Мехеда
Н.Г., Шепіль В.
Черкаський національний університет
ім.Б.Хмельницького
Політика
підприємства в галузі виплати дивідендів
Дивідендна політика — це набір цілей і
завдань, які ставить перед собою керівництво підприємства у галузі виплати
дивідендів, а також сукупність методів і засобів їх досягнення.
Дивіденди — частина чистого прибутку,
розподілена між учасниками (власниками) відповідно до частки їх участі у
статутному капіталі підприємства.[1] Оптимізація дивідендної політики — це
оптимізація співвідношення між прибутком, що виплачується у вигляді дивідендів,
і тим, який реінвестується з метою максимізації доходів власників.
Приймаючи рішення в галузі дивідендної
політики, слід враховувати, що вони впливають на ряд ключових параметрів
фінансово-господарської діяльності підприємства: величину самофінансування,
структуру капіталу, ціну залучення фінансових ресурсів, ринковий курс
корпоративних прав, ліквідність та ряд інших.[2]
Зв'язок між дивідендною політикою і
ринковим курсом корпоративних прав описується класичним алгоритмом: курс акцій
прямо пропорційний дивіденду та обернено пропорційний процентній ставці за
альтернативними вкладеннями капіталу на ринку.
Стабільний рівень дивідендних виплат може
сигналізувати про те, що вкладений інвесторами в підприємство капітал працює
ефективно. Отже, за інших рівних умов дивідендні виплати позитивно впливають на
ринковий курс корпоративних прав. З іншого боку, відсутність дивідендів або їх
різке коливання свідчить про нестабільність і ризиковість підприємства-емітента
корпоративних прав.
Як наслідок — ринковий курс падає.
Щоправда, інвестори можуть високо оцінити вартість акцій підприємства навіть і
без виплати дивідендів, якщо вони добре поінформовані про його програми
розвитку, причини невиплати або скорочення виплати дивідендів і напрямки
реінвестування прибутку.
Важливим є також обернений зв'язок між
ринковим курсом корпоративних прав і фінансово-господарською діяльністю
емітента. Вплив низького ринкового курсу проявляється під час залучення
підприємством фінансових ресурсів. За низького ринкового курсу корпоративних
прав емісія може або взагалі не відбутися, або з мінімальним курсом емісії,
відповідно і мінімальним емісійним доходом.
Поряд з власниками корпоративних прав,
котрі віддають перевагу стабільним дивідендам, є група інвесторів, які при
прийнятті своїх рішень виходять насамперед з критерію мінімізації податкових
платежів.
Слід зазначити, що остаточного
підтвердження на практиці переваг тієї чи іншої концепції не знайдено.
Прийнятність того чи іншого підходу залежить від конкретних умов діяльності
підприємства, структури та психологічних особливостей інвесторів, їх
інформаційного забезпечення тощо.
Рішення щодо розподілу прибутку, а отже,
вибору тих чи інших пріоритетів при реалізації дивідендної політики приймаються
зборами власників підприємства. Завданням менеджменту в цілому і фінансового
менеджменту зокрема є обґрунтування необхідності прийняття того чи іншого
рішення в галузі дивідендної політики.
Стандартною формою виплати дивідендів є
грошова. З прийняттям зборами власників рішення про нарахування дивідендів
частина власного капіталу перетворюється на позичковий. Заборгованість
підприємства його власникам, пов'язана з нарахуванням дивідендів,
відображається за статтею «Поточні зобов'язання за розрахунками з учасниками».
Виплачуючи дивіденди, підприємство погашає згаданий борг.
Специфічною формою виплати дивідендів у
негрошовій формі, до якої досить часто вдаються підприємства в економічно
розвинутих країнах, є дивіденди у формі цінних паперів інших емітентів, які є в
інвестиційному портфелі підприємства.
Характерною рисою дивідендної політики
багатьох вітчизняних підприємств є те, що дивіденди досить часто виплачуються у
товарній формі. її використовують як підприємства, що виробляють товари
народного споживання, так і ті, які ці товари отримують за бартерними схемами.
Зазвичай дивіденди товарами отримують дрібні акціонери, які не можуть впливати
на фінансову політику підприємств.[3]
Великі акціонери, які контролюють такі
підприємства, формально не отримують ніяких дивідендів або віддають перевагу
корпоративним правам. Досить часто реальні власники таких підприємств отримують
приховані дивіденди за різного роду схемами ухилення від оподаткування.
Керівництво підприємства може маніпулювати
розміром чистого прибутку, який засвідчується в звітності і є джерелом виплати
дивідендів та основою для прийняття рішення про це на зборах власників. На
Заході відповідні маніпуляції здійснюються, як правило, з допомогою інструменту
прихованих резервів.
Приховування керівництвом підприємства
реального чистого прибутку на свою користь або на користь окремих власників є
суттєвою проблемою в галузі дивідендної політики, яка загострює
принципал-агент-конфлікт. Причини прихованого розподілу прибутку криються
здебільшого в недоліках податкового законодавства та законодавства про
господарські товариства.
Важливим інструментом дивідендної політики
є збільшення статутного капіталу підприємства без залучення додаткових внесків
власників. У такому разі відповідна частина прибутку підприємства
трансформується у статутний капітал. Причому до статутного капіталу може
спрямовуватися як прибуток звітного року, так і залишок нерозподіленого
прибутку минулих років.[4]
Збільшення статутного капіталу
супроводжується, як правило, виплатою дивідендів акціями, які емітуються за
номінальною вартістю, тобто без ажіо. Виплата дивідендів акціями здійснюється
відповідно до частки участі кожного з власників у статутному капіталі. Зазвичай
така виплата не змінює пропорцій участі всіх акціонерів (власників) у
статутному капіталі підприємства-емітента.
Акціонери, які бажають отримати грошові
кошти, можуть реалізувати безоплатно отримані акції (Gratisaktieri) на ринку.
До цієї форми виплати дивідендів вдаються підприємства, які динамічно
розвиваються і мають постійну потребу в капіталі. При емісії цих акцій
необхідно стежити, щоб така операція суттєво не вплинула на «розмивання»
статутного капіталу та на ринковий курс корпоративних прав. Після збільшення
статутного капіталу можна підвищити абсолютну суму дивідендів за стабільної
ставки їх нарахування.
Отже, підприємства здебільшого прагнуть
забезпечити стабільний рівень дивідендних виплат, що позитивно впливає на
стабілізацію курсу їх корпоративних прав. З цією метою в роки з високим обсягом
чистого прибутку останній повністю не розподіляється, а спрямовується на
формування резервів, ут. ч. прихованих. У роки з недостатнім рівнем
прибутковості підприємство може спрямовувати на виплату дивідендів частину
раніше сформованих резервів. Зазначені резерви також використовуються для
забезпечення дивідендних виплат за привілейованими акціями.[5]
Список літератури: