Петренко Н.О.

Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова, Україна

Щодо змісту поняття «підсудність»

У зв’язку із проведенням судової реформи, створенням нової ланки судів та перерозподілом категорій справ між судами актуальним на сьогоднішній день є питання підсудності та підвідомчості господарських спорів. На думку автора, цікавість викликає не тільки практичний, але й теоретичний бік даного питання.

При аналізі наукової літератури вбачається, що термін «підсудність» вживається в декількох значеннях. Так, одні вчені вважають, що підсудність – це віднесення підвідомчої господарським судам юридичної справи відповідному господарському суду [1, c.65]. Є.В.Васьковський надає подібне вказаному визначення: «підсудністю у вузькому розумінні змісту цього слова є просторова компетенція однорідних судів» [2]. З першого погляду ця дефініція є цілком вірною. Але викликає зауваження словосполучення «просторова компетенція». Автор фактично звужує поняття підсудності та розуміє під нею лише так звану «територіальну підсудність», у той час, як це є лише одним із видів підсудності.

Друга група вчених визначає підсудність як розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм справ [3, c.227; 4, c.89]. З вказаною позицією не можна погодитися, оскільки розмежування компетенції між окремими ланками судової системи є підвідомчістю. Ці два терміни, а саме «підвідомчість» та «підсудність», необхідно розрізняти. Інститут підвідомчості дозволяє розмежувати повноваження судів та інших органів, а також повноваження судів усієї судової системи, а підсудність дозволяє визначити, який саме суд (у нашому випадку – господарський) буде розглядати конкретний спір.

Більш коректною уявляється дефініція В.І.Тертишнікова: «підсудність – це сукупність справ, що підлягають розгляду та вирішенню по суті в даній ланці судової системи і в даному конкретному суді цієї ланки» [5, c.98].

Таким чином, слід погодитись, що підсудність є засобом конкретизації підвідомчості справ, віднесених до відання суду [6, c.6].

Правильне розуміння та розмежування цих двох понять має велике практичне значення. Якщо підвідомчість дозволяє виявити, який з державних органів є компетентним у конкретній справі, у тому числі з загальних судів, то підсудність дозволяє розмежувати компетенцію між судами однієї ланки. Встановлення підвідомчості спору є першим кроком у реалізації особою права на звернення до суду з позовною заявою. Наступним кроком буде визначення підсудності справи, тобто встановлення, яким саме судом певної ланки буде вирішуватися справа по суті. Таким чином, інститут підсудності виконує функцію розподілу справ між судами однієї спеціалізації в залежності від закріплених в чинному законодавстві правил. Саме тому норми даного інституту повинні бути вкрай чіткими та зрозумілими, а термінологія – одноманітною у всьому процесуальному законодавстві.

Інститут підсудності також має безпосереднє відношення до правових гарантій у господарському процесі. Зміст цього положення полягає в тому, що підсудність має бути чітко визначена в законодавстві і суди не мають право вільно змінювати її [7, c.149-157]. Але це твердження, на думку автора, потребує конкретизації. Жоден закон або інший нормативно-правовий акт не може встановлювати або змінювати правила підсудності, окрім процесуального. Так, Рішенням Конституційного Суду України у справі щодо відповідності Конституції (конституційності) положення ч. 2 ст. 16 Дисциплінарного статуту прокуратури України від 22 червня 2004 р. № 13-рп/2004 встановлено, що відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції судочинство визначається виключно законом. За своїм змістом судочинство включає в себе, зокрема, підсудність, тобто встановлення повноважень судів системи загальної юрисдикції та процесуальних строків, строків звернення, оскарження до суду рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Отже, підсудність справ, а також строки звернення до суду повинні визначатися виключно законом і не можуть встановлюватися іншими актами, у тому числі постановами Верховної Ради України.

Із визначенням підсудності, наведеним Конституційним Судом України, взагалі не можна погодитися. На думку автора, в Рішенні відображена загальна норма Конституції України, яка закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Натомість, норми про підсудність визначають повноваження конкретних судів (загальних або спеціалізованих – господарських, адміністративних та ін.), а не взагалі системи судів загальної юрисдикції.

За аналізом вищезазначеного, можна навести наступне визначення підсудності господарських справ – це інститут господарського процесуального права, який визначає, яким саме судом господарської ланки буде розглядатися конкретна справа.

Література:

1. Васильєв С.В. Хозяйственное судопроизводство Украины: Учебное пособие. – Харьков: Эспада, 2004. – 408с.

2. Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса. – Москва, 1917 // Allpravo.ru.

3. Цивільне процесуальне право України. – К.: «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. – 624с.

4. Притика Д.М, Тітов М.І., Щербина В.С. та ін. Арбітражний процес: Навчальний посібник. – Харків: Консум, 2001. –Ч ІІ. – 432с.

5. Тертышников В.И. Основы гражданского судопроизводства Украины. – Харьков: Издательство СПДФЛ Вапнярчук Н.Н., 2006. – 639с.

6. Курс советского процессуального права в 2-х т. / Отв. ред. Мельников А.А. – М.: Наука, 1981. – Т.2. – 634с.

7. Каменков В.С. Компетенция хозяйственного суда в новом хозяйственном процессуальном кодексе Республики Беларусь // Вісник господарського судочинства. – 2006. – №4. – С. 149-157.