Політологія / 3 Теорія політичних систем

Покорна О.І.

Чернівецький національний університет, Україна

США та проблеми європейської оборонної інтеграції

Ухваливши в 1999 р. Європейську політику безпеки й оборони, ЄС отримав засоби, які дають йому змогу встановити міжнародний порядок, заснований на дотриманні закону. Пожвавлення переговорів щодо формування спільної політики ЄС у сфері безпеки й оборони та зближення британського і франко-німецького розуміння проблеми після доленосної зустрічі президента Франції Ж. Ширака та прем’єр-міністра Великобританії Т. Блера в Сен-Мало 3-4 грудня 1998 р. посилили дискусії щодо майбутнього проекту, як серед політичних кіл США й ЄС, так і серед науковців. Зокрема, проблеми взаємодії НАТО й ЄС у нових геополітичних реаліях неодноразово ставали предметом слухань у Конгресі США та на зустрічах на вищому рівні.

Ставлення США до розбудови, власне, європейської оборонної інтеграції залишається традиційно подвійним: у цілому, вимушена толерантність і водночас різке неприйняття окремих заходів європейців, що можуть мати негативні наслідки для „атлантичної солідарності”. На думку колишнього заступника держсекретаря США С. Телботта, Вашингтон не може схвалити європейську оборонну ініціативу, яка б спочатку виникла в рамках НАТО, потім переросла НАТО і, врешті, розвивалися поза межами НАТО, оскільки це в перспективі призведе до конкуренції між двома структурами” [1].

Відмінності у позиціях Західної Європи та США при проведенні операції на Балканах продемонстрували, що без активної участі у підтримці світового порядку європейці не можуть очікувати на врахування власних інтересів з боку Вашингтона, Косовські події та брак ефективного зовнішньополітичного і військового потенціалу спонукати ЄС до більш рішучих дій у межах „другої опори”, головним ядром якої мала стати спільна політика ЄС у галузі безпеки й оборони. На думку президента Франції Ж. Ширака, ЄС не буде існувати в повній мірі, доки не буде мати у розпорядженні автономні можливості для дій [2]. Рішення Гельсінського і Ніццького саммітів ЄС призвели до інтенсифікації формування зовнішньополітичної та військово-політичної самобутності ЄС. З остаточною інкорпорацією ЗЄС до інституційної системи ЄС впродовж 2001-2002 рр. відбулися суттєві зміни у європейській безпеці, яка в сучасний період включає в себе дві паралельні системи безпеки: європейську та євроатлантичну. Певна неузгодженість і розбіжності між партнерами у підходах до забезпечення європейської та міжнародної безпеки створюють серйозні перешкоди у військово-політичному співробітництві США, ЄС і НАТО.

Головна проблема полягає у розподілі повноважень між двома організаціями. Вирішення цієї проблеми може розглядатися у двох вимірах: географічному та функціональному. Так, на перший погляд, досить слушним представляється розподіл повноважень за географічним принципом: Сполучені Штати як наддержава з глобальною відповідальністю, ЄС – регіональний центр сили, що опікуватиметься європейськими справами. Але проблема полягає в тому, що ЄС самостійно поки що не готовий взяти на себе цю відповідальність, навіть у межах європейського регіону.

Водночас більше непорозумінь викликає функціональний вимір розподілу повноважень у питаннях безпеки: правила взаємодії двох організацій та їх участі в тій чи іншій операції, уникнення дублювання їх функцій. Так, незважаючи на прийняті в квітні 1999 р. на Вашингтонському самміті НАТО рішення про необхідність взаємних консультацій та співпраці між ЄС і НАТО, заснованої на механізмах, існуючих між НАТО та ЗЄС, переговори тривалий час взагалі не розпочиналися. Франція різко виступила проти створення будь-яких спільних процедур, побоюючись того, що новостворена СЄПБО не витримає тиску НАТО та США. З свого боку, ідею тривалий час блокувала Туреччина, яка вважала дискримінацією усунення її від повноправної участі в ЗЄС та механізмах прийняття рішень з питань європейської оборонної інтеграції. Проте, англійська дипломатія домоглася прориву під час зустрічі політичного комітету ЄС 19 квітня 2000 р., коли всі члени ЄС погодилися на встановлення діалогу ЄС – НАТО. Невизначеним продовжує залишатися питання пріоритетності організацій.

