К.е.н., Павлова Г.Є.

Дніпропетровський державний аграрний університет, Україна

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ АГРАРНОГО СЕКТОРУ ЯК СКЛАДОВА СИСТЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

З точки зору економічної теорії, застосування державного регулювання базується на існуванні так званих „провалів ринку” (market failure). Як свідчить світовий досвід вільний, (нерегульований) аграрний ринок попри всі свої безумовні переваги, неспроможний забезпечити ефективне вирішення загальнонаціональних економічних та соціально-політичних проблем, особливо якщо вони не збігаються з приватним підприємницьким інтересом .

Метою державного регулювання аграрного сектору є досягнення найбільш ефективного, стабільно-поступального економічного і соціального розвитку сільського господарства. У процесі такого регулювання здійснюється економічна підтримка аграрних підприємств з тим, щоб вони, по-перше, за нормального господарювання мали необхідний рівень дохідності в умовах несприятливої ринкової кон’юнктури, і, по-друге, були зацікавлені вести виробництво в такому обсязі й асортименті продукції та її якості, які вигідні споживачам і забезпечують соціальну стабільність суспільства.

Державне регулювання аграрного сектору є складовою системи державного регулювання економіки країни в цілому. Проте, існує також досить широке трактування його сутності.

Державне регулювання аграрного сектору – це основана на законодавстві одна з форм державного впливу на агропромисловий комплекс України шляхом встановлення та застосування державними органами правил, спрямованих на коригування економічної діяльності суб’єктів аграрного господарювання з метою досягнення сільським господарством максимальної ефективності для задоволення потреби населення у продуктах харчування, а промисловості – у сировині.

Механізм державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки – це спосіб дій суб’єкта регулювання, який ґрунтується на базових принципах і функціях, забезпечуючи за допомогою певних форм, методів і засобів ефективне функціонування системи державного регулювання для досягнення поставленої мети та розв’язання протиріч.

Державне регулюванням агропромислового виробництва – це вплив держави на виробництво, переробку і реалізацію продукції, а також на виробничо-технічне забезпечення сільськогосподарського виробництва. Державне регулювання передбачає юридичну, організаційну, соціальну та іншу діяльність державних органів, направлену на створення умов для продовольчої безпеки країни, підвищення суспільного добробуту.

На основі сформульованих визначень відмітимо, що державне регулювання аграрного сектора економіки здійснюється у вигляді комплексу заходів в агарному секторі у вигляді економічного впливу держави на процеси виробництва, переробки, реалізації сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства з метою збереження продовольчої безпеки країни та її регіонів, стабілізації агропромислового виробництва та подолання галузевих диспропорцій.

Від успішного розв’язання проблем економічного, соціального та екологічного розвитку аграрного сектору як пріоритетного сектору економіки країни значною мірою залежить розвиток інших галузей національного господарства, продовольча безпека країни, нарощування виробництва сільськогосподарської продукції та підвищення її конкурентоспроможності, підвищення продуктивності праці та ефективність аграрного виробництва; фінансове забезпечення потреб країни; формування внутрішнього і зовнішнього ринків підвищення добробуту країни.

У контексті удосконалення категоріального апарату пропонується таке визначення державного регулювання аграрного сектора – як сукупність методів, форм, інструментів реалізації стратегії розвитку держави щодо виконання вимог СОТ на різних рівнях управління: об’єднання підприємств, суміжних галузей, регіональному та національному з пріоритетом забезпечення стійкого розвитку аграрного сектора.

Вважаємо, що втручання держави в економічний механізм господарювання має бути позбавлений руйнівних наслідків, підпорядковуватися дії основних економічних законів і ґрунтуватися на таких основних принципах: справедливості по відношенню до різних організаційно-правових форм господарювання; системності та гнучкості щодо розв’язання економічних, соціальних та екологічних завдань; адекватності стану розвитку економіки; стабільності нормативно-законодавчого регулювання в сфері фінансово-кредитних відносин; послідовності щодо вибору економічних інструментів регулювання; гарантованості задекларованих обсягів бюджетного фінансування; підвищення ефективності виробництва та життєвого рівня сільського населення; контрольованості на всіх етапах розподілу й використання бюджетних коштів.

Отже, розв’язання проблем аграрного сектора неможливе без посилення ролі держави у цьому процесі, але це не повинні бути заходи адміністрування, необхідно зосередити зусилля на розробці та впровадження ринкових регуляторних заходів. Втручання державних інститутів у ринковий процес має здійснюватися з обов’язковим дотриманням конкурентних принципів економічної взаємодії.