Сімасіна О.А., Надєєва О.А.

ДВНЗ «Донецький технікум промислової автоматики»

Індивідуальний і диференційований підхід при викладанні дисципліни «Основи програмування та алгоритмічні мови»

Важко недооцінити важливість глибокого засвоєння умінь і навичок, які потрібно одержати студентам, майбутнім інженерам – програмістам, у курсі з основ програмування. Цей курс, безумовно, є фундаментом для вивчення дисциплін циклу комп’ютерних наук, тобто визначає рівень ефективності і результативності вивчення професійно-орієнтованих дисциплін, а також, він є необхідний в професійній діяльності фахівця. При викладанні дисципліни «Основи програмування та алгоритмічні мови» основною метою є навчання студентів логічно мислити. Тобто треба навчити їх так званому алгоритмічному стилю мислення, вмінню проаналізувати поставлену задачу, розбити її на підзадачі, творчому мисленню. Все це не можливо розвити у студентів, якщо вони не зацікавлені в навчанні, якщо їм складно вчитися. Принцип доступності вимагає, щоб обсяг і зміст навчального матеріалу були під силу всім студентам, відповідали рівню їх розумового розвитку та запасу знань, вмінь і навичок. Слід відмітити, що спрощений зміст навчання знижує його розвивальні і виховні можливості. Тому потрібно, щоб зміст завдань для студентів знаходився в зоні їх найближчого розвитку.

Суть індивідуального підходу до студентів тісно пов’язана з диференційованим підходом у навчанні. І якщо під індивідуалізацією слід розуміти організацію процесу навчання на основі врахування індивідуальних особливостей студентів, то диференціація – це організація процесу навчання за декількома різними навчальними планами, програмами, завданнями в формі окремих груп, створених на основі врахування будь-яких узагальнених індивідуальних особливостей студентів.

Досягнення рівня обов’язкової підготовки є критерієм, підставою для організації диференційованої роботи у групі. Але контроль повинен передбачати для всіх студентів перевірку обов’язкових результатів навчання і повинен доповнюється перевіркою засвоєння матеріалу на більш високих рівнях для сильних студенів.

Для організації диференційованого підходу в групі виділяється 3 підгрупи студентів – найбільш слабкі студенти, що навчаються максимум на 5 балів по дванадцятибальній системі, назвемо їх перший варіант, студенти середнього рівня знань, яких будемо називати другим варіантом і студентів, які потребують завдань підвищеного рівня складності будемо називати третім варіантом.

Якщо студентам першого та другого варіанту необхідно досягти обов’язкових результатів навчання, навчити застосовувати набуті знання для розв’язання найпростіших завдань, то третій варіант повинен впевнено працювати з додатковою літературою, вміти розв’язувати завдання підвищеної складності, в ідеалі декількома способами, а також вміти творчо підходити при програмування навіть базових задач.

Студенти першого варіанту з важкістю пишуть програми навіть для найбільш простих задач, тому від них спочатку можна вимагати тільки роботу за зразком, по аналогії з попередньою задачею. Також, для найбільш слабких студентів можна проводити тестування з теоретичними питаннями, або організовувати роботу по картках з питаннями на виявлення помилок у запису операторів, або що буде результатом виконання даних операторів.

Для другого варіанту навпаки писати програми для однотипних задач може виявитись нудним, тому можна складати пари студентів з першого та другого варіантів. Студент першого варіанту буде писати початок в кінець програми –ті частини, де дані описуються, вводяться та виводяться, використовуючи лише базові знання з програмування. А студент другого варіанту буде писати середню частину – саму сутність програми, саме те, що і потрібно в неї знайти з обов’язковим поясненням своєму партнеру хід та метод рішення. Також для другого варіанту можна використати картки, як і для першого варіанту, але з більш цікавими і складними завданнями; можна запропонувати намалювати блок-схему для програми, що вже написана студентом третього варіанту. Це дозволить більш слабкому студенту пізнати нові методи і прийоми в програмуванні.

