Історія/1. Вітчизняна історія

К. і. н., доц. Красніцька Г. М.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ, Україна

Голодомор – геноцид українського народу

ХХ століття для України стало дуже важким випробуванням. Україна пережила три страшні хвилі голодоморів. Звичайним голодом це назвати аж ніяк не можна було, адже голод ─ це стихійне явище, а голодомор ─ це свідомі акції організації голоду, ніби як природного явища. Цієї чорної сторінки нашої історії не мало бути взагалі, адже був хліб в достатній кількості, але його відбирали, вивозили. Саме тому ці голодомори були штучні.

Перший голод на Україні розпочався майже одразу після війни, тривав він з 1921 по 1923 рр. Сільське господарство  та промисловість були зруйновані, а збір зерна скоротився більш як у 5 разів і причиною цьому була не тільки війна, а політика уряду ─ політика «воєнного комунізму». Також досить важливою причиною стала посуха 1921 року, що охопила південь країни, продовження хлібозаготівлі, продрозкладка з її насильним вилученням продовольства у селян. З України лише за 1921 рік біло вивезено 22 млн. т хліба, та у 1922 р. ще більше 20 млн. т зерна. За три роки було від 5 до 7 млн. голодуючих, з них померли 1.5-2 млн. На жаль, тоді західний світ так і не перейнявся трагедією українського селянства, страшний голод поширювався далі півднем України. До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року додається Миколаївщина та Одещина. І на початку січня 1922 року кількість голодуючих тут сягнула 1 890 000 осіб, у березні —             3 250 000, в червні — 4 103 000. За доповіддю представника Комітету Нансена, акредитованого у Женеві, на півдні України взимку 1922 року голодувало  8 000 000 селян [4].

Файл:Children affected by famine in Berdyansk, Ukraine - 1922.jpg

Рис.1 Голодні діти (Бердянськ, 1922р.)

Голодомор 1932–1933 років — масовий, навмисно зоорганізований радянською владою голод 1932–1933 років, що призвів до багатомільйоних людських втрат у сільській місцевості на території Української РСР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української РСР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян [3].

Досудовим слідством встановлені беззаперечні докази того, що в 1932-1933 роках Сталін Й.В., Молотов В.М., Каганович Л.М., Постишев П.П., Косіор С.В., Чубар В.Я. і Хатаєвич М.М. організували та вчинили геноцид в Україні, створивши життєві умови, розраховані на фізичне знищення частини української національної групи, використавши для цього наступні механізми та способи:

– встановлення для України плану хлібозаготівлі до такого високого рівня, за яким цей план не міг бути реально виконаний, а якщо і виконувався – то тільки насильницьким шляхом із застосуванням репресій і за рахунок повного вилучення у селян зерна, насіннєвих запасів;

– занесення районів, населених пунктів, колгоспів, сільських рад на «чорні дошки», тобто блокування їх військами, недопущення виїзду населення за межі цих територій, повне вилучення продуктів харчування та заборона торгівлі;

– ізоляція території України спеціальними озброєними загонами, військовими частинами та міліцією;

– обмеження вільного пересування селян з метою пошуку продовольства та заборона листування;

– запровадження «натуральних штрафів»;

– проведення постійних обшуків з вилученням зерна, насіннєвих запасів, майна, одягу, всіх продуктів харчування, готової їжі;

– посилення заходів кримінальної репресії, включаючи розстріли осіб, які під час вилучення зерна, м’яса, картоплі, соняшника та інших продуктів харчування чинили опір владі [1].

Спланована конфіскація урожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору. Попри те, що злочинні дії представників сталінської влади, що спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство, причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР, включаючи Сталіна, знало про факти загибелі людей від голоду. Впродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, але й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати. У порівнянні, Голод у Поволжі 1921-1922 роках та голод під час блокади Ленінграду в роки Другої світової війни висвітлювались в радянських засобах масової інформації та історичній літературі. Бездіяльність радянської прокуратури та інших органів влади стосовно факту злочину масового вбивства людей штучним голодом яскраво демонструє дійсний, а не декларований,— на словах чи на папері,— стан реалізації «радянської законності» у тоталітарній радянській державі.

У дослідженнях Джеймса Мейса та Роберта Конквеста автори доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Відповідно до соціологічного опитування, проведеного 2010 року, 60 % громадян України вважають Голодомор геноцидом. 2003 року український парламент назвав, а 2006 — офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб.

Третій голодомор, який влаштувала народам СРСР російсько-комуністична диктатура 1946—1947 роках, був спричинений не так повоєнним неврожаєм, як спланованою акцією сталінського Політбюро з метою забрати в селян залишки зерна і продати чи подарувати його братнім режимам в соціалістичному таборі. Так у 1946 році з СРСР вивезено 350 тисяч тонн зерна до Румунії, у 1947 році — 600 тисяч тонн зерна — до Чехословаччини, за тих два роки Польща отримала з Радянського Союзу 900 тисяч тонн хліба. А в Молдові, Бессарабії й південних областях України шаленів голод і лише за перше півріччя 1947 року офіційно зареєстровано 130 випадків людоїдства [2].

В Україні з 1998 року Указом Президента України установлено «День пам'яті жертв голодоморів», який відзначають щороку у четверту суботу листопада.

Слід зазначити, що голодне лихоліття 20-50-х років ХХ ст. – не просто історична минувшина, а незагойна фізична і духовна рана українського народу, яка пекучим болем пронизує память багатьох поколінь. Ці страхітливі за своїми намірами й масштабами акції більшовизму – вікова трагедія української нації. Про неї повинен знати весь світ, нинішні і прийдешні покоління. Сьогодні треба говорити про минуле задля майбутнього, адже безпам’ятність породжує бездуховність, котра, наче ракова пухлина, роз’їдає тіло й душу націїї – перекреслює її історію, паплюжить традиції й руйнує соціокультурну самобутність народу.

 

Література:

1.     Постанова апеляційного суду м. Києва у кримінальній справі за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 роках.

2.     Веселова О. М. Післявоєнна трагедія: голод 1946–1947 рр. в Україні // Український історичний журнал. — 2006. № 6. С. 98-124.

3.     В.І. Марочко. ГОЛОДОМОР 1932–1933 РОКІВ В УСРР [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2004. - 688 с.: іл.

4.     Самійленко І. Соціополітичне тло голодового геноциду в Україні. — Київ: Просвіта, 1998. — С.16.