Колос Ігор Васильович

Юридичний інститут Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника

Основні напрямки екологічної політики ЄС

Серед основних проблем людства на сучасному етапі одними із основних, безумовно, виступають екологічні проблеми. Для вирішення таких проблем необхідним є не тільки зусилля окремих країн, а координація зусиль практично всіх суб’єктів для ефективного впровадження заходів, метою яких є збереження і охорона навколишнього середовища.

Одним із основних центрів координації зусиль на сучасному етапі виступає Європейський Союз. Охорона навколишнього середовища займає важливе місце в сучасній європейській політиці.

З часу набуття чинності Амстердамського договору Європейський Союз зобов’язався досягнути «високого рівня охорони навколишнього середовища». З цією метою ЄС ставить перед собою завдання збереження та покращення стану природного середовища, а також проведення заходів на міжнародному рівні для розв’язання глобальних, регіональних і локальних екологічних проблем [11].

Запровадження єдиної екологічної політики як самостійного напрямку діяльності в Європі пов’язане з проведенням конференції глав держав та урядів, що відбулася в Парижі 1972 року. З цього моменту можна говорити про початок розвитку екологічної політики в ЄС, яка активно змінювалася в процесі свого розвитку. З ухваленням четвертої екологічної програми на 1987-1992 рр. екологічна політика посіла одне з найважливіших напрямків діяльності ЄС. 1987р. був проголошений Європейським роком навколишнього середовища, який став початком докорінних змін у ставленні суспільства до навколишнього середовища [10, с. 12].

Останнім часом детальне правове регулювання отримали такі актуальні проблеми: несприятливий вплив на клімат; викиди парникових газів, та реалізація Кіотського протоколу; поводження з відходами, зокрема, з різними категоріями відходів; якість води; правова охорона земель; поводження з ГМО.

Проблемами охорони довкілля опікуються такі організації як Рада, Комісія, Європейський парламент, Суд, Рахункова палата. Проте центральне місце в сфері охорони довкілля посідає Європейське агентство довкілля, на яке покладається обов’язок: здійснювати моніторинг стану довкілля; проводити збір та систематизацію даних про довкілля та фактори, що на нього впливають; здійснювати контроль за дотриманням законодавства ЄС країнами-учасницями.

Екологічна політика ЄС багатоаспектна, оскільки включає не лише питання охорони та захисту природній об’єктів, а й особливості поводження з окремими речовинами та організмами, які можуть впливати на довкілля.

Сфера довкілля є однією з небагатьох, якщо не єдиною, цариною політики, в якій Євросоюз має дуже великі наддержавні повноваження. А це, відповідно, вимагає від країн-кандидатів перенесення й впровадження розгалуженого законодавства, а також значних приватних і державних інвестицій. Крім того, екологічна політика ЄС вимагає надзвичайно компетентного уряду, здатного до перенесення й впровадження складних спеціально-технічних і процедурних правил. Для реалізації цих вимог, уряд має бути спроможним визначати, планувати, фінансувати і контролювати виконання необхідних інвестиційних програм [13, с. 128].

ЄС докладає всіх зусиль, щоб скоротити викидів парникових газів країн-членів і змусити інших робити те ж саме. Для цієї мети була розроблена стратегія для боротьби з наслідками зміни клімату.

ЄС впровадило набір завдань, які повинні бути виконані до 2020 року, які стали відомі як " мета 20-20-20". Вони спрямовані на:

v зменшення викидів парникових газів ЄС щонайменше на 20% від рівня 1990 року;

v збільшення до 20% частки споживання енергії ЄС за рахунок відновлюваних джерел;

v зменшення кількості первинної енергії на 20% в порівнянні з очікуваним рівнем у сфері енергозбереження.

Іншим важливим напрямком діяльності ЄС є забезпечення якості атмосферного повітря. З метою поступового скорочення викидів шкідливих речовин в атмосферу, ЄС встановив стандарти якості повітря, нормативи гранично допустимих викидів із джерел різних типів: стаціонарних, пересувних, викидів у результаті поводження з речовинами та матеріалами [5].

Охорона вод. У ЄС сформувалася потреба у новому, більш скоординованому водному законодавстві, в результаті чого, було розпочате грандіозне реформування водної політики, кінцевим результатом якої стало прийняття Рамкової Директиви по Воді (2000). Даний документ встановлює рамки для охорони всіх водних об'єктів і заснований на комбінованому підході між цільовими показниками якості води і гранично допустимими величинами скидів.

Директива вимагає від країн-членів застосування принципу відшкодування витрат на водопостачання та очистку води на основі економічного аналізу і відповідно з принципом "забруднювач платить». Витрати повинні обчислюватися з урахуванням того, хто є водокористувачем: домашнє господарство, промисловість або сільське господарство.

Загалом, екологічна політика в сфері води включає ряд різноманітних напрямків. Зокрема такими напрямками виступають: охорона вод призначених для споживання; охорона вод призначених для купання; охорона поверхневих вод тощо.

Якість води для купання має перевірятися кожні два тижні протягом пляжного сезону, а також за два тижні до його початку. На основі даних щодо якості води водоймам присвоюється 4-рівнева класифікація: незадовільний, задовільний, хороший і відмінний рівні [2].

Великою активністю вирізняється ЄС і в галузі збереження біорізноманіття. Зокрема активно впроваджується стратегія "Natura 2000", яка являє собою мережу 26000 особливо охоронюваних природних територій, яка охоплює близько 20% території суші Союзу.

Важливу роль в висвітленні даного питання відіграє також Конвенція про біологічне різноманіття. Метою її визначено збереження та стале використання біологічного різноманіття, спільне отримання на справедливій та рівній основі вигод, пов’язаних із використанням генетичних ресурсів. Низка положень цієї конвенції стосується здійснення діяльності у сфері сучасної біотехнології, у тому числі генної інженерії. Зокрема, у ній визначається: доступ до генетичних ресурсів; передача біотехнологій; розподіл вигод, пов’язаних із використанням біотехнології; питання біобезпеки [9].

