Політологія/ 4. Політичне лідерство (історія, проблеми, перспективи)

Старший викладач Маскевич О.Л.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ, Україна

Студентки факультету економіки та менеджменту Завертана М. М., Майборода К. І.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ, Україна

ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСВТО ЯК ОСНОВА ЗДІЙСНЕННЯ ВЛАДИ

У результаті динамічного розвитку політичного процесу в Україні відбулася зміна політичної системи, відродився інститут загальнонародних виборів на основі плюралізму думок і свободи преси. Однопартійна система поступилася місцем багатопартійній, при якій партії діють в умовах жорсткої конкуренції між собою і позбавлені монополії на владу. Політика стала ареною публічної боротьби за владу між різними партіями та групами впливу. Найважливіша роль у цій боротьбі відводиться виборцям. Оскільки знеособлені абстрактні ідеї сприймаються нейтрально, то їх носієм і виразником на сцені публічної політики повинен бути політичний лідер. Адже він утілює в собі певний образ, який асоціюється у виборців з особою, здатною вирішити конкретні проблеми.

Проблеми сутності лідерства досліджували М. Вебер, Є. Вятр, Г.Лассуел, Р. Міллз, Г. Моска, В. Парето, Р. Такер.

Лідерство – це своєрідна соціально-історична потреба людей в організації своєї діяльності. Лідерство – це комплексне поняття, основане на вірі в лідера, підпорядкуванні, готовності людей йти за ним, і разом з тим передбачає генерування нових ідей, керування ними. Лідерство – це об’єктивна необхідність в організації спільної діяльності людей. Воно існує скрізь, де є групова, колективна діяльність [2, c. 147]. Та незважаючи на всі розбіжності визначення сутності лідерства, їх усіх єднає спільний предмет науково-теоретичних пошуків – політичний лідер і однозначне його розуміння як людини, котра завдяки своїм особистим якостям має переважний вплив на інших членів суспільної групи. Такий підхід дає підстави сформулювати найбільш прийнятне загальне поняття.

Політичне лідерство – це процес міжособистісної взаємодії, в ході якого авторитетні особи, наділені реальною владою або можливостями політичного впливу на людей, здійснюють легітимний вплив на суспільство чи певну його соціальну групу, які добровільно віддають їй частину своїх політико–владних повноважень і прав. Політичне лідерство – це “ процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи певну його частину), котра добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав ” [3, с. 56].

Кожному етапу суспільного розвитку, кожній соціальній групі, політичній системі й політичному режимові властиві свої методи формування, виховання й рекрутуванню політичних лідерів. За умов тоталітаризму й авторитаризму лідерів у сучасному загальнодемократичному розумінні не існує, а є диктатори, номенклатура і бюрократія, які прориваються до влади не за законами політичного лідерства, а за своїми власними правилами "захоплюючого права", використовуючи монополію на знання, організацію та засоби виробництва.

На думку Б.Кухти, Н.Теплоухової, і авторитарні, і демократичні лідери прагнуть влади приблизно однаково, різниця лише в “методах її реалізації, інтелекті лідера, політичній культурі, меті та ідеалах, які він хоче осягнути. Суть залишається одна – прагнення до влади”. Якщо в авторитарних лідерів домінує примус, то у демократичних – переконання, перші виправдовують потяг до влади революціями, величчю чи месіанськими призначеннями, другі – великими реформами, захистом демократії та іншим [2, с. 168].

Феномен політичного лідерства цікавий з огляду на те, що він налаштовує суспільство на модернізацію та ефективні політичні перетворення. Знання про зростання авторитету лідера, соціопсихологічні характеристики, масштаб впливу на оточення, підконтрольність інститутам громадянського суспільства – все це набуває особливої актуальності в сучасній політичній дійсності.

В історичному плані феномен політичного лідерства з’являється ще в античні часи. У стародавній Греції ще з реформами Солона поступово формувався стан рівності громадянських і політичних прав для всіх громадян полісу. Демократія в Античності ніколи не була нічим іншим, як владою, що знаходилася в руках народу, який складався з громадян міста. Реформи Солона сформували цензову демократію, рівність громадян при прийнятті рішень, що розширило державний суверенітет як електорату, так і суб’єкта рішень. А тоді, як зазначав Аристотель, коли народ – господар виборів, він господар і в уряді. Водночас, народ почав залежати від промовців, оскільки він брав участь в обговоренні та рішеннях усіх справ щодо мирних договорів, культурного, побутового виробництва, адже якщо все стало залежати від народу, то народ тепер залежав від слова.

