Психология и социология / 12

Психология и социология / 12. Социальная психология

К.пс.н. Буркало Н.І.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м. Київ, Україна

Особливості прояву чоловічого та жіночого начала в українській культурній традиції

Кожна культура спирається на певні універсальні цінності сутність яких відбилась у конкретному історичному часі. Ці цінності закріплені в комплексі побутової та соціальної поведінки, звичаях, своєрідному світобаченні і світовідношенні, що відбивається в менталітеті, відзеркалюється в мові, характерних особливостях матеріальної та духовної культур [10]. Щоб краще зрозуміти особливості прояву чоловічого та жіночого начала в українській культурній традиції та їх вплив на формування особистості чоловіка та жінки, слід повернутися до історичних витоків.

Соціально-історичний шлях українців, довкілля, у якому проходило їхнє життя, уважаються визначальними умовами формування своєрідного характеру українського народу, його ментальності та менталітету [6]. Ментальність – це система образів, які містяться в основі уявлень індивіда про світ і власне місце у ньому, що визначають вчинки і поведінку людей [11]. Часто ментальність розглядають як тип світовідчуття, який ґрунтується на етнічних образах і символах, що зумовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінку певних подій чи осіб, ставлення до навколишньої дійсності [7].

Розрізняють два типи української ментальності: землеробський і козацький. Перший тип хронологічно давніший: його глибинні корені сягають прадавньої індоєвропейської культури; другий сформувався в епоху середньовіччя на грунті самобутнього етносоціального утворення – козацтва. В першому пріоритет у свідомості належить жінці – Берегині, матері, в другому –

чоловікові, сильному, мужньому, незалежному, мандрівнику, воїну. Поєднання цих двох типів ментальності сформувало такі риси національного характеру українців, як мужність, чуттєвість та глибоке співпереживання іншим [5].

В свою чергу, поняття менталітет, як синонім до світорозуміння, розглядають як деяку інтегративну характеристику спільноти людей з певною культурою, що дає змогу описати своєрідність бачення цими людьми оточуючого світу і пояснити специфіку їх реагування на нього [11].

Менталітет є продуктом певної культури і водночас, персоніфікуючи її, – носієм, продовжувачем культурних традицій і норм поведінки в наступних поколіннях [5]. Фундаментом менталітету є архетипи – безсвідомі колективні уявлення, які втілюються в образах, символах, міфах – у всіх сферах духовного життя певної спільноти, визначають специфіку світобачення, картини світу тощо. Вони відіграють в історії культури етносів конструктивну роль, забезпечують зв'язок між епохами та поколіннями, цілісність етнічної культури.

Найбільш вагомими архетипами українського народу вважаються: архетип Матері, який є уособленням Землі, України, Жінки. Наявність цього архетипу визначила шанобливе ставлення до жінки, визнання її провідної ролі в суспільстві і родині. Водночас цей архетип став джерелом прагнення оберігати рідну Землю, виявляти відданість та любов до неї [6]. Під впливом цього архетипу відбувається становлення характерної для українського народу світоглядної толерантності [11]; архетип рівності синів та доньок, сприяє втіленню в життя демократичних засад. Українець бажає бачити у владі батька, який опікується своїми дітьми, а в державі – родину, у якій про кожного турбуються та створюють умови для реалізації творчого потенціалу; архетип обрядовості, що пов'язаний з орієнтацією на традиції, які налаштовують на збереження і відтворення досвіду народу. Цей архетип водночас слугує основою домінування краси над повсякденністю, зумовлює наявність бажання жити гармонійно з природою; архетип долі, обумовлює впевненість у тому, що у світі все відбувається так, як має бути, тому життя потрібно сприймати як подарунок. Архетипи утворюють специфіку національного характеру, стереотипів поведінки, емоційно-чуттєвих реакцій тощо [6].

Національний характер часто розглядають як систему ставлень конкретної етнічної спільності до різноманітних сторін оточуючої дійсності, що виявляється у стійких стереотипах їх мислення, емоційних реакціях і поведінці в цілому; а також як сукупність рис, що склалися історично у представників тієї чи іншої нації, які визначають звичну манеру їх поведінки, типовий спосіб дій, що виявляється по відношенню до побутової сфери, оточуючого світу, праці, ставлення до своєї та інших спільнот. До основних рис національного характеру українців відносять: емоційність; сентиментальність; чуттєвість і ліризм; працелюбність; гостинність; повага до старших; мрійливість; індивідуалізм; мужність; здоровий оптимізм; прагнення до духовного життя; прагнення до незалежності, перевага чуттєвого над раціональним [11].

У більшості досліджень до типових рис українського національного характеру зараховують демократичність, волелюбність, емоційність, що виявляються у музичності, наближеності до природи, культі жінки і родини, релігійності, толерантності до інших народів, працелюбстві, гостинності тощо. Українцям властива така психологічна риса, як інтровертність – спрямованість, установка людини на свій внутрішній світ. З такою установкою пов'язані миролюбність, високе поціновування своєї внутрішньої свободи. З інтровертністю пов'язана така характерологічна риса українців, як індивідуалізм [9]. Щодо української релігійності, то їй властива схильність до самозаглиблення, пошук індивідуальних форм духовного зростання та емоційність [4].