Загальною вимогою до випуску у навколишнє середовище чи розміщення на ринку ГМО є уникнення при цьому негативного впливу на навколишнє середовище та здоров’я людини. Закрите використання ГМО регламентує Директива Ради 90/219/EEC, яка встановлює загальні заходи поводження з ГMO.

Директива 2009/41/EC закріпила ієрархію з чотирьох рівнів небезпеки закритого використання ГМО: 1 – безпечні, 2 – низький ризик, 3 – помірний і 4 – високий ризик [4].

Питання транскордонного переміщення ГМО регулюються Регламентом Європарламенту і Ради ЄС 1946/2003, який спрямований на здійснення приписів Картахенського протоколу про запобігання біотехнологічних ризиків. Протокол покликаний гарантувати адекватний рівень захисту при передачі, обігу та використанні ГМО, які можуть негативно впливати на навколишнє середовище та здоров'я людини, з акцентом на транскордонному переміщенні ГМО між країнами ЄС.

Варто додати те, що ЄС приділяє дуже велику увагу системі інформування про генетично модифіковані організми, їх переміщення. З цією метою, зокрема діє механізм посередництва з біобезпеки.

Все більша увага у ЄС приділяється охороні ґрунтів. На даний момент тільки дев'ять держав-членів ЄС мають спеціальне законодавство з охорони ґрунтів (особливо стосовно забруднення). В межах ЄС питання охорони ґрунту, як правило, розглядаються в рамках директив, які регулюють інші сфери діяльності. Різні політики ЄС (наприклад, стосовно води, відходів, хімікатів, пестицидів, сільського господарства) вносять свій внесок у захист ґрунту. Але, так як ці політики мають інші цілі і інші напрями діяльності, вони не є достатніми для забезпечення належного рівня захисту для всіх ґрунтів в Європі.

У вересні 2006 року Комісією була прийнята Загальна стратегія щодо охорони ґрунту. Вона складається з таких трьох компонентів: Інформаційного повідомлення Європейської Комісії іншим Європейським інституціям, проекту Директиви, що встановлює основи щодо захисту ґрунту та вносить доповнення до Директиви 2004/35/ЄС та оцінки впливу на навколишнє середовище [8].

Іншим важливим напрямом та одним із пріоритетів екологічної політики ЄС є управління відходами. Акцент у даній сфері ЄС робить на переробці й утилізації, а не видаленні відходів, на так званому принципі трьох R: Reduce (зменшення), Recycling (рециркуляція) та Recovery (утилізація) [11].

Законодавство Співтовариства про відходи встановлює наступні загальні вимоги щодо управління відходами:

– здійснення утилізації чи видалення відходів без створення загрози для здоров’я людей і без використання процесів та методів, що можуть спричинити шкоду довкіллю;

– здійснення діяльності з переробки, зберігання та переміщення відходів лише на основі дозволів компетентних органів держав-членів, та згідно з цими дозволами;

– здійснення нагляду за видаленням відходів компетентними органами [3].

Отже, на сьогодні можна констатувати, що ЄС є могутнім центром координації зусиль різних країн. І хоча реалізація екологічної політики ЄС здійснюється в різних напрямках, проте мета у таких заходах завжди єдина – охорона навколишнього середовища та його збереження для нас і для майбутніх поколінь.

Список використаних джерел

1) Директива 2007/60/ЄС Європейського парламенту та ради. від 23 жовтня 2007 року. про оцінку і управління ризиками затоплення.

2) Директива Європейського Парламенту та Ради 2000/60/ЄС від 23.10.2000 р., яка створює основу для діяльності Співтовариства у галузі водної політики (ОВ L 327, 22.12.2000, С. 1).

3) Директива Ради 1999/31/ЄС «про захоронення відходів» від 20 квітня 1999р.

4) Директива Ради 90/219/ЄEC від 23 квітня 1990 р. про використання у замкнених системах ГМО (OJ L 117, 8.5.1990, p. 1).

5) Директива Ради 96/62/ЄС щодо оцінки та управління якістю атмосферного повітря від 27 вересня 1996 року (OJEC L 296/55. ECE/CEP/AC.10/2006/3).

6) Регламент Європейського Парламенту та Ради (ЄС) № 1946/2003 від 15.08.2003р. про транскордонне переміщення ГМО.

7) Регламент Ради (ЄЕС) №259/93 від 01.02.1993р. про нагляд і контроль за перевезенням відходів в межах Співтовариства, а також з та в Співтовариство.

8) The Soil Thematic Strategy [електронний ресурс]// режим доступу - http://ec.europa.eu/environment/soil/index_en.htm

9) А.П. Гетьман, В.І. Лозо. Правове регулювання розвитку біотехнології і використання генетично модифікованих організмів (гмо) в європейському союзі. [електронний ресурс]// режим доступу - http://nauka.jur-academy.kharkov.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=268&Itemid=210&lang=uk

10) Андрусевич Н. Огляд екологічного права Європейського Союзу// Вісник екологічної адвокатури. №21, 2003. С. 64.

11) Environment policies of the European Union [електронний ресурс]// режим доступу - http://www.eubusiness.com/topics/environ

12) Микієвич М.М., Андрусевич Н.І., Будякова Т.О. Європейське право навколишнього середовища. Навчальний посібник.- Львів. 2004. – 256с.

13) Правове регулювання відносин в сфері довкілля в Європейському союзі та в Україні // За заг. ред. к.е.н. В. Г. Дідика. – К., 2007. – 579с.