Прийнята 16 грудня 2002 р. Декларація ЄС і НАТО з питань спільної європейської політики в галузі безпеки та оборони ясності не внесла. В документі підкреслюється співпраця НАТО й ЄС на принципах неподільності безпеки та рівноправності двох організацій. Позитивним моментом можна вважати рішення про надання ЄС гарантованого доступу до ресурсів НАТО, раніше це рішення блокувалося Туреччиною. В той же час у Декларації проголошується важливість участі як НАТО, так і ЄС у кризовому врегулюванні та запобіганні конфліктам, проте не уточнюються правила та механізми співпраці двох інституцій. Отже, заяви про взаємодоповнюваність НАТО й ЄС у сфері безпеки не відповідають дійсності, а дублювання функцій двох організацій представляється неминучим. У цьому плані оборонна інтеграція ЄС підриватиме діяльність НАТО в майбутньому.

Паралельне утвердження європейської оборонної ідентичності в межах НАТО й ЄС дозволяє запропонувати два сценарії майбутнього розвитку європейської оборонної інтеграції та взаємовідносин між цими міжнародними організаціями. Перший сценарій передбачає поступову еволюцію структур у межах ЄС, проте домінування НАТО у системі європейської безпеки. Такий розвиток подій дозволяє країнам-членам зберегти незалежні національні збройні сили. Другий сценарій передбачає побудову в межах ЄС політичного союзу та створення єдиної європейської армії, що, врешті-решт, поставить питання про майбутнє НАТО. Втілення другого сценарію при сприятливих умовах представляється можливим лише у довгостроковій перспективі, в той час як розвиток подій згідно з першим сценарієм у середньостроковій перспективі є безсумнівним.

Головною ж внутрішньою проблемою ЄС залишається відсутність єдності у самому Союзі. Так, Данія відмовилася від участі у формуванні військових сил в межах ЄС. Розкол під час загострення конфлікту навколо Іраку призвів до виходу назовні старих розбіжностей у позиціях Великобританії та Франції щодо необхідності формування незалежних від НАТО структур для планування та проведення операцій збройними силами ЄС. Такий проект був ініційований у квітні 2003 р. під час зустрічі Франції, Німеччини, Бельгії та Люксембургу у Брюсселі. В умовах іракської війни Брюссельська четвірка виступила з пропозицією створення ядра спільної оборонної політики поза межами НАТО (створення „колективних ресурсів” для планування та проведення операцій, з’єднання стратегічної транспортної авіації тощо), до якого пізніше могли б приєднатися інші учасники союзу [3]. Найбільш неоднозначну реакцію викликали пропозиції щодо формування штабу, який би на початку опікувався плануванням миротворчих операції ЄС. У вересні 2003 р. прем’єр-міністр Бельгії Г. Верхофстадт заявив про створення такої структури у 2004 р. в м. Тервюрен (Бельгія).

Водночас проблеми виникають і у функціонуванні НАТО та збереженні організації як головної об’єднувальної ланки в структурі трансатлантичних відносин. Військові операції в Афганістані та Іраку посилили відцентрові тенденції Сполучених Штатів та Західної Європи. Фактично, Альянс в теперішньому його вигляді не задовольняє інтереси ані європейців, ані США. Тому мова може йти про реформування та врівноваження трансатлантичних взаємин у сфері безпеки на базі НАТО.

Таким чином, головною об’єднувальною ланкою в структурі трансатлантичних безпекових відносин у постбіполярний період залишається НАТО, проте впливовим чинником, що визначатиме характер співробітництва в найближчі десятиліття, буде розвиток військово-політичної інтеграції в ЄС.

Література:

1. Батюк В.И. Европа в военной политике администрации Буша // США:ЗПИ. – 2001. – С.40.

2. Тhе Mixed Feelings of Europeans // Тhe Economist. – 17 Аргil, 1999. – Р.53.

3. Толстов С. Європейське співробітництво у сфері зовнішньої політики// Аналітичний щоквартальник. Інституційні реформи в ЄС. – 2003. – №4. – С. 50.