Меркотан Л.Й.

Кам'янець-Подільський національний університет

імені Івана Огієнка, Україна

Класифікація прецедентних феноменів

Категорія прецедентності як об’єкт досліджень сучасної лінгвістичної науки посідає чільне місце у сфері інтересів мовознавців (Д. В. Багаєва, Н. С. Бірюкова, О. С. Боярських, О. О. Ворожцова, І. С. Грабовенко, Д. Б. Гудков, І. В. Захаренко, М. Ю. Ілюшкіна, В. Г. Костомаров, В. В. Красних, С. Л. Кушнерук, І. М. Міхальова, О. А. Нахімова, Ю. Б. Пікулева, Ю. Є. Прохоров, Г. Г. Слишкін, Р. С. Чорновол-Ткаченко). Концептуальним підґрунтям дослідження категорії прецедентності стало визначення, запропоноване Ю. М. Карауловим, який трактує прецедентні тексти як тексти «(1) значущі для тієї чи тієї особистості в пізнавальному та емоційному плані; (2) що мають надособистісний характер, тобто добре відомі широкому оточенню цієї особистості, у тому числі її попередникам і сучасникам; (3) звернення до них відбувається неодноразово в дискурсі цієї мовної особистості» [2, 216].

Варто зазначити, що тезаурус прецедентних текстів не є гомогенним, оскільки людина водночас є індивідуальною та колективною мовною особистістю, належачи до певної соціальної групи, тому метою дослідження э огляд класифікацій прецедентних феноменів, оскільки у свідомості мовної особистості містяться індивідуальні, соціально-групові та національно-культурні кліше, закріплені в мові, особливостях поведінки, моральних нормах та переконаннях індивіда. Ю. Є. Прохоров співвідносить прецедентні феномени з рівнями мовної особистості та виділяє чотири рівні прецедентності [4, с. 14]. Перший рівень прецедентності відповідає мовній особистості як індивідууму «зі своєї власною свідомістю, об’ємом пам'яті, лексиконом» [4, с. 148]. Другий рівень прецедентності характеризує мовну особистість як члена певного соціуму. Мовна особистість цього рівня має «загальні знання, уявлення, ціннісні орієнтації та засоби їх семіотизації з іншими членами цього соціуму» [4, с. 148]. Третій рівень прецедентності свідчить про сформованість мовної особистості як члена певної національно-культурної спільноти, «який володіє спільним для всіх уключених у дану спільноту набором «культурних предметів» та їх символів» [4, с. 148]. Четвертий рівень прецедентності – це мовна особистість як член роду людського, «який володіє спільними для всіх людей знаннями та уявленнями» [4, с. 148].

Згідно з рівнями мовної особистості виділяють такі рівні прецедентності: автопрецедентний, соціумно-прецедентний, національно-прецедентний та універсально-прецедентний. Кожен рівень, як зазначає Ю. Є. Прохоров, фіксує свої прецедентні феномени [4, с. 148]. Автопрецедентному рівню відповідають автопрецедентні феномени, що «є відображенням у свідомості індивіда певних феноменів оточуючого світу, які володіють особливим пізнавальним, емоційним, аксіологічним значенням для цієї особистості, пов’язаних з особливими індивідуальними уявленнями, включеними в неповторні асоціативні ряди» [4, с. 148]. Соціумно-прецедентний рівень характеризується через соціумно-прецедентні феномени, «відомі будь-якому середньому представнику того чи того соціуму і входять у колективний когнітивний простір». Національно-прецедентному рівню властиві національно-прецедентні феномени, «відомі будь-якому середньому представнику тієї чи тієї лінгво-культурної спільноти та які входять у когнітивну базу цієї спільноти» [4, с. 148]. Універсально-прецедентний рівень представлений універсально-прецедентними феноменами, «відомі будь-якому сучасному homo sapiens і які входять до універсального когнітивного простору людства» [4, с. 148].

В. В. Красних, на відміну від Ю. Є. Прохорова, поділяє прецедентні феномени за критерієм відомості на три типи: 1) універсально-прецедентні, відомі будь-якому сучасному індивіду; 2) соціумно-прецедентні, відомі будь-якому середньостатистичному представнику того чи іншого соціуму; 3) національно-прецеденті, відомі будь-якому представнику певної лінгвокультурної спільноти [3, c. 164].

