Дацюк О.М.
Інститут міжнародних відносин Київського національного
університету імені Тараса Шевченка
Роль російських ЗМІ у конструюванні іміджу України
Кожна держава
у своїй зовнішньополітичній діяльності прагне досягти трьох основних цілей –
репрезентація себе у необхідному світлі, встановлення свого впливу над якимись
процесами чи суб’єктами міжнародних відносин і забезпечення гарантій
стабільного і безпечного власного існування та розвитку.
З-поміж
різноманітних шляхів досягнення цього, найоптимальнішим є саме інформаційний:
інформація – ресурс нематеріальний, а завдяки розгалуженій і все більше
глобалізованій мережі ЗМІ ще й
широкопроникний і всеохоплюючий,що дозволяє здійснювати різнорівневий
вплив за різноманітними формами і каналами,але з єдиним смисловим
навантаженням. Але найголовніше – здійснювати вплив опосередковано і
ненав’язливо. Саме тому зараз поле боїв та відстоювання власних інтересів
перемістилося у інформаційний простір і як показує досвід – дає досить плідні і
цілком матеріальні результати. Водночас відбулася актуалізація такого
нематеріального поняття як імідж країни, що є її репрезентацією і таким собі
віртуальним образом, котрий формує уявлення людей про цю країну і уже несе в
собі інформацію оціночного характеру.
Імідж країни
є її стратегічним надбанням, адже, якщо прослідкувати риторику сучасних лідерів
громадської думки – політиків, голів держав та урядів, голів міжнародних
організацій, - саме він на сьогодні є
показником оцінки світовою спільнотою та визначає рівень співпраці з іншими
країнами. Але найчастіше вирішальну роль у конструюванні іміджу країни
відіграють не її власні медіаресурси, а інформація, що подається у ЗМІ великих
держав та прикордонних сусідів. Оскільки імідж є структурою нематеріальною,
можна сказати, віртуальною, то є дуже вразливим до будь-якої вхідної
інформації, якщо ще не має своєї брендової опори. Адже імідж – це суто репрезентація об’єкта, те, чим
він хоче або претендує бути чи те, чим його роблять. А бренд ґрунтується на
тому, що вже є перевіреним і утвердженим,в контексті цього довело свою
унікальність і якість, що були визнана у цільовому соціальному середовищі.
Імідж – гнучкий і варіабельний, бренд – стійкий і надійний. Щоб краще передати
різницю, то згадайте, як часто можна почути словосполучення «змінити імідж» і
як часто ви чули про «змінити бренд»? Адже процес ребрендінгу починається уже в
кризовому стані, коли попередній бренд довів свою життєнеспроможність. А зміна
іміджу – лише зміна кута зору, під яким виступає бренд.
Тому настільки ефективними і важливими є інформаційно-психологічні
акції та операції, спрямовані на завдання удару по іміджу країни, особливо у
період його перетворення і намагання набути брендової опори, адже вплив на
процес побудови іміджу країни та її брендінгу дозволяє зберігати керованість
нею.
У такій ситуації опинилася Україна після
Помаранчевої революції 2004 року. Помаранчева символіка стала вже визнаним на
міжнародному рівні брендом боротьби за «нове життя», чесність політики та
демократизацію суспільства і влади (згадайте, як використовувалась помаранчева
атрибутика під час протестів в Ізраїлі, як на знак підтримки депутати
Європарламенту прийшли з помаранчевими шарфами і т.п.). Україна прагнула подати
це як новий етап розвитку і початок нового, європейського, життя. Попри всі
внутрішні політичні та економічні негаразди (які найчастіше мали зовнішнє
коріння) почали робитися певні кроки до цього. І одразу зі сторони Російської
Федерації (хоч опосередковано це робилося й за допомогою інших країн) почалася
просто-таки війна, спрямована на нищення позитивного іміджу України та
дискредитацію влади, а згодом і взагалі всіх подій на Майдані 2004 року.
У
період до парламентських виборів 2006 року активно утверджувались і
обґрунтовувались як у вітчизняних, так і зарубіжних ЗМІ наступні теми:
v
"Захід дестабілізує
Україну та Білорусь".
v
"Помаранчева
революція зазнала поразки".
v
"Розкол України
поглиблюється".
v
"Послаблення ролі
президента не дасть можливість Україні проводити модернізаційну політику".
v
"Янукович є
гарантом російського вибору України".
v
"Україна стоїть
перед альтернативою: на Захід, чи на Схід?".
v
"Якщо Україна та
Білорусь зійдуть з орбіти Росії, - їм загрожує криза".
