Аспірант Яструб О.О.

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

Розвиток професійно-педагоічних закладів в Україні

 у ХІХ-ХХ столітті

Кількісний розвиток початкових народних училищ  на початку ІХ століття висунув на перший план питання про необхідність навчальних закладів для підготовки учителів початкових шкіл. На той час пропонувались три способи підготовки учителів: утворення спеціальних учительських семінарій; організація педагогічних курсів при гімназіях чи училищах; практична підготовка учителів шляхом прирахування учительських кандидатів в якості помічників до таких училищ, які мали хороших учителів . Оскільки перший спосіб був дуже дорогий, то підготовка здійснювалася двома іншими способами.

Історичні аспекти розвитку шкільної і педагогічної освіти знаходимо у творах видатних українських істориків М. Грушевського, І. Креп’якевича, М. Костомарова, М. Аркаса, а також в історико-педагогічних розвідках Б.Ступарика, П. Гусака, Л. Мартіросян, М. Ярмаченка, О. Сухомлинської, Л.Хомич, Б. Мітюрова.

Відсутність спеціальних професійно-педагогічних закладів для підготовки вчителів початкової школи приводила до того, що в них викладали люди, які тільки більшою чи меншою мірою мали відношення до освіти: випускники гімназій, повітових і навіть приходських училищ, Харківського колегіуму, духовних семінарій і училищ, приватних пансіонів і т.д. Учителями повітових і приходських училищ назначались священники, дяки, канцеляристи, козаки, унтер-офіцери, які засвідчували знання в обсязі повітового (і навіть приходського училища) і проходили дво-, тритижневу підготовку в приходських училищах. Безумовно, рівень викладання такими “учителями” був дуже низьким [6 , с. 29].

У другій половині ХІХ століття в Україні лише 2-3% трудящих уміли читати і писати. Початкові школи продовжували залишатись різнотипними, переважно підпорядкованими Міністерству народної освіти і Синоду, але з’явилася можливість відкривати початкові школи і місцевим органам самоврядування –  земствам. Згідно “Положення про початкові народні училища” 1864 р., в усіх початкових школах предметами навчального курсу мали бути: “а) закон божий (короткий катехізис і священна історія); б) читання книг громадянського і церковного друку; в) письмо; г) перші чотири дії арифметики і д) церковний спів там, де викладання його буде можливим. У початкових народних училищах викладання здійснюється російською мовою, але зміст викладання цих предметів в різних школах був іншим [8, с. 357]. 

Саме земські школи вирізнялись на той час найкращою організацією навчально-виховного процесу. Земства забезпечували школи наочними посібниками і підручниками, книгами для читання, написаними К.Ушинським, Л.Толстим, М.Корфом.

Активізація громадсько-політичного життя в країні, економічна необхідність збільшення освічених і професійно підготовлених працівників, спонукала прогресивних діячів і педагогів до відстоювання і реалізації ідей не лише кількості, але і якості початкової освіти. Першочерговим  піднімалось питання професійно-педагогічної підготовки вчителів початкових класів. Цинічним заявам міністра народної освіти Д. Толстого “Потреба в учительських семінаріях не зумовлюється справжнім положенням справ. Для народу потрібна лише обмежена грамотність, для цього не потрібні дорогі учителі” протистояли думки К.Ушинського [3, с. 220].  Великий педагог прекрасно розумів роль учителя соціально підготовленого до складної і відповідальної праці. Побувавши за кордоном в 1862-1867 рр., він звернув особливу увагу на діяльність учительських семінарій в Швейцарії і рекомендував їх як кращі заклади для підготовки учителів . “Найістотніший недолік , – писав він, – у справі російської народної освіти є недолік хороших наставників, спеціально підготовлених до виконання своїх обов’язків. Недолік цей відчувається в початкових класах, в середніх навчальних закладах, в приходських училищах. Чим нижча сфера навчальної діяльності наставника, тим менше, звичайно, вимагається від наставника пізнань, але зате тим більш він повинен бути хорошим вихователем і діяти своїм викладанням не на одне збагачення розуму пізнанням, але й на розвиток усіх розумових і моральних сил вихованця. Саме тому для таких викладачів особливо необхідна спеціальна педагогічна підготовка” [7, с.309].

К.Ушинським була підготовлена і опублікована в Журналі Міністерства народної освіти (1861 р., № 2,3) стаття “Проект учительської семінарії”, у якій, а також в статтях “Педагогічна поїздка в Швейцарію”, “Думки колежського радника Ушинського про проект реорганізації Гатчинського сирітського інституту” педагог послідовно відстоював думку, що ні педагогічні курси при загальноосвітніх навчальних закладах, ні педагогічне навчання кандидатів на педагогічні місця у досвідчених учителів не можуть замінити спеціального педагогічного навчального закладу, єдина мета якого всебічно готувати молоду людину до роботи учителя початкової школи. К.Ушинський висловив такі глибокі думки про порядок і зміст роботи учительських семінарій, які зберегли своє значення і в наші дні. Особливо це торкалося таких положень, як: надання особливої ваги в навчальних планах семінарій педагогіці, психології, фізіології і частковим методикам, про широке впровадження педагогічної практики студентів у школі, про створення дослідної (базової) школи при семінарії, про відповідність курсу навчання з майбутнім призначенням випускника семінарії, про організацію спеціальних занять із виразного читання, з малювання, з креслення, з рукоділля, з співів, із гімнастики. Всі ці проблеми частково були реалізовані в семінаріях, які під тиском суспільно-педагогічної громадськості створювались відповідно “Положення про учительські семінари” (1870 р.) та  Інструкції для учительських семінарій (1875 р.) [5, с. 582].

