Экономические науки / 15. Государственное регулирование экономики

Макарова І.О.

Харківський національний економічний університет, Україна

Трансформації державної політики ціноутворення на лікарські засоби в Україні

Ціноутворення – один із основних важелів стабільності фармацевтичного ринку. Політика ціноутворення вимагає аналітичного підходу, узагальнення та наукового дослідження процесів, що відбуваються на вітчизняному фармацевтичному ринку.

Серед вітчизняних економістів немає єдності думок щодо теоретичної підстави ціни, не вивчені масштаб і особливості проявів її функцій у транзитивній економіці. Величезний досвід ринкового формування цін, накопичений за кордоном, неможливо перенести без адаптації на українські реалії. Це викликає необхідність створення системи ціноутворення, яка б передбачала перегляд концепції ціноутворення, врахування нових цілей і, головне, внесення кардинальних змін в методологію ціноутворення. На сучасному етапі відмінною рисою методології ціноутворення повинні бути орієнтація на задоволення потреб домашніх господарств та фірм, формування реальних цін, які співвідносяться з реальною практикою господарювання.

Потреба у комплексному підході до аналізу сутності і функцій ціни, методів ціноутворення в транзитивній економіці, а також необхідність розробки оптимізаційних цінових моделей для виробничих підприємств визначають актуальність проблеми впливу держави на ціноутворення.

В сучасних умовах запорукою забезпечення здоров'я нації є ефективна діяльність підприємств фармацевтичної галузі, яка спрямована на забезпечення населення країни якісними, ефективними і доступними лікарськими засобами.

Спираючись на результати дослідження та дані Державної служби лікарських засобів та виробів медичного призначення, можна зробити висновки про забезпеченість населення України широким асортиментом лікарських засобів українського та зарубіжного виробництва. На теренах України діє досить розвинена аптечна мережа, зосереджена коло закладів охорони здоров'я різних форм власності, є майже вся номенклатура лікарських засобів за різними групами, що забезпечує повну фізичну доступність населення до лікарських засобів.

Сьогодні оптовою та роздрібною торгівлею лікарськими засобами в Україні займається 5388 суб'єктів господарювання. У їхньому розпорядженні 22 790 аптечних закладів (аптек, аптечних пунктів, аптечних кіосків, аптечних складів (баз). 85% із них розташовані у містах і селищах міського типу. В Україні діє розгалужена аптечна мережа, що повністю забезпечує фізичну доступність лікарських засобів для населення. Так, наприклад, кількість населення, що обслуговує одна аптека в Європі становить: Австрія - 6665, Данія - 17 869, Франція - 2641, Фінляндія - 6599, Німеччина - 3883, Угорщина - 4878, Італія - 3563, Норвегія - 12 760, Польща - 6094. В Україні навантаження на один аптечний заклад (аптеку, аптечний пункт, аптечний кіоск) становить 2200 осіб, що є чи не найнижчим у світі (нижчим є тільки в Греції - 1143 та Кореї - 1239). На 1 тис. квадратних метрів в Україні припадає 17 аптек, 10 аптечних кіосків та 9 аптечних пунктів. У Європі цей показник коливається від 2,3 аптеки у Франції до 70 аптек - у Греції.

Але на першому плані зараз стоїть питання економічної доступності ліків. Треба врахувати, що фармацевтична галузь має два напрями: ринковий і соціальний. Держава здійснює комплексні заходи щодо забезпечення конституційного права громадян на охорону здоров'я, забезпечує їх доступними, безпечними та ефективними лікарськими засобами, а також надає соціальні гарантії в першу чергу низькооплачуваним і малозабезпеченим громадянам щодо забезпечення їх лікарськими засобами. Але у той же час не володіє достатньою мірою ціновою ситуацією в сегменті основних лікарських засобів фармацевтичного ринку. Наслідком цього є необґрунтоване завищення цін на вказані препарати на етапі їх реалізації кінцевому споживачеві, неефективне витрачання бюджетних коштів на їх закупівлю, а отже - невиконання зобов'язань.

Необхідність державного регулювання ціноутворення на медикаментозні препарати, в першу чергу, зумовлена особливостями фармацевтичного ринку. Ці особливості висвітлюються у повідомленні Комісії ЄС (86/С310/08). Аналіз останніх дозволяє зробити висновок, що в Україні кінцевий споживач практично не має впливу на вибір препаратів. Останні дуже часто є незамінними у лікуванні конкретних захворювань, у той же час витрати на лікарське обслуговування сплачуються не лише пацієнтом, а й закладами соціального профілю.

Загально відомо, що майже усі країни прагнуть обмежити витрати на лікарське забезпечення, вживаючи заходів щодо контролю над цінами на лікарські засоби.

З історичної точки зору в Україні можна нарахувати 7 різних періодів, у кожен з яких застосувався новий підхід до регулювання цін.

1 період – з 1946 по 1991 рік проводилося встановлення фіксованих оптових та роздрібних цін на медикаменти. В країні існував єдиний рівень цін на нові препарати і препарати-аналоги.

2 період – з 1991 до 1993 року вводилися вільні оптові ціни та режим фіксованих роздрібних цін на життєво необхідні лікарські засоби.

3 період – впродовж 1993 – 1994 років через обмеження рентабельності оптових цін та регіональне обмеження торговельної надбавки на життєво необхідні лікарські препарати відбувалося запровадження цін, регульованих державою.

