Рожков Юрій Григорович

НУБіП України

Поет і буття: специфіка онтологічного дискурсу Райнера-Марії Рільке

Райнер-Марія Рільке належить до апагогічних письменників. Справді, його творчість є значущою не лише для німецькомовного світу, але й для всіх, хто у безмірі художнього універсуму шукає відповіді на вічні питання, прагнучи збагнути себе, свій час, свою націю, перспективи її розвитку тощо. Як слушно пише французький мислитель Габріель Марсель: „ У Рільке... підвалини видаються грандіозними, їх майже неможливо охопити поглядом, а значущість його творчості переходить за всі межі, які спочатку можна було йому поставити” [4, с. 237].

Однак на початку третього тисячоліття констатуємо: попри численні спроби вивчення Рільке, він залишається одним із найзагадковіших і “найважчих” для інтерпретації авторів ХХ ст. По-різному оцінюють його творчість: “чистий” митець, екзистенціаліст, модерніст, поет-месія тощо, однак й витворючи, на наш погляд, деякий екзегетичний хаос, котрий суттєво шкодить рецепції.

Поруч із матеріальними буттями, у поезії Рільке перманентно моделюються і буття духовні (спірітологічний аспект). У художньому дискурсі поета основними націологічними маркерами стають саме “одухотворені, живі” національні речі, котрі протистоять антилюдяним “підробкам” – “порожнім” і “байдужим” речам з Америки (символу новітнього імперіалістичного космополітизму). Національні енси (суббуття) стають надійними еквівалентами гуманності – посудиною-“вмістилищем”, куди предки “нагромаджували і звідки черпали людяність”. Серед них – будинки, вежі, колони, храми, фонтани, дерева, плоди, квіти, звірі тощо і навіть прадавні римські саркофаги (пряме співвіднесення власної німецької історії із історією римською, а також поєднання в окреслених енсах натурологічного і ресологічного аспектів): “Вам, саркофаги римські, уклін, / вам, кого серце здавна шанує, / світла вода старожитніх днин / з вас, мов бадьора пісня, струмує” (“Сонети до Орфея”) [3, с. 10].

Щоб залишитись людиною, кожен зобов’язаний оберігати національні речі – “стати охоронцями їхньої людськості та священної для відчуття дому вартості”. А це передусім призначення поетів, тих “відважних”, за М.Гайдеґґером, які “пізнають в незцілимому беззахисність. Вони приносять смертним сліди відлинулих богів у темряву світової ночі. Відважніші як співці Живлющого є “поетами в нужденний час” [1, с. 197]. Митці (національні митці) стають своєрідними медіаторами між тут- і там-буттями, що долають загроженість і занепад національного не-мовлення: “Хто від померлих поїв / маку, той нині / ловить найнижчий з тонів / і в безгомінні” (“Хто понад тіньми здолав...” // “Сонети до Орфея”) [5, с. 10].

Національний універсум зберігається у слові. Основне призначення письменника (в дусі Гайдеґґерівської концепції “охорони” національних “землі” і “світу” ) – оберігати той світ, переводячи зі сфери “невидимого” у сферу “видимого”, оприявнювати його, об’єктивізувати, робити кантівським “феноменом” (річчю для нас): “Янголові похвали світ, що ословився. / (...) Отже, / просте йому покажи, що твориться з роду і в рід, / поки нашим стає, відчутним на зір і на дотик. / Речі йому покажи” (ІХ елегія) [8, с. 51-52]. Через пізнання й охорону національного значною мірою відбувається фундаментальне для Рільке повернення сучасників “від іманентності калькуляційної свідомості до внутрішнього простору серця” [1, с. 191].

На наше переконання, повноцінне прочитання творчості Р.-М.Рільке, котре більшою чи меншою мірою узгодило б часто полярні інтерпретації, можливе лише шляхом використання переваг методологічного плюралізму (поєднання досягнень, скажімо, герменевтики, семіотики, неоміфологізму, екзистенціалізму, національно-екзистенціальної методології тощо). Об’єктивна екзегеза доробку поета можлива, якщо врахувати складну структуру, взаємозв’язок домінант цього дискурсу і фундаментальної ролі націологічного аспекту як основної верифікаційної домінанти. При цьому специфіка онтологічного дискурсу полягає, на нашу думку, в його найчастіше імпліцитно змодельованій національності. Автор моделює образ ліричного героя-протагоніста як національного митця, виразника-“ословлювача” і охоронця національного (очевидно, німецького) буття.

На думку Поля де Мана, центральною темою поезії Рільке є “радикальна вимога змінити наш спосіб буття у світі” [3, с. 35]. З цим можна погодитися, зважаючи на те, що Рільке закликав змінити спосіб буття, щоб урятувати передусім національну людину і національний світ. На початку третього тисячоліття, озираючись у минуле і з тривогою дивлячись у майбутнє, відверто спитаймо себе: а чи змінився той нівелюючий духовність (національну людяність) спосіб буття, проти якого застерігає нас онтологічний дискурс німецько-австрійського письменника і філософа? А якщо ні, то чи не пора його змінити?

Література

1. Гайдеґґер М. Навіщо поет? // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. Львів, 1996.

2. Іванишин П. Філософія творчості О.Ольжича // Українські проблеми. 1998. № 1.

3. Ман П. де. Аллегории чтения: Фигуральный язык Руссо, Ницше, Рильке и Пруста: Пер. с англ. / Пер., примеч., послесл. С.А.Никитина. Екатеринбург, 1999.

4. Марсель Г. Homo viator // Марсель Г. HOMO VIATOR / Пер. укр. В.І.Шовкуна. К., 1999.

5. Наливайко Д. Єдиним він зі світом був... // Рільке Р.М. Поезії. К., 1974.

6. Рільке Р.М. Поезії / Пер. з нім. М.Бажана. К., 1974.

7. Сміт Е.Д. Національна ідентичність. К., 1994.