У формуванні українського національного характеру одну з провідних ролей відіграють традиції та уклад української сім’ї. Основну роль у сім’ї відігравала мати з її передбачливістю, хазяйновитістю, з непомітною, але постійною турботою про сім’ю. Вона втілювала ніжність, сердечність, теплоту. Важливе місце українській жінці відводилось в суспільному житті. Україна для українця – це мати, «ненька». Повага до жінки, матері характерна для всіх народів-хліборобів. У зв’язку з цим земля-годувальниця набуває у них рис матері, а мати – рис землі [1; 8].

Якщо в Західній Європі у вихованні дітей беруть однакову участь як мати, так і батько, і це є показником патріархальності сім’ї, то в Україні дітей виховує мати. Цей факт має істотні наслідки, оскільки норми поведінки, мораль, ідеали, життєві настанови українців підпорядковані нормам та ієрархії цінностей, типових для жінки, для її свідомості. Переважання в суспільстві матріархального комплексу, у свою чергу, призводить до того, що в соціальному мікросередовищі, насамперед у сім’ї панують свобода і рівноправність. Проте верховенству матріархального комплексу властиві й негативні риси, тобто у такому типі культури скоріш за все переважатиме емоційність і чуттєвість, а вольове начало і раціональність стають другорядними. Крім матріархальності, українській сім’ї притаманний індивідуалізм. Традиційно українці не жили великими родинами. Син завжди прагнув відокремитися від батька і вести господарство самостійно. Поряд з любов’ю до волі для українців характерна любов до свого дому, до землі, що відображено в народній творчості [8].

Шлюбно-сімейна та соціально-правова сфери діяльності в Україні не були винятковим правом лише чоловіків – жінки також брали в них участь. Хоча сфера провідної діяльності жінки в Україні визначалася переважно функцією дітонародження та домогосподарювання, проте статус українки був достатньо високим [2]. Попри вимогу закону, щоб дівчата виходили заміж лише з благословіння батьків або опікунів, у народі вважалося гріхом силувати дітей до шлюбу, завдяки цьому дівчина мала право у виборі нареченого, відмові сватам небажаного жениха. Статеворольова поведінка українок у сім’ї та суспільстві не була залежною і підпорядкованою чоловікові. Взаємна повага подружжя, взаємне узгодження бажань створити сім’ю становило норму статевої поведінки. Не існувало жодних обмежень прав жінки або її волі. Вона вільно з’являлася у товаристві, сама або з чоловіком брала участь у святах, мала великий вплив на справи, виховувала дітей [3].

Як ми бачимо, існують особливості прояву чоловічого та жіночого начала в українській культурній традиції. У свідомості українців стать є половинним буттям, а смисл сімейного життя українці вбачали не лише у пошуку іншої половини, але й гармонійному співіснуванню з нею. Українські чоловіки та жінки намагалися гармонійно інтегрувати в свідомості як «чоловічі», так і «жіночі» якості, риси характеру, що передусім є продуктом належного виховання і самоусвідомлення себе цілісною особистістю. Саме тому, у шлюбно-сімейних стосунках, чоловік і жінка не переставали бути людьми з розвинутою індивідуальністю та самобутністю і користувалися пошаною і довірою у сім’ї та суспільстві.

Література:

1. Гнатенко П. І. Український національный характер. – К., 1997.

2. Говорун Т. В., Кікінежді О. М. Стать та сексуальність: психологічний ракурс. Навчальний посібник. – Тернопіль: Навчальна книга–Богдан, 1999. – 384 с.

3. Говорун Т. В., Кікінежді О. М. Гендерна психологія: Навч. посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2004. – 308 с.

4. Етнопсихологія: навчально-методичний посібник / за ред. Л. Е. Орбан, В. Д. Хруща. – Івано-Франківськ, 1994.

5. Загальна психологія: Підручник / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, 3. В. Огороднійчук та ін. – К.: Либідь, 2005. – С. 464.

6. Історія української культури: підручник / В. О. Лозовий, Л. В. Анучина, О. А. Стасевська, О. В. Уманець ; за ред. В. О. Лозового. – X.: Право, 2013. – 368 с.

7. Лозко Г. С. Українське народознавство. – 2-е вид., допов. та перероб. – К.: Видавництво «Артек», 2004. – 472 с.

8. Льовочкіна А. М. Етнопсихологія : навч. посіб. – К., 2002. – 144 с.

9. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Навч. посіб. – К., 2005. –

448 с.

10. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Погорілий Д.Є. Кредитно-модульний курс культурології. Навчальний посібник. – К.: Фірма «Інкос», Центр навчальної літератури, 2006. – 368 с.

11. Савицька О. В., Співак Л. М. Етнопсихологія: Нав. посіб. – К., 2011. –

264 с.