Педагогічні науки / Проблеми підготовки спеціалістів

Уляна Понзель

Мукачівський державний університет, Україна

Підготовка майбутнього вчителя до педагогічної взаємодії: ретроспективний аналіз

Зміст сучасної підготовки з тієї чи іншої спеціальності дістає відображення у кваліфікаційній характеристиці — нормативній моделі компетентності, яка відбиває науково обґрунтований склад професійних знань, умінь і навичок. Кваліфікаційна характеристика фахівця — це узагальнені вимоги до педагога на рівні його теоретичного і практичного досвіду [4, с. 60].

Утім, проблема підготовки вчителя до педагогічної взаємодії в історії педагогічної думки значно еволюціонувала під впливом різноманітних соціально-економічних, культурно-політичних, моральних і психолого-педагогічних чинників. Саме це зумовило проведення історико-педагогічного аналізу літератури з метою виявлення генези науково-педагогічних ідей щодо професійної компетентності вчителя, його діяльності, а також організації професійної підготовки майбутніх вчителів. Основою для такого аналізу став персоніфікований підхід, що передбачав з'ясування поглядів педагогів-мислителів минулого на проблему професійної компетентності вчителя. Це зрештою вможливило обґрунтований підхід до її сучасного розв'язання і уникнення вузькості й однобічності її осмислення і практичного застосування [7, с.68].

Діагностування та аналіз професійної діяльності дозволяє більш грунтовно вивчати запити педагогів і на цій основі організовувати роботу з кадрами шляхом створення цілісної системи методичної служби. Система професійно-педагогічних знань, умінь і навичок є найважливішим компонентом педагогічної освіти. Саме на недостатність таких знань і вмінь вказують І.Бех, О.Вершловський, І.Зязюн, Н.Ничкало, Н.Кузьміна, Н.Половнікова, В.Руссол, Л.Сироткін, В.Сластьонін, Л.Спірін, А.Щербаков та інші.

Проблемам формування і розвитку особистості вчителя, переходу його на більш високий рівень світоглядної позиції присвячені праці І.Беха, В.Браже, С.Вершловського, Р.Ісламшина, В.Кричевського, Б.Ковальчук, І.Комарової, З.Нікітіна та інших.

Проблемам творчості в діяльності вчителя присвячені роботи В.Андрєєва, Т.Дем'янюк, В.Загв'язинського, І.Зязюна, В.Кан-Калика, М.Лазарєва, Н.Нікандрова, Н.Посталюка. Проблемам підвищення педагогічної майстерності й аналізу умов саморегуляції діяльності присвячені дослідження І.Зязюна, І.Лікарчук, Д.Вількеєва, Ю.Кулюткіна, В.Руссол, З.Хоміч та інших.

Метою статті є аналіз діяльності педагога і вимоги до нього в різних історичних епохах.

На кожному етапі розвитку суспільства саме до вчителя висували особливі вимоги. Вже у давнину філософи висловлювали думку щодо особистості вчителя і специфіки його діяльності. Одним із перших на необхідність спеціальної професійної підготовки вчителя звернув увагу Платон. Він вважав, що вчитель не зможе успішно виконувати своїх функцій без глибокого знання «світу людей», натури учня, вміння викладати «не насильно, а граючись» [5, с.188].

Сократ розглядав людину як носія доброго начала від природи. Він вважав, що завданням учителя є розвиток найкращих задатків і почуттів вихованця, його потягу до істини і добра.

Одним із перших професійних педагогів став Квінтіліан. У трактаті «Виховання оратора» він сформулював вимоги до вчителя-вихователя, його права й обов'язки. В опануванні професійним мистецтвом учителя особливого значення надавали вибору методів навчання та співвіднесенню їх із силами учнів, чіткому мовленню, терплячості, старанності, вимогливості, здатності зацікавити, збудити активність учнів [5, с. 436].

На подальший розвиток теорії й практики педагогічної діяльності позитивний вплив справила багатоаспектна гуманістична думка доби Відродження. У педагогічній літературі цього часу з'явилися ідеї про те, що відносини між учителем та учнем мають будуватися на повазі до особистості дитини як майбутнього громадянина. Наголошувалася необхідність впливу вчителя на емоційно-вольову сферу дитини; зокрема важливо, щоб учитель умів викликати довіру до себе у дітей, вчасно помічав інтерес до чогось у дитини, давати їй можливість висловити власну точку зору, навчити самостійно мислити, а також адекватно оцінювати досягнення дитини. Великого значення надавали здатності вчителя розуміти специфіку дитячого віку, його особливості.

Подолання догматизму, схоластики європейського Середньовіччя, утвердження ідей гуманізму характеризують педагогічну думку доби Відродження, що проголошувала самоцінність людини. Нові ідеї виховання та вимоги до вчителя відображено у творах Т.Мора, Т.Кампанелли, М.Монтеня, Ф.Рабле, Е.Роттердамського. Ці вчені особливу увагу звертали на моральні якості вчителя, а також на його готовність застосовувати нові методи навчання [7, с.69].

Видатні педагоги ХVІІ-ХІХ століть (Я.Коменський, Д.Локк, Ж.Руссо, Й.Песталоцці, Й.Гербарт, А.Дістервег) підґрунтям педагогічного спілкування визначали гуманістичні взаємини вчителя та учня, що передбачають глибоке й систематичне вивчення дитинства з метою його розуміння та «особливої педагогічної поваги»; врахування індивідуальних і вікових особливостей дітей; створення позитивних емоцій у навчально-виховному середовищі.