Серед прийомів та засобів, якими користувалися
російські ЗМІ для висвітлення українських виборів-2007 найбільш помітними були
такі:
v
Нерівномірність
висвітлення в пресі та надання ефірного часу представникам різних політичних
сил - суб'єктів українських виборів. про владу і про провладні партії, а про
опозицію - позитивної.
v
При відображенні
відмінностей у теоретичних настановах та практиці провідних акторів
парламентських перегонів, фокус уваги переміщався з дійсно актуальних
політичних та економічних питань на штучно роздмухувані опозицією проблеми, як
то - боротьба проти вступу до НАТО, тяжіння до ЄЕП, надання російській мові
статусу другої державної і т. п.
v
Підміна
пріоритетів: увага аудиторії всіляко відволікалась від дійсно демократичного,
чесного та прозорого характеру виборів у цілому і, натомість, переносилась на
різноманітні недоліки у другорядних, технічних питаннях.
v
Широке
застосування маніпуляцій та оціночних суджень у структурі самих інформаційних
повідомлень. Їх тональність у більшості випадків носить критичний, іронічний,
агресивний по відношенню до України та її влади характер.
Перманентні
спроби РФ завдати удару по іміджу України спрямовані на обмеження України у
здійсненні власних кроків щодо переорієнтації інтересів на економіко-політичну
і культурну співпрацю із західною спільнотою і втримання у своїй сфері впливу. Адже головним пріоритетом у відносинах РФ з країнами
СНД, у тому числі і з Україною, проголошено власні національні інтереси РФ. У
Концепції національної безпеки РФ вони трактуються таким чином, що зростання
відцентрових процесів в СНД кваліфікується як одна з найбільших зовнішніх
загроз. Відповідно до зазначеної Концепції країни СНД розглядаються як сфера
переважних геостратегічних інтересів РФ, тому посилення будь-яких інших
геополітичних гравців на пострадянському просторі розглядається як безпосередня
загроза національній безпеці РФ, чому вона й намагається чинити протидію,
зокрема на інформаційному рівні, що неодноразово доводив свою ефективність.
Російські ЗМІ
висвітлюють події в Україні тенденційно і вибірково, нав’язуючи бажану картину
із відповідно підібраних реальних фактів. Основними
агресорами є комерційні ЗМІ, у порівняні з якими позицію російських державних
ЗМІ можна назвати найстриманішою. Але варто враховувати, що у Росії капітал
тісно пов'язаний із владою і являє єдину систему, тому, хоч російський капітал
значною мірою і контролює суттєву частку інформаційного простору СНД, але, як
вважає автор, визначає його зміст саме російська влада і політикум. Тож позиція
багатьох ЗМІ Росії щодо висвітлення
подій в Україні визначається передусім інтересами владних кіл Росії щодо
збереження чи встановлення власного впливу, а також російського капіталу на
українському ринку.
Сьогодні не менш як 80 відсотків громадян
України називають телебачення своїм головним джерелом інформації. Але значна частина
населення нашої країни не тільки існує в інформаційному полі Росії, а, більш
того, надає саме йому перевагу. Ці тенденції донедавна були притаманні багатьом
державам СНД. Внаслідок цього російські електронні ЗМІ не тільки одноосібно
формують уявлення про Україну на величезних просторах Співдружності, а й досить
часто стають активними учасниками внутрішньополітичних процесів у самій
Україні. Отже, медіа-політика російських ЗМІ стає суттєвим чинником
українсько-російських відносин.
Враховуючи все вищеозначене, постає
питання про організацію систему захисту власного інфопростору та позитивного
позиціювання країни на міжнародному
рівні.
Література:
1.
Відділ соціальних відносин та
громадянського суспільства НІСД «Російські ЗМІ
про підсумки парламентських виборів в Україні»
http://www.niss.gov.ua/Monitor/Monitor11/03.htm
2.
Як виграти інформаційну
війну»
3.
Олександр Леонов «Імідж
України у дзеркалі російських електронних ЗМІ»
«Хто контролює українські
ЗМІ?»
http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1178279250