Для третього варіанту задачі слід підбирати таким чином, щоб студенти змогли виявити творчій підхід до складання програми, можна дати завдання написати деяку програму різними способами, а потім виявити самостійно, який з них більш раціональний і чому, придумати і описати найменш раціональний спосіб для даної задачі. Для організації роботи з сильними студентами пропонуються також завдання, що доповнюють і розширюють завдання інший варіантів. При цьому можлива допомога студентам при написанні програм для важких задач з використанням “підказок” – допоміжних питань і задач. Заздалегідь оформлена “підказка” дозволяє організувати самостійну роботу сильних студентів без викладача, який в цей час має можливість займатись з іншими групами студентів.

Наприкінці вивчення теми можна дати всім студентам завдання придумати максимально складну задачу по даній темі і написати програму до неї. Це дозволить не тільки систематизувати знання по даній темі але і творчо підійти до завдання навіть самим слабким студентам.

Підвищення студентів свого варіанту повинно бути метою не тільки викладача, але й студентів також. І, як правило, на протязі року викладач повинен переводити деяких студентів в більш складну групу. Але можливо і навпаки, понижувати варіант, наприклад, якщо студент довго хворів.

На оцінювання студентів, в ідеалі, не повинно впливати те, якого рівня складності завдання він робив. В першу чергу оцінювати потрібно кількість зусиль, що приклав студент для рішення свого завдання, на те, як старанно він працював, орієнтуватись на те, чи пізнав або використав він щось нове для себе.

Суть принципу індивідуального підходу полягає в адаптації (пристосуванні) навчання до змісту і рівня знань, умінь та навичок кожного студента або до характерних для нього особливостей процесу засвоєння, або навіть до деяких стійких рис його особистості. Основним засобом реалізації даного принципу є індивідуальні самостійні роботи, котрі виступають як дидактичний засіб організації і керівництва самостійною діяльністю студентів на всіх етапах навчання. Це можуть бути і створення презентацій з будь-якої теми, і доповіді, і реферати, іноді можливо дати завдання написати програму або скласти блок-схему до конкретної задачі.

Диференційний підхід в навчанні – це засіб реалізації індивідуального підходу. Орієнтація навчання на середнього студента себе не виправдовує, оскільки при цьому по різному використовується потенціал слабких і сильних студентів. Останній надається сам собі, чим пояснюється втрата інтересу до навчання.

Диференціація навчання досягається шляхом забезпечення кожного студента навантаженням, відповідно з його індивідуальними можливостями, що практикується різними способами: диференційовані аудиторні та домашні завдання, необов’язкові завдання, додаткові індивідуальні завдання.

Навчальний процес повинен не просто пристосовуватись, підбудовуватись під власний рівень знань і умінь студентів, змінюючи зміст і методи, а орієнтуватись на досягнення максимально важливих результатів кожним студентом і, що не менш важливе, на розвиток мислення, пізнавальних можливостей, інтересів.

Для організації індивідуального підходу викладачу необхідно мати уяву про особливості розумової діяльності рівних груп студентів, про шляхи розвитку мислення, уміти оцінювати рівень розвитку студента, уміти здійснювати допомогу різної міри, якщо студенти натрапляють на труднощі, володіти формами організації індивідуального підходу з урахуванням необхідності розвитку мислення.

Список використаних джерел

1. Арапов А.І. Диференціація навчання в історії вітчизняної педагогіки і школи. - К.: МДПУ, 2003, - 243 с.

2. Осмоловская І.М. Організація диференційованого навчання у сучасній загальноосвітній школі. М.: Вид. “Інститут практичної психології”, НВО “>МОДЭК”, 1998, - 137 з.

3. Подласий І.П. Педагогіка: Новий курс:Учеб. длястуд.висш.учеб. закладів:В.2 кн. – М.:Гуманит. вид. ЦентрВЛАДОС, 2002 – 576 з.