Економічні науки / Економіка підприємства

Автор: студентка 5 курсу Безрукова Я.М.

Науковий керівник: Расулова У.С., к.е.н., ст. викладач.

Донецький Національний університет економіки та управління імені Михайла Туган – Барановського

КОНЦЕПЦІЯ ТА МОДЕЛІ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ.

Управлінську діяльність організації можна представити двома рівнями: стратегічним і оперативним. Діяльність по стратегічному управлінню пов'язана з постановкою мети і задач організації, підтримкою певних взаємостосунків між організацією та зовнішнім середовищем, які дозволяють їй добитися мети, відповідають її внутрішнім можливостям і дозволяють бути адаптивною до зовнішніх умов. Сучасна теорія і методологія стратегічного управління є достатньо різноманітною і строкатою картиною. В зарубіжній і вітчизняній літературі можна зустріти безліч підходів і трактувань стратегічного управління, відмінних як розстановкою акцентів і даними аспектами цього управлінського феномена, так і розумінням його основних функцій і особливостей [1, 3].

Проблематика стратегічного управління докладно досліджена в багатьох роботах вітчизняних та іноземних авторів таких як Л. Абалкін, О. Віханський, І. Герчікова, Д. Львів, Б. Райзберг, М. Аллі, І. Ансофф, П. Друкер, Ф. Котлер, А. Стрікленд, Дж. Харвей, М. Хаммер й ін.

На думку російських вчених Віханського О.Ю. і Наумова А.І., „стратегічне управління – це таке управління організацією, яке спирається на людський потенціал, як основу організації, орієнтує виробничу діяльність на запити споживачів, здійснює гнучке регулювання і своєчасні зміни в організації, які відповідають виклику з боку оточення і дозволяють досягти конкурентних переваг, що у сукупності в результаті дозволяє організації виживати, розвиватись і досягати своєї цілі у довгостроковій перспективі ”[2, 8].

За Пірсом і Робінсоном „стратегічне управління це набір рішень та дій щодо формування і виконання стратегій, розроблених для того, щоб досягти цілі організації”[3, 40]. Хігінс розглядав стратегічне управління як процес управління з метою виконання місії організації шляхом управління взаємодією організації з її оточенням[3, 39].

Поява проблеми стратегічного управління викликана об'єктивними причинами (НТП, глобалізацією бізнес-процесів, посиленням мінливості як середовища, у якому діє організація, так і відносин у менеджменті) і є результатом не тільки еволюційного розвитку предметних галузей управління. Виникнення та застосування у ХХ ст. методів і форм довгострокового та поточного планування, що засновані на оптимізаційному прогнозуванні, за допомогою яких визначалися тенденції розвитку виробництва, напрямки й характер діяльності організацій, були досить ефектні та своєчасні в умовах більш – менш стабільного зовнішнього середовища.

З часом кількісна та якісна зміна масштабів господарювання й природокористування, розширення використання на практиці наукових досягнень й інформаційних технологій, все більше поширення національних, регіональних і корпоративних меж для інформації, товарів і послуг, капіталів і робочої сили, посилення конкурентної боротьби сприяли появі умов, коли пропозиція стала переважати попит. Виникла необхідність приділення певної уваги соціальним потребам, захисту прав споживачів, актуалізувалися проблеми природокористування, екологічної рівноваги, а також освіти. Істотно зростає динамічність і невизначеність факторів і процесів у соціально-економічних системах. Все це докорінно змінило господарську ситуацію, значно збільшило її розмаїтість та складність, що, в свою чергу, викликає необхідність реформування існуючої системи поглядів на управління. Виникла методологія стратегічного управління, завданням якого є досягнення поставлених цілей і забезпечення відповідності потенціалу підприємства вимогам середовища, у якому воно функціонує, з урахуванням динамічних змін.

В економіці України спостерігаються послідовні стадії наростання нестабільності середовища, у якому діє організація. Темпи цього наростання значно вищі за середньоосвітні. Ефективне функціонування підприємств у цих умовах зумовлює необхідність прискореного розвитку концепції стратегічного управління, що робить цю тему актуальною.

Концепція стратегічного управління з'явилася на початку 70-х р. ХХ ст. Уперше вона була розроблена провідною американською консультативною організацією „Мак кінзі” і впроваджена (починаючи з 1972 р.) у корпораціях „Дженерал Електрік”, „ІБМ”, „Тексас Інструментс”, „Кока-Кола” та інших провідних американських корпораціях. На початку 80-х р. її використовували 45 % корпорацій з числа найбільших. Як сказав у той час президент „ІЬМ”, ця концепція „орієнтована на ринок завтрашнього дня”[2, 4]. Мова йшла не просто про результат науково-прикладних розробок американських учених, а про реальне управлінське нововведення, що широко розповсюдилося й виправдало себе в сучасній світовій управлінській практиці.

