Право / 5.Уголовное право и криминология

Грицюк Ігор Васильович

студент V курсу, юридичний факультет

Національний університет державної податкової служби України

Деякі питання видачі (екстрадиції) злочинців як виду міжнародного співробітництва органів прокуратури України

Як відомо, існує три види міжнародної правової допомоги при розслідуванні кримінальних справ, а саме [4]:

- проведення процесуальних дій, що включає в себе виконання слідчих дій, вручення документів, передачу предметів, надання документів та виконання інших процесуальних заходів;

- видача (екстрадиція) осіб;

- передача кримінального переслідування осіб.

Хотілося б зупинитися конкретніше на інституті екстрадиції осіб.

Цей правовий інститут кримінальному праву України донедавна був невідомий і увійшов у національне законодавство через імплементацію норм міжнародних договорів [5].

На думку О.І. Виноградової, яка на основі аналізу існуючих міжнародно-правових актів та практики зробила висновок, що під видачею (екстрадицією) потрібно розуміти процес, який ґрунтується на міжнародних договорах, загальновизнаних принципах міжнародного права, нормах внутрішнього законодавства і пов’язаний із наданням державами правової допомоги, що полягає у передачі підозрюваного, обвинуваченого або засудженого державою, на території якої він перебуває, державі, на території якої він вчинив злочин або громадянином якої він є або державі, що потерпіла від злочину, для притягнення його до кримінальної відповідальності або виконання винесеного вироку суду [2].

Перевага наведеного визначення полягає в тому, що воно містить усі елементи, наявність яких у конкретному акті видачі (екстрадиції) дозволяє визнати його правомірним.

Правове регулювання інституту видачі здійснюється на підставі відповідних міжнародно-правових актів, зокрема [1]:

- Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р., якою вперше в світовій практиці запроваджено досить повний механізм реалізації інститут видачі (екстрадиції) особи та встановлено низку процесуальних гарантій прав особи, яка видається для проведення попереднього розслідування або судового розгляду щодо вчиненого нею правопорушення;

- Типового договору про видачу, прийнятого Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 1990 р., який законодавчо визначив підстави обмеження у видачі запитуваної особи;

- Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р., Протоколу до неї від 29.03.1997 р.;

- Мінської Конвенції про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р., яка передбачає додаткові, порівняно з однойменною європейською конвенцією, підстави видачі особи іноземній державі;

- міжнародних багатосторонніх (двосторонніх) міжвідомчих договорів (угод), укладених органами прокуратури і міністерствами внутрішніх справ різних країн для практичного вирішення питання про видачу конкретного правопорушника (напр., Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу і правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24.05.1993 р., Договір між Україною і Сполученими Штатами Америки про взаємну допомогу в кримінальних справах, ратифікований Законом України від 10.02.2000 р., Договір між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію, ратифікований 21.10.1999 р., Угода про співробітництво держав-учасниць СНД у боротьбі зі злочинністю від 25.11.1998 р.)

Стаття 25 Конституції України закріплює, що громадянин України не може бути виданий іншій державі. Тобто, Конституція України не підтримує можливості видачі громадян України у випадках, передбачених міжнародними угодами. З огляду на це у Науково-практичному коментарі Конституції України зазначено: “громадянин України не може бути виданий іншій державі і на підставі міжнародного договору України, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 9 Конституції України “укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України” [3].

Таким чином, виходячи з принципу невидачі власних громадян, виконання Україною запиту іноземної держави про видачу може стосуватися виключно іноземних громадян або осіб без громадянства.

Складається правова ситуація, за якою підстави відмови у видачі національним кримінальним законодавством, з одного боку, і Конституцією України та міжнародними договорами – з іншого, регламентуються по-різному. Колізія цих правових норм потребує розв’язання.

Література:

1. Гавриш Тетяна Степанівна. Проблеми допустимості доказів, отриманих в ході міжнародної правової допомоги в кримінальних справах: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2004. – 20с.

2. Виноградова Оксана Іванівна. Міжнародне співробітництво України у галузі боротьби зі злочинністю (кримінально-процесуальний аспект): Дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Х., 2000. — 230 арк. — Бібліогр.: арк. 206-230.

3. Конституція України: Науково-практичний коментар / В. Б. Авер'янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін.; Ред. кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. – Х.: Право; К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. – 808 с.

4. Кравчук С. Міжнародне співробітництво Генпрокуратури / Вісник прокуратури. – 2003, № 12 (12).

5. Лихова С. Актуальні питання вдосконалення інституту екстрадиції // Право України. – 2001, № 1.