Дещо іншу трирівневу класифікацію прецедентних текстів, які входять до складу «інтертекстуальної енциклопедії», пропопонує Г. В. Денисова. Використання терміну «інтертекстуальна енциклопедія» пов'язане з адаптацією поняття про прецедентні тексти до теорії інтертекстуальності. Під «інтертекстуальною енциклопедією» Г. В. Денисова розуміє набір прецедентних текстів мовної особистості [1, с. 148], що співвідноситься з визначенням С. Г. Філіпової, яка тлумачить інтертекстуальну енциклопедію як «сукупність знань мовної особистості, які формуються прецедентними текстами та складають невід'ємну частину її картини світу» [5].

Так, Г. В. Денисова розрізняє три типи інтертекстуальної енциклопедії: універсальну, національну та індивідуальну. Універсальна інтертекстуальна енциклопедія містить тексти світової літератури, відомі представникам різних лінгвокультурних спільнот. Національна інтертекстуальна енциклопедія представлена текстами національної культури, спільними для представників однієї лінгвокультурної спільноти. Тексти, які становлять інтерес для окремої мовної особистості, входять до індивідуальної інтертекстуальної енциклопедії, різновидом якої є професійна енциклопедія. Індивідуальна інтертекстуальна енциклопедія варіюється від особистості до особистості, формується в контексті універсальної та національної інтертекстуальних ецниклопедій, але не співпадає з нею повністю: тільки її частина може вважатися приналежністю до національної чи універсальної енциклопедії [1, с. 148-150].

Р. С. Чорновол-Ткаченко пропонує класифікувати прецедентні тексти за ознаками: 1) їх носія; 2) жанрової / типологічної приналежності; 3) ініціатора засвоєння; 4) ступеня опосередкованості; 5) лінгвокультурної приналежності (автохтонності) [6]. Окрім того, опираючись на широке трактування тексту, Р. С. Чорновол-Ткаченко поділяє за онтологічним статусом прецеденті тексти на 1) вербальні твори; 2) тексти з невербальними елементами; 3) явища історії та культури; 4) кодові системи [6, с. 8].

За ініціатором засвоєння серед прецедентних текстів можна виділити тексти, засвоєні за власним бажанням реципієнта й за бажанням інших членів лінгвокультурної спільноти. За ступенем опосередкованості прецедентні тексти поділяються на засвоєні безпосередньо за оригінальним авторським варіантом і ті, що засвоєні опосередковано, за згадками окремих прецедентних текстів авторського оригіналу в інших джерелах. За лінгвокультурною приналежністю прецедентні тексти бувають автохтонними, тобто створеними представниками лінгвокультурної спільноти, у якій вони набули прецедентності, або неавтохтонними, тобто створені представниками іншої лінгвокультурної спільноти.

Отже, прецедентні феномени є комплексною категорію та важливою частиною мовної картини світу носіїв певної культури, що розглядається з різних точок зору, що й зумовлює диференціацію підходів до класифікації зазначених категорій.

Література:

1. Денисова Г. В. В мире интертекста : язык, память, перевод / Г. В. Денисова. – М. : Азбуковник, 2003. – 298 с.

2. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность / Ю. Н. Караулов. – М. : Наука, 1987. – 263 с.

3. Красных В. В. Основы психолингвистики и теории коммуникации / В. В. Красных. – М. : Гнозис, 2001. – 270 с.

4. Прохоров Ю. Е. Действительность. Текст. Дискурс : Учеб. пособие / Ю. Е. Прохоров. – М. : Флинта : Наука, 2004. – 224 с.

5. Филиппова С. Г. Интертекстуальность как средство объективизации картины мира автора : автореф. дис.. на осик. учен. степени канд. філол. наук : спец. 10.02.04 «Германские языки» / С. Г. Филиппова. – Санкт-Петербург, 2008. – 20 с.

6. Чорновол-Ткаченко Р. С. Прецедентний текст як основа лінгвостилістичної реалізації категорії інтертекстуальності (на матеріалі казок Льюїса Керрола) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філолог. наук : спец. 10.02.04 «Германські мови» / Руслан Сергійович Чорновол-Ткаченко. – Харків, 2007. – 20 с.