Стрімкий розвиток ЗМІ та політичних комунікацій, а також методів вивчення громадської думки і цілеспрямовані дії на неї зробили можливим свідоме формування і корекцію іміджу політичного лідера відповідно до мети і завдань, що стоять перед ним, і, як наслідок, – настрої виборців. Імідж повинен підтримуватися постійно, у протилежному випадку, він просто перестає існувати. Імідж нематеріальний та існує лише в уяві його творців і виборців. Кожний виборець певною мірою є творцем іміджу політика, оскільки, з одного боку, завжди бачить його «по-своєму» а, з іншого, – віддаючи свій голос тому або іншому політику, стає частиною його соціальної бази і створюваного ним іміджу.

Роль сучасних ЗМІ влучно охарактеризував російський соціолог О. Зінов’єв, зазначивши, що «це Ватикани сучасного світу». Нині преса виконує функції, які свого часу здійснювали священики і Церква. Провідна роль у ментальній ідеологічній сфері належить телебаченню, газетам, радіо, інформаційним агенціям. ЗМІ прийнято вважати «четвертою владою». Але це значно більше, це «третя влада». Міць сучасних мас-медіа переважає всі можливості, які будь-коли мала та чи інша релігійна організація [4].

Становлення політичного лідера, ефективність і результати його діяльності визначає комбінація таких аспектів, як особисті риси лідерів (природні, моральні та професійні якості); ресурси та інструменти здійснюваної ним влади; ситуація, в якій він діє і яка впливає на його поведінку. Макс Вебер про обов’язкові об’єктивні ознаки перетворення індивіда на політичного лідера писав, що “кар’єра політика передбачає таку внутрішню радість, як почуття влади, почуття того, що тримаєш у своїх руках нерв історично-важливого процесу” [1, c. 303]. М.Вебер розробляє типологію політичного лідерства, в основу якої покладено легітимність влади (віру в законність існуючої влади).

При цьому важливу роль в становленні політичного лідера відіграють функції політичного лідерства, до яких відносяться: інтегративна, координаційна та прагматична. Залежно від формалізованості функцій, їх змісту і характеру виконуваних завдань у механізмі політичного лідерства виокремлюють три блоки елементів. Перший – державний апарат управління і система врядування з відповідними регулятивами і розподілом обов’язків між різними органами влади. Другий блок складових механізму політичного лідерства являє собою систему неюридичних регулятивів діяльності політика (статут суспільної організації, партії, релігійні приписи і т. ін.), він формується під впливом інтересів соціального прошарку, на який спираються політики. Третій блок визначається сутністю зв’язків двох складових між лідером і рештою потенційних суб’єктів політичної дії. Характер таких зв’язків безпосередньо визначається змістом лідерської концепції, оскільки вона не тільки відображає політичні інтереси конкретного прошарка, а й здійснює зворотну дію.

Отже, кожного політичного лідера характеризує не тільки уміння логічно і переконливо висловлювати свої думки, але й здатність захищати і обстоювати національні інтереси. Інакше кажучи, нині сучасній незалежній Україні необхідні політичні лідери не лише небайдужі до того, що відбувається в країні, а потрібні активні організатори конструктивних економічних, політичних і духовних перетворень, лідери – особистості, які повною мірою володіють технологіями суспільно-політичного будівництва держави.

Література:

1. Вебер М. Избранные произведения / М.Вебер. – М.: Прогресс, 1990. – 808с.

2. Кухта Б. Політичні еліти і лідери / Б. Кухта, Н.Теплоухова. – Л.: Кальварія, 2011. – 224 с.

3. Райт Г. Державне управління / Глен Райт ; пер. з англ. В. Івашко. – К.: Основи, 1994. – 191 с.

4. Washington ProFile. Средства массовой информации – Ватиканы современного мира [Електрон. ресурс]. – Режим доступу – URL: http://www.washprofile.org/en/comment/reply/ — Загол. з екрана.