Історія/1. Вітчизняна історія

Фрей Л.В.

Черкаський державний технологічний університет

Соціально-економічне становище заможних верств українського села на початку 30-х рр. XX ст.

Процес так званого розкуркулення для українського села на початку 30-х рр. XX ст. приніс величезні втрати. Архівні документи засвідчують, що лише досить незначна частина з числа розкуркулених повернулися у свій рідний край. Виселення економічно міцного прошарку селянства тогочасної України відбувалось в основному у першій половині, а точніше – протягом перших чотирьох місяців 1930 р. За даними обіжників Центрального державного архіву громадських об'єднань України, у ряді округів України директиви про так зване розкуркулення грубо порушувалися. Поширеним видом викривлень було підведення бідняка, середняка і навіть наймита під категорію розкуркулюваних і депортованих. Під цю категорію зазвичай потрапляв той, хто виступав проти більшовицької бездарної колективізації. Виселення за не вступ у колгосп і незаконні арешти середняків, випадки знущань над біднотою і середняками, побиття, в тому числі жінок і старих в місцях заслання створювали такі ситуації за яких вислані економічно міцні селяни вдавалися на втечі. В цьому аспекті, заслуговує на увагу доповідна записка ДПУ УСРР в ЦК ВКП(б) від 7 лютого 1930 р. про виступи за повернення і випадки втеч висланих так званих «куркулів» по Україні. В документі говориться про те, що масові втечі «куркулів» із заслання та повернення їх на попереднє місце проживання спостерігаються в Київському, Миколаївському, Одеському, Харківському округах, одиничний характер таких випадків має місце в Артемівському, Маріупольському та Сталінському округах [5, арк. 21].

Поверненню селян, підігнаних під так званих «куркулів» – термінологічне тлумачення більшовиками селян-трудівників, передувала підготовча робота, ініціаторами якої в переважній більшості були родичі так званих «куркулів», часто середняки і бідняки. Із вищезгаданої доповідної записки черпаємо інформацію про те, що спочатку повернення висланих «куркулів» обговорювалося на сільських нелегальних зборах, після чого ці питання переносились на обговорення загальних сходів жителів села. Нерідко групи родичів організовували загальні збори села без відомства вищих органів влади. Інколи клопотання про повернення «куркулів» підписувалось десятками і сотнями бідняків і середняків. Збір підписів проводився цілими селами. Наприклад в с. Майданівка Бородянського району за повернення «куркуля» зібрано до 800 підписів, в т. ч. 80 учнів місцевої школи. В с. Городянки Київського округу за повернення «куркуля» Созоя підписалось 420 осіб [5, арк. 23].

Масово проводився збір коштів і продуктів для висланих сімей, а також для повернення із заслання дітей «куркулів». В багатьох випадках з клопотанням про повернення висланих «куркулів» командируються в місця виселки спеціально обрані делегати.

На початку 30-х рр. XX ст. відмічалися непоодинокі факти активних виступів деяких колишніх червоних партизан, колгоспників, сільських активістів за повернення «куркулів». Так, наприклад, в хуторі Діброво Дніпропетровського округу жінки на загальних зборах жителів села заявили: «Ми в комуні працювати не будемо, доки не повернуть наших висланих селян».

Велику роль в зростанні співчуття до виселених куркулів і тенденції до повернення відігравали листи, які присилали куркулі з міст заслання. В одному з листів засланого так званого «куркуля» з с. Морцаново Комінтернівського району Одеського округу читаємо: «… кожний день помирає до 60 осіб, в основному діти, від голоду і поганої їди…»; «Моліться за нас… нам немає спасіння» [5, арк. 27].

Селяни по-різному реагували на більшовицьку політику направлену на ліквідацію «куркулів» та їх заслання у віддалені райони. Зокрема звіти ГПУ УСРР за 1930 р. про хід розкуркулення на Україні свідчать про те, що в ряді районів України, зокрема Харківського округу біднота і середняки з великим підйомом приступили до виселення «куркулів» із сіл і самі приймали активну участь в розкуркуленні. Бідняки і середняки проганяли від себе «куркулів», які просили допомоги. Наприклад, в Волинському районі в розкуркуленні брали участь до 2000 бідняків. Бідняки категорично вимагали: «Переходити від розмов до діла». Тому офіційне повідомлення преси про ліквідацію «куркулів» як класу бідняцько-середняцькі прошарки зустріли з великим задоволенням. Окремі з них наполягали на прийнятті рішучих заходів. В с. Н. Торгаї, Н. Сірогозького району середняк Карякін Іван в групі селян говорив: «Куркуля треба скоріше розкуркулювати, бо якщо його не чіпати то він через 10 років буде поміщиком. Бідняки і середняки підуть в колективи» [4, арк. 5]. С. Верби Веселівського району середняк говорив: «Куркуля треба знищувати, але не можна не звертати увагу й на середняка, який в минулому був «куркулем». Він і тепер за «куркулів», на нього треба звернути серйозно увагу». Житель с. Торгаї Іван вважав: «Тепер колективізація піде швидше, тому що «куркулям» поперерізають язики. Добре їх виселити з села подалі» [3, арк. 6].