Окремою складовою еволюційного розвитку є стратегічне управління за слабкими сигналами. Проблеми, що виявляють у ході спостереження за зовнішніми обставинами, по-різному забезпечені інформацією. Одні настільки очевидні й конкретні, що організація може сама дати оцінку їх вагомості й вжити відповідних заходів для їх розв'язання. Назвемо їх проблемами, обумовленими сильними сигналами. Про інші проблеми відомо лише за слабкими сигналами – ранніми і неточними ознаками наступу важливих подій. Наприклад, зараз очевидно, що протягом наступних десяти років власність на землю в Україні буде ядром серйозних політичних конфліктів, але не можна з упевненістю прогнозувати, де й коли вони виникнуть і якої конкретної форми наберуть. Такі слабкі сигнали згодом зміцнюються і перетворюються на сильні.

Далі у своєму еволюційному розвитку стратегічне управління виступає як управління в умовах стратегічних несподіванок. У реальному житті деякі проблеми не можуть бути врахованими і перетворюються на стратегічні несподіванки. Це означає, що: проблема виникає раптово й всупереч очікуванням; вона ставить нові завдання, для вирішення яких організація не має досвіду в минулому; невміння прийняти контрзаходи призводить або до великого фінансового збитку, або до погіршення можливостей отримання прибутків; контрзаходи повинні бути прийняті терміново, але звичайний, існуючий в організації порядок дій цього не дозволяє.

На сучасному етапі розвитку концепції стратегічного управління можливо виділити наступні моделі стратегічного управління:

1. Модель аналітичного управління. Основним імперативом данної моделі є твердження, що майбутнє неможливо дослідити методами екстраполяції, але характер майбутніх змін цілком передбачуваний. Тому першочерговим завданням її реалізації є проведення стратегічного аналізу перспектив розвитку суб'єкта ринку у нових умовах середовища.

2. Модель формалізованого стратегічного управління. Основою формалізації стратегічного управління є чітка регламентація процедур обгрунтування і реалізації стратегії. У свою чергу регламентація обумовлює конкретизацію аналітичних, планових і контролюючих процедур. Це стосується навіть формування цільових характеристик розвитку організації, які мають бути представлені переважно у кількісному вимірі. Велике значення приділяється кількісним та сценарним прогнозам.

3. Модель ситуативного управління. Вона виникла в результаті подальшого ускладнення зовнішнього середовища, що значно обмежене, і навіть зробило неможливим передбачення майбутніх змін. Тобто реакція організації на прояв нових факторів зовнішнього середовища повинна бути швидкою і адекватною.

4. Модель принципологічного управління. Дана модель ще не має чіткої методології, яка лише створюється. Подальше ускладнення зовнішнього середовища і неможливість передбачення змін свідчить про недоцільність дій, пов'язаних з намаганням їх прогнозувати. Прогнози будуть, як правило, помилковими, а стратегічні рішення – не обгрунтованими.

Вибір моделі стратегічного управління здебільшого пов'язують з рівнем стабільності середовища.

Таким чином можливо зробити наступні висновки:

- основою стратегічного управління є формування і реалізація стратегії суб'єкта ринку;

- стратегічне управління реалізується через систему стратегічних моделей, вибір яких обумовлений імперативами зовнішнього середовища і можливостями і потребами суб'єкта ринку.

- за сучасних умов ведення бізнесу стратегічне управління можна визначити як комплексний процес, що грунтується на стратегічній орієнтації як компоненті філософії підприємництва і має спрямованість на досягнення цільових орієнтирів у перспективі, забезпечення конкурентоспроможності, стійкості конкурентних позиції та довготривалого успіху організації.

Література.

1. Вісник Академії економічних наук України //С.В. Козаченко „Управление изменениями в организации. Подходы и проблемы”. №2, 2003 р. Стор. 3-11.

2. Схід // С. Пакулін „Еволюція концепції стратегічного управління”. №2 (80), 2007 р. стор. 3-11.

3. Економіка України //Ю.М. Гусєва „Еволюція концепції стратегічного управління”. №9 2007 р. стор. 39-41.

4. Статистика України // І.В. Смолін „Моделі стратегічного управління”. №4, 2003 р. стор. 52-55.