Студент Шапошников Є.Г., доцент Тепла О. М.

Національний університет біоресурсів і природокористування, Україна

Лінгвоцид в українській мові та сучасні тенденції щодо русифікації

З давніх часів мовне питання в Україні є питанням політичним. Тезу про важливу роль мови у розбудові національної державності підтверджують слова давніх латинян: «Чия влада, того й мова. Чия мова, того й влада». Нині ця проблема, на нашу думку, є актуальною тільки для національно свідомого населення країни.

Мета роботи – розкрити ті положення, які наші предки намагалися донести до нас для збереження народності, її автономії та самої нації.

Стаття орієнтована на осіб, які цікавляться історією нашої мови, культури та народу. Можливо, погляди читача спрямовані на викорінення української мови з рідної землі. Якщо так, то сподіваюся, що зможу переконати його в протилежному.

Поняття лінгвоциду є досить широким і може стосуватися багатьох мов, але в дійсності лінгвоцид характерний для небагатьох мов. Наприклад, вивчаючи історію російської мови, ми не можемо знайти хоча б одного вагомого доказу нищення цієї мови.

Початком тернистого шляху української мови ми можемо вважати становлення Московської імперії як сильної держави, що супроводжувалося зазіханням на нашу мову, наш народ, наші землі. Основним проявом лінгвоциду є заборона мови іншою державою. Анафема на українську мову була вперше оголошена Собором російської православної церкви і більшість всіх подібних статутів, законів та циркулярів, указів надходило з боку Російської держави, друге місце в намаганні знищити нашу мову посідає Польща.

Відоме англійське прислів’я гласить: «Обмежити літературу – образити націю, заборонити читати певні книги – значить або оголосити народ дурнями, або рабами». Так хто ж ми? Дурні чи раби? Як це не банально, але ми є, були і будемо вільною нацією зі своєю мовою, своїми книгами, своєю любов’ю! Але як і сьогодні, в усі наступні роки, століття, тисячоліття і навіть ери ми будемо стикатися з проблемою лінгвоциду. Майбутнє української держави і мови залежить від нас, від того, що ми залишимо нащадкам – суржик чи в думках омріяну та в піснях оспівану чисту солов’їну українську мову.

Мова є основним засобом комунікації і виконує безліч функцій. Нам відомі такі терміни, як «мовний паспорт» та «обличчя народу», які взаємопов’язані, і їх взаємозалежність можна трактувати так: наскільки чиста мова твого народу – настільки чистий твій народ. Можливо це звучить пафосно, однак, на нашу думку, таке твердження є правильним.

Наступне питання, яке ми спробуємо висвітлити,є споконвічна проблема національної свідомості. Якщо провести опитування, як люди ставляться до засмічення мови лайливими словами і суржиком, на нашу думку, більшість респондентів відповість: «Мені байдуже, лиш би нам краще жилося». Але постає питання: жилося де? На території, яка не має ні назви, ні народу, бо який може бути народ без мови, а отже без обличчя? Так, живеться вам добре! А ви подумали про своїх нащадків? Що ви їм залишите? Який спадок? Гроші? Майно? Гроші закінчаться, майно теж вічним не буде.

Третім, одним з найпоширеніших чинників нівечення обличчя народу є раніше згадана русифікація. Вплив Росії на Україну є більшим, ніж ми думаємо. Тепер варто згадати всі дії стосовно української мови, але цього робити не будемо, тому що це не є основною темою статті, але декілька фактів наведемо, а саме: Валуєвський циркуляр (1863 року), відповідно до якого нашої мови не було, нема і бути не може; Емський указ(1876 року) який цілком і повністю забороняв друкувати літературу українською мовою, Указ Сенату Російської імперії(1908 року) про те, що українська мова та культура є шкідливими В добу СРСР, УРСР зазнавала не менших репресій стосовно мови, псевдоукраїнізація мала жахливі наслідки для культури та мови. Так, протягом 70-х — першої половини 80-х років звуження функцій української мови в системі освіти УРСР ілюструють статистичні дані, які навів міністр освіти у звіті, представленому в квітні 1987 року. На цей час в Україні у 4500 російськомовних школах навчалося більше ніж половина всіх учнів. У Києві з 300 тисяч учнів українською мовою навчалося тільки 70 тисяч.

Нинішню мовну ситуацію України характеризує конфлікт між двома літературними мовами — українською та російською. Асиміляція значної частини українського населення, що спричинила ослаблення національної самосвідомості українців, витіснення української мови російською у східних, південних і частково центральних областях України, передусім у великих промислових центрах, становить одну з головних перешкод у побудові національної держави, не залежної від колишньої імперської метрополії.

Як слушно зауважує Л. Масенко, деформованість мовної ситуації України полягає в тому, що співвідношення українськомовної та російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців і росіян на її території. Загальну картину ускладнює також наявність носіїв змішаного українсько-російського мовлення, так званого суржику.

У перші роки незалежності було досягнуто певних успіхів в утвердженні української мови у статусі державної. Розширилася сфера її вжитку в адміністрації, в освіті, у науці, з’явилося більше українськомовної преси й книжок, у вищих навчальних закладах було впроваджено обов’язковий іспит з української мови і обов’язковий курс ділового українського мовлення. Однак кожен крок, спрямований на розширення функцій української мови, супроводжується опором з боку проросійськи орієнтованих груп населення.

Варто зробити висновок, що основною проблемою в Україні є русифікація, оскільки, наприклад, якщо в Італії ти говориш італійською – ти італієць, Англії – англійською – англієць а в Україні – українською – ти націоналіст. Ми повинні боротися за нашу мову, за її чистоту, щоб бути нацією. Якщо ми втратимо мову , то України-неньки теж не буде.