Отже бачимо, що населення вороже ставилось до заможних верств села і сподівалось на те, що всі їхні біди і нещастя пов’язані саме з ними зникнуть разом з «куркулями», але вони не сподівались на те, що й самі можуть потрапити під репресії та знущання. Із документально-історичного дослідження відомого російського історика-комуніста й радянського дисидента Р. Медведєва (єврейської національності за походженням) ми бачимо цікаві дані про добу «сталінського терору». В своїй забороненій в СРСР, книзі «До суду історії» дослідник зупиняється, зокрема, на питанні про те, кого саме і як «розкуркулювали», і пише про масові репресії наступне: «Репресії впали не тільки на всіх майже «куркулів», але й на значні групи середняків... Майже в усіх областях країни адміністративного виселення зазнали не тільки багато заможних, але й частина незаможних середняків, а також бідняків і навіть наймитів, які на той час підпали під вплив «куркульської» агітації і їх, для зручностей репресій, було окреслено безглуздим терміном «підкуркульники»... В окремих районах було виселено до 15 – 20% селян, на кожного виселеного «куркуля» припадало по 3 – 4 заарештованих середняків і бідняків... У Батуринському районі одна сільрада постановила розкуркулити 34 господарства. Після перевірки виявилось, що з 34-х тільки троє господарств були дійсно куркульськими, а решта були середняцькі. І таких же точно прикладів можна навести багато й багато тисяч» [3, 204].

Багато селян підтримували «куркулів», не бачили в них ворогів і намагалися дати зрозуміти це своїм односельцям, показати справжнього ворога і нерідко за це самі ставали жертвами репресій. Так, в с. Котельне Полтавського округу середняк Липий захищаючи односельців говорив: «Дуже сильно тиснуть на «куркулів», їх давно вже розкуркулили, вони давно вже нічого не мають, так як «куркулі» залишились без майна – їх можна було б організувати в один колектив і цим самим пролетаризувати їх» [4, арк. 7]. «Куркулі» не вороги. Куркулів у нас немає, а є більш заможні селяни, але вони так чи інакше допомагають владі – платять податки і здають свої хлібні лишки» [4, арк. 8]. Селянство усвідомлювало пагубність радянської політики стосовно заможного селянства, адже воно було реальним свідком того, що ніякого куркульського засилля на селі наприкінці 20-х рр. не існувало, що хоч і існувало на селі господарство, яке підпадало під більшовицьке тлумачення його як "куркульського", воно було не більше чим як міцним, заможнішим від інших груп селянства. Тому середняцтво обурювалось і, у більшості випадків, виступало на захист заможного селянина. Середняк Микола Стрюк із с. Юріївка Комарівського району Мелітопольської округи відверто виступав проти місцевих дій радянської влади. "Навіщо ви хочете виселить трударів на Сахалін, - наголошував він, – які вони куркулі, адже вони працюють. Немає правди на землі, кругом один обман"[4, арк. 10].

Поставивши за мету ліквідувати заможний прошарок селянства в ході суцільної колективізації, радянська влада в цілому планувала здійснити це економічним шляхом. Він пролягав через позбавлення його засобів виробництва. Водночас до заможного селянства, яке наважувалось на будь-який опір, радянська влада негайно вживала жорстокі адміністративні репресії. Причому, вони діставали відкриту підтримку з боку бідняцьких та частини середняцьких мас селянства. Протягом весни-осені 1929 р. селяни самі "розкуркулили" по Україні 33 тисячі господарств. Протягом зими й весни 1930 р. було розкуркулено ще 90 тисяч господарств [2; 91-93].

Таким чином селянське середовище, а це головним чином бідняцько-середняцька його частина, стосовно ставлення до згаданої політики було розділене у власних симпатіях-антипатіях на дві частини – на частину прибічників та частину противників заможного селянства. Більша частина селянства не схвалювала дії радянської влади і ті заходи, які вона проводила проти заможницьких елементів села. Часто спостерігався опір економічно незалежної та суспільно активної групи села, який тут же придушувався радянським керівництвом. Репресії впали не тільки на всіх «куркулів», але й на значні групи середняків, бідняків і навіть наймитів. Виселяли й таких «куркулів», члени родин яких служили в Червоній Армії. Часто разом із «куркулем» чи «підкуркульником» заарештовували й усю його родину, включно з малими дітьми. Більшість же з них перебуваючи аж до війни в «спецпоселеннях» чи в різних місцях так званого «вільного заслання» під охороною й наглядом НКВД, там і залишилась назавжди.

Література: 

1. Гришко В. Москва сльозам не вірить / Василь Гришко. – К. : ЮНІВЕРС, 2003. – 246 с.

2. Лазуренко В.М. Заможне селянство України в умовах НЕПу / Валентин Миколайович Лазуренко. – Черкаси : "Відлуння – Плюс", 2003. – 160 с.

3. Медведев Р. К суду истории; генезис и последствия сталинизма. – Нью-Йорк: Кнопф, 1974. – С. 204-207.

4. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України), ф.1, оп. 20, спр. 3189. Центральний комітет Комуністичної партії України. Загальний відділ (29. 01. – 26. 03. 1930). –184 арк.

5. ЦДАГО України, ф.1, оп. 20, спр. 3190. Центральний комітет Комуністичної партії України. Загальний відділ (29. 01. – 02. 12. 1930). –108 арк.