст – класик Адам Сміт першоджерело прибутку вбачав у виробництві. Розвиваючи теорію трудових відносин, він зазначав, що прибуток – це продукт праці, який привласнюється капіталістом. «Вартість, яку робітники додають до вартості матеріалів, розпадається на дві частини, з яких одна іде на оплату праці, а інша – на оплату прибутку підприємця, який він авансував у вигляді матеріалів і заробітної плати». Головним надбанням науковця було те, що він створив концепцію трудової вартості, яку з часом розвинув Карл Маркс. Слід зазначити, що головним недоліком цієї концепції є роздвоєння прибутку: він одночасно є результатом створення нової вартості і породженням капіталу.

Продовжувачем теорії Адама Сміта став Д. Рікардо, який прибуток і заробітну плату не розглядав як джерела, а як складові вартості, що створюються лише працею. Він пов’язував прибуток із заробітною платою, стверджуючи, що її зростання призводить до зменшення прибутку і навпаки, прибуток зростає, коли заробітна плата знижується. Але він не дослідив проблеми першоджерела прибутку і не виділяв різницю між додатковою вартістю і середнім прибутком.

Ці два науковці поклали початок теорії додаткової вартості, яка на той час ще не була обгрунтована як цілісна концепція прибутку [4].

Поступово концепція продуктивного капіталу переростає у теорію трьох факторів виробництва – праця, капітал і земля. Ж.Б. Сей був основоположником цієї теорії і вважав прибуток винагородою підприємця за «продуктивну послугу».

Вже у ХІХ ст. Карл Маркс поглиблює трудову теорію додаткової вартості, згідно з якою механізм її формування полягає в наступному: уся новостворена вартість, яка долучається до вартості спожитих засобів виробництва, поділяється на вартість необхідного і вартість додаткового прибутку, що споживається робітниками. Тобто, додаткова вартість створюється витратами додаткової праці, далі вона набуває форми прибутку.

Підводячи межу, визначимо, що джерелом прибутку є додатковий продукт, створений у сфері виробництва і реалізований у сфері обігу. Історичний розвиток теорії прибутку відбувався за двома напрямами, які слід відмітити. Перший напрям – компенсаційний, який полягає у стверджуванні, що прибуток є платою підприємцю за його послуги і ризики, а також за виконання економічних і управлінських функцій. Другий – функціональний, пов'язаний з існуванням недосконалого ринку, слабкої конкуренції і здатністю фірм утримувати монопольні переваги [2].

Дослідивши різні погляди економістів – учених на питання походження прибутку та природи прибутку, можна запропонувати таке визначення прибутку: прибуток підприємства – це форма комплексного доходу, що утворюється у результаті реалізації права власності на капітал у різних сферах його застосування, яка одночасно виступає об’єктом і інструментом управління фінансами [4].

Прибуток є метою діяльності кожного підприємства. Тому дуже важливо під час планування враховувати усі фактори і аспекти подальшого розвитку, щоб можна було обгрунтовано визначити його величину та забезпечити певних рівень прибутковості.

Прибуток є основним джерелом розвитку підприємства, науково-технічного вдосконалення його матеріальної бази і продукції, всіх форм інвестування.

Як категорія ринкових відносин прибуток визначає такі функції:

- характеризує економічний ефект – служить кінцевим фінансовим результатом;

- відіграє стимулюючу функцію – він одночасно є фінансовим результатом і основним елементом фінансових ресурсів підприємства;

- джерело формування бюджетів різних рівнів. Він поступає в бюджет у вигляді податків і використовується для фінансування державних, інвестиційних, виробничих, науково-технічних і соціальних програм;

Економіст А. Бабо виділяє три види прибутку:

1) прибуток, зароблений завдяки ініціативі;

2) прибуток, одержаний за сприятливих обставин;

3) прибуток, одержання якого є можливим за рахунок його визначення суспільним інститутами, серед яких важливу роль відіграють органи державної влади;

На даний час виділяють безліч факторів зростання прибутку. В даній роботі дослідимо зростання прибутковості підприємства за рахунок управлінського обліку [3].

Управлінський облік застосовується для управління підприємством. Це сукупність процедур, які забезпечують отримання та аналіз інформації, що необхідна керівництву для прийняття управлінських рішень. Ускладнення процесів бізнесу, посилення конкуренції вимагає все більшого інформування, що не може забезпечитися наявністю лише традиційного обліку.

На початку минулого століття почала відчуватися гостра нестача інформації, яка поставила за необхідність виникнення управлінського обліку на додачу до звичайного.

Англосаксонська модель управлінського обліку, яка поширена у Великобританії та США – це складова системи управління, що надає інформацію для:

1) визначення стратегії та планування майбутніх операцій організації;

2) контролювання поточної діяльності;

3) оптимізація використання ресурсів;

4) оцінки ефективності діяльності;

5) зниження суб’єктивності в процесі прийняття рішень;

У інших країнах існує інша термінологія: у Франції – аналітична бухгалтерія, у Німеччині – контролінг, що являє собою систему управління досягнення кінцевої мети та результатів діяльності. Функція контролінгу полягає в забезпеченні координації усіх процесів, тому що на підприємстві кожен підрозділ виконує свою функцію, забезпечення менеджменту інформацією для прийняття рішень.

Сам по собі управлінський облік є нерегламентований, тому підприємства не завжди ознайомлені з тим, як правильно його побудувати. Проте система побудови досить проста: складаються стратегічні плани, на базі яких розробляються кошториси або як зараз називають «бюджети». Визначаються центри відповідальності, формат внутрішньої звітності.

Займаються управлінським обліком або контролінгом фінансовий директор у якого є два помічники – скарбник та контролер. Скарбник забезпечує підприємство ресурсами і забезпечує їх ефективне використання. Він відповідає за грошові потоки, достатність коштів і своєчасність іх отримання. Контролер забезпечує своєчасною, достовірною, релевантною інформацією. Окрім всього відділ конторолінгу займається обліком витрат, адже управлінський облік виріс з обліку витрат [1].

Варто зазначити, що за теперішніх умов велика кількість підприємств є збитковими. Це в першу чергу пов’язано з політичною нестабільністю, високими інфляційними процесами і застарілими інструментами фінансового управління.

Отже, можна зробити висновок, що при формуванні управлінського обліку варто постійно враховувати принцип «витрати – винагороди». Він полягає в тому, що витрати на його організацію не повинні перевищувати вигоду від застосування. Це принцип здорового глузду, а скільки витрачати, підприємство вирішує виходячи з того, яку вигоду воно отримує.

Література:

1. Голов С. Управлінський облік як фактор зростання прибутковості підприємства // Податкове планування. - 2006 р. – №1. – С. 31-40.

2. Грінченко К.В. Прибуток підприємства // Актуальні проблеми економіки. – 2009 р. – №8. – С. 110-114.

3. Кривицька О.Р. Планування прибутку підприємства при визначенні стратегії його розвитку // Фінанси України. – 2005 р. – №3. – С. 138-146.

4. Ширягіна О.Є. Прибуток підприємства: історичний аспект // Формування ринкових відносин в Україні. – 2007 р. – №12. – С. 156-159.