Як свідчить аналіз історико-педагогічних джерел, питанням спілкування учителя з учнем у XVIII ст. неабияку увагу приділяли відомі представники української педагогічної думки й одночасно вчителі-практики С.Калиновський, Ф.Прокопович, Я.Козельський, Г.Сковорода.

Г.Сковорода розглядає такі основні вимоги до якості підготовки майбутніх учителів як глибокі знання, творча спрямованість. Прогресивний педагог підкреслював у своїх творах вирішальну роль викладача в організації навчання, сам намагався перебудувати навчальний процес, оновити його зміст, розробляв нові підручники [1, с.237].

К.Ушинський вважав, що в підготовці майбутніх учителів необхідно регулювати взаємовідносини між суб'єктами навчання на основі всебічного вивчення здібностей. У своїх працях педагог засуджував механічне й бездумне заучування, оскільки це впливає на погіршення якості навчання [3, с.45].

Розв'язання проблеми підвищення якості підготовки майбутніх учителів Л.Толстой бачив в удосконаленні методів і прийомів навчання. На його думку, вчителі й викладачі самі повинні створювати нові прийоми навчання, щоб не було утруднень при засвоєнні навчального матеріалу [8, с.154].

На думку П.Блонського, причинами низького рівня якості професійної підготовки майбутніх учителів є відсутність навичок навчальної праці, тобто невміння самостійно працювати, дуже низький інтерес до навчання й слабкий розвиток інтелектуальних здібностей. Беручи до уваги недоліки в роботі викладачів, він на перший план висував проблеми тих, хто навчається. Класифікацію причин зниження рівня якості підготовки студентів він пропонував будувати за такими ознаками: розумова відсталість, несприятливі побутові умови й сильні позанавчальні інтереси. Пропонував диференціювати тих, хто навчається, розводячи їх в різні групи [2, с.55].

З іншого боку, професійна компетентність є основою майстерності й творчості вчителя.

Педагогічна майстерність розглядається як сукупність важливих якостей особистості вчителя, його діяльності, обумовлюється високим рівнем його психолого-педагогічної підготовки, здатністю оптимально вирішувати педагогічні завдання (навчання, виховання, розвиток особистості). Можна бути компетентним учителем, вільно орієнтуватися у предметній сфері, системно сприймати і діяти в педагогічній реальності, мати особистісно гуманітарну орієнтацію (на відміну від технократичної), вміти узагальнювати і передавати свій досвід іншим, бути здатним до рефлексії, володіти сучасними педагогічними технологіями, але при цьому не бути майстром, а лишатися ремісником. Щоб бути майстром своєї справи, необхідно володіти особистісною професійною неповторністю й унікальністю, власним стилем діяльності, концептуальністю професійного мислення [6, с.19].

Педагогічна майстерність і творчість вчителя проявляються у мистецтві взаємодії з учнями, в умінні передбачати труднощі і прогнозувати результати, оперативно знаходити оптимальне педагогічне рішення у нестандартних ситуаціях, у вмінні здійснювати організаційні заходи замість дисциплінарних. При цьому навчально-виховний процес повинен бути складовою загального процесу соціалізації особистості, де цілеспрямовано формуються вихованість, професійні якості ділової людини, прагнення до підвищення успішності у навчанні. В сучасних умовах конкурентоспроможність набуває дедалі більшого значення не тільки для особистості, але й для суспільства в цілому, оскільки є стратегічною для процесу його розвитку. Вона затребувана сьогодні й у майбутньому, на що вказують тенденції розвитку сучасної освіти, необхідність випередження запитів педагогічної практики [6, с.20].

Педагогічну діяльність нерідко самі вчителі порівнюють із життєдіяльністю. Недаремно відомі педагоги вказували на те, що як виховання людини триває протягом усього життя, так і професіоналізм педагога повинен удосконалюватися постійно.

Отже, погляди представників прогресивної вітчизняної думки були різними за походженням, освітою, переконаннями, напрямами діяльності та внеску в досліджувану проблему. Формування професійної компетентності потребує також акцентування уваги на стимулюванні професійного самовиховання, розвитку ініціативи, формуванні особистісного стилю навчально-виховної діяльності з урахуванням індивідуальності та рівня підготовки.

Література

1. Антология педагогической мысли Украинской ССР/ Сост. Н.П.Калиниченко. – М.: Педагогика, 1988. – 640с.

2. Блонский П.П. Мои воспоминания. – М.: «Педагогика», 1971. – 175с.

3. Гончаров Н.К. Педагогическая система К.Д.Ушинского. – М., 1974. – 220с.

4. Гура О.І. Педагогіка вищої школи: вступ до спеціальності: Навчальний посібник/ О.І.Гура. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 224 с.

5. Жураковский Г.Е. Очерки по истории античной педагогики/ Г.Е. Жураковский. – М.: Учпедгиз, 1940. – 742с.

6. Завалевський Ю.І. Конкурентоспроможний вчитель: теорія і практика: Навчальний посібник/ Ю.І.Завалевський. – Чернівці: Букрек, 2010. – 216с.

7. Матвієнко О.В. Підготовка майбутніх учителів до педагогічної взаємодії. Монографія/ О.В.Матвієнко. – К.: НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2009. – 384с.

8. Толстой Л.Н. в школе/ Под ред. В.В.Голубкова и С.М.Петрова. – М.: «Просвещение», 1965. – 399с.