Перші семінарії в Україні були відкриті у 1869 р. в Києві (в 1870 р. її перевели до Користишева) та в містечку Вовчанськ Харківської губернії (згідно Положення семінарії створювалися у невеличких містах). Після видання Положення та Інструкції семінарії в Україні починають швидко відкриватись. У середині 80-х років ХІХ ст. їх нараховувалось 11, а в 1917 році – 33. До семінарії приймали юнаків від 16 років, які закінчили двокласну початкову школу і склали вступні іспити. Спочатку семінарії були навчальними закладами закритого типу. Учні жили в пансіонах (інтернатах) під суровим наглядом педагогічного персоналу. Кількість вихованців семінарії не перебільшувала 100 осіб. Більшість із них отримували стипендії. Навчання тривало три роки (а з 1905 року – чотири). Учительські семінарії протягом свого існування були найбільш доступними навчальними закладами для малозабезпечених прошарків міського і сільського населення, що виступало гарантією забезпечення початкових шкіл села і міста професійно підготовленими учителями.

Учительські семінарії були окремими закладами для підготовки вчителів для народних шкіл: чоловічих і жіночих із травня 1871 року (у Львові, Перемишлі, Новому Сончі, Ратеві, Тернополі й Станіславі ). Строк навчання в їх становив 3 роки. При кожній із них для навчання кандидатів у вчителі створювалися двокласні школи. З 1874 р. – жіночі, а в 1891 – 1893 роках – чоловічі семінарії, які стали 4-річними. Підготовка вчителів у семінаріях була ґрунтовною. Учні одержували не лише фахову освіту, а й вивчали широке коло загальноосвітніх предметів. творення учительських семінарій поєднувалось з іншими заходами щодо підвищення кваліфікації учителів. Підвищувалась роль учительських конференцій, створювались відповідні курси [4, с. 192] .

Різнотипність початкових шкіл зумовлювала і різні варіанти педагогічної підготовки в освітніх закладах різних відомств. Під егідою Міністерства освіти з 70- х років XIX ст. знаходилась жіноча педагогічна освіта, яка здійснювалась у восьмих класах гімназій та одно - і дворічних педагогічних курсах при міських училищах.

За дослідженням В.Борисенка, земства здійснювали підготовку педагогічних кадрів для своїх шкіл в учительських семінаріях і учительських школах. Зміст і організація навчання в цих закладах відрізнялись від державних своєю прогресивністю. Для підвищення професійної підготовки учителів земства організовували і літні педагогічні курси, на які прибувало від 20-30 до 200-300 учителів, більшість із яких не мала загальноосвітньої і педагогічної підготовки  [1, с. 187].

Значний контингент учителів початкових шкіл готувався в закладах, які опікало духовне відомство. Відповідно рішення Синоду 1866 р. в духовних семінаріях вводився курс педагогіки і обов’язкових пробних уроків у недільних школах (які згідно Положення 1864 р. входили до переліку початкових шкіл). Випускники духовних семінарій мали 2-3 роки відпрацювати учителями початкових шкіл. Значна частина учительок початкових шкіл здобували освіту в єпархіальних училищах. Це – доньки священнослужителів. Відомство православного віросповідання організовувало також другокласні учительські школи. Ще були педагогічні заклади найнижчого професійного рівня. Для підготовки учителів церковно-приходських шкіл відкривались церковно-учительські школи дещо вищого рівня підготовки. На Заході України подібну освіту давали дяко-вчительські інститути. Крім цього в Україні розповсюджувались  професійно-педагогічні школи і курси, які діяли під опікою приватних осіб і громадських організацій. Найбільш відомими з них були Фребелевські курси (Систему професійно-педагогічної підготовки вчителів початкових шкіл подано в таблиці 1.)

Таким чином, відкриття різноманітних закладів професійно-педагогічної підготовки значною мірою сприяло покращенню якісного складу народних учителів та розвитку шкільництва в Україні, хоча в цілому стан з освітою залишався катастрофічним. Навчалось приблизно 15% дітей трудящих шкільного віку, а 25% учителів, що їх навчали, не мали педагогічної освіти. Хоча перелік навчальних предметів в більшості професійно-педагогічних закладах співпадав, що демонструє табл. 2., та все ж якість підготовки була різною.

Список використаної літератури

1.     Борисенко В.І. Курс української історії. З найдавніших часів до ХХ століття / В.І. Борисенко. – К. : Либідь, 1996. – 616 с.

2.     Грушевський М.С. Історія України-Руси / М.С. Грушевський. – К. : Наукова думка, 1991. – 736 с.

3.     Поважна Л.І. З історії практичної підготовки молодших спеціалістів в Україні / Л.І. Поважна // Педагогіка і психологія. – 1997. – № 1. – С. 220– 224.

4.     Ступарик Б.М. Національна школа: витоки, становлення: Навч.-метод. посібник / Б.М. Ступарик. – К. : ІЗМН, 1998. – 336 с.

5.     Ушинський К.Д. Отчет командированного для осмотра заграничных женских учебных заведений коллежского советника К. Ушинского // Собр. соч. – Т. 3. – М., 1948. – С. 582584.

6.     Хомич Л.О. Професійно – педагогічна підготовка вчителя початкових класів / Л.О. Хомич. – К. : Магістр. – 1998. – 201 с. 

7.     Хрестоматія з історії вітчизняної педагогіки / За ред. С.А. Литвинова – К.: Рад. шк., 1961. – 651 с.

8.     Шкіль М.І. Підготовка педагогічних кадрів за ступеневою системою / М.І. Шкіль, Г.П. Гриценко // Педагогіка і психологія. – 1994. – № 2. – С. 94 – 102.