4 період – у 1994-1996 році проводилося удосконалення державно регульованих цін через декларування оптових цін та регіональні обмеження торговельної надбавки на всі групи медикаментів.

5 період – у 1997 році були введені вільні оптові та роздрібні ціни на лікарські засоби та скасовано державно регульовані ціни.

6 період – з 1997 по 2001 рік за допомогою регіонального обмеження торговельної надбавки на життєво необхідні лікарські препарати впроваджувалися державно регульовані ціни.

7 період – з 2001 року відбувається удосконалення механізму державно регульованих цін.

Як бачимо, в Україні постійно здійснюється процес реформування впливу держави на ціноутворення та удосконалення підходів до регулювання цін на медикаменти. Проте цей процес з огляду на отримані результати, не завжди є науково обґрунтованим, ефективним та виправданим.

Світовий досвід підтверджує, що державне регулювання ціноутворення на лікарські засоби існує в усіх країнах, а сутність та форми державного впливу на процеси ціноутворення залежать від стану економічного та соціального розвитку країни.

Ціноутворення на лікарські засоби та вироби медичного призначення (ЛЗВМП) відноситься до однієї із найскладніших організаційно-економічних систем, діючих на фармацевтичному ринку. У світовій практиці є в основному, такі системи ціноутворення:

- централізована, яка передбачає утворення цін державними органами на основі витрат виробництва й обігу ( регульована система ціноутворення);

- ринкова, заснована на взаємодії попиту і пропозиції ( вільна система ціноутворення).

Змішана система ціноутворення ґрунтується на поєднанні вільних та регульованих цін. Системі ціноутворення змішаного типу властивий такий порядок управління, коли державні органи створюють ефективну систему регулювання цін, не порушуючи при цьому механізму ринкового регулювання. Як показує міжнародний досвід, у більшості країн на ЛЗВМП використовуються саме змішані системи ціноутворення.

Аналіз літературних джерел [1-5] дозволяє визначити, що існують різні методи державного регулювання цін на медикаменти, а саме:

- встановлення граничного рівня торгівельних надбавок, а саме встановлення їх фіксованого розміру або формування диференційованої шкали;

- включення лікарських засобів до переліку препаратів, що відпускаються безкоштовно або зі знижками, за умови зниження цін на них;

- обмеження ціни на новий препарат граничною надбавкою до вартості існуючого аналога;

- встановлення цін на лікарські засоби на основі співвідношення цін на даний препарат або його аналоги в інших країнах;

- ведення переговорів уповноважених органів державного управління та виробників про рівень цін та заплановані доходи;

- регулювання розміру прибутків виробників лікарських засобів.

У рамках системи ціноутворення у країні має діяти єдина методологія для всіх рівнів встановлення цін, тобто основні положення і правила формування цін не повинні змінюватися залежно від того, хто і на який термін їх встановлює. Це є необхідною передумовою створення системи ціноутворення і єдиної підсистеми цін, діючих в економіці країни.

Враховуючи результати дослідження та світовий досвід можна зазначити такі основні методи ціноутворення на фармацевтичному ринку:

- метод ціноутворення «собівартість плюс націнка»;

- ціноутворення на основі беззбитковості і забезпечення цільового прибутку;

- ціноутворення на основі відчутної цінності товару;

- ціноутворення на основі рівня поточних цін;

- трансферне ціноутворення.

Кожний з цих методів має свої переваги та недоліки, але необхідно звернути увагу на те, що Україна зараз знаходиться у транзитивному стані і для неї необхідно створити власну методологію формування ціни.

Спираючись на сучасні дослідження стає можливим представлення нового сенсу маржиналізму, який дозволяє розширити уявлення про ціноутворення на товари різних типів, які були створені в умовах трансформаційної економіки.

Зазвичай в оцінці витрат виробництва застосовують дані бухгалтерського обліку для калькулювання собівартості створення нових продуктів. При цьому не враховується, що зв'язок між величиною повних витрат і обсягом випуску процесу виробництва здавна називається виробничою функцією, яка стає важливою для цілей ціноутворення.

Таким чином, проведений всеобічний аналіз національної політики ціноутворення на лікарські засоби свідчить про відсутність наукового обґрунтування і, як наслідок, виникнення диспропорцій між частинами єдиної системи цін - оптовими та роздрібними цінами. Десятирічний досвід регулювання цін шляхом обмеження торгівельних надбавок на регіональному рівні є неефективним.

Дослідження системи цін на основні лікарські засоби доводить необґрунтованість розрахунку оптових цін виробників (митної вартості) на медикаменти та високий рівень знижок, що надають дистриб’юторам фармацевтичного ринку; значну варіацію цін виробників на препарати-аналоги вітчизняного та імпортного виробництва. Розраховані показники доступності лікарського забезпечення свідчать про необхідність подальших заходів державного регулювання цін на основні лікарські засоби.

Літератури:

1. Артемова Н.В. Современный фармацевтический рынок: состояние и тенденции развития // Фармация. — 1998. — № 4. — С. 57–59.

2. Моссиалос Э., Шейман И., Шишкин С. Регулирование цен — средство защиты потребителя // Фармац. вестн. — 2000. — № 36. — С. 10.

3. Немченко А. С. Фармацевтическое ценообразование.— Харьков: «Радар», 1999. — С. 290.