Швороб А.М.,Недайборщ І.В. 4Ф1

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ РИНКУ ПРАЦІ В УКРАЇНІ

Постановка проблеми. На сьогоднішній день найважливішою соціально значущою складовою економічної системи, яка, трансформуючись, набуває якісно нових ознак та внутрішніх стимулів для динамічного розвитку є національний ринок праці. Адже досягнення національних інтересів та конкурентоспроможності держави в сучасних умовах економічної глобалізації і науково-технічної інтеграції можна забезпечити лише при ефективному використанні людського фактора продуктивних сил. За цих умов необхідно через призму національної специфіки переоцінити проблеми формування і розвитку ринку праці та особливості його державного регулювання з врахуванням досвіду країн з розвинутою ринковою економікою.

Аналіз основних досліджень і публікацій. Вагомий внесок у вирішення проблем, пов’язаних із дослідженням ринку праці, зробили такі вітчизняні вчені, як С. Бандур, Д. Богин, Б. Данилишин, Т. Заяць, Ю. Краснов, Л. Лісогор, В.Лич, В. Петюх, Л. Семів та ін. Питання формування та використання людських ресурсів досліджували О. Грішнова, А. Колот, О. Новікова, В. Онікієнко та ін.

Невирішені проблеми. З огляду на те, що сучасний стан розвитку ринку праці є кризовим і в свою чергу ставить під загрозу національну безпеку України, сприяє розшаруванню населення, зниженню економічної активності працездатного населення, розбалансованості ринку праці і ринку освітніх послуг, і, відповідно, зниження якості трудового потенціалу та мотивації до продуктивної діяльності найбільш проблемним залишається питання щодо формування національної моделі державного регулювання ринку праці у співвідношенні із стратегічними національними інтересами, забезпеченням раціонального використання трудового потенціалу, підтримуючи при цьому належний рівень життя населення.

Основні результати дослідження. Під ринком праці розуміють органічну складову ринкової економіки, що виконує функції розподілу й перерозподілу суспільної праці за сферами та галузями господарства, видами та формами діяльності, за критерієм ефективності праці та виробництва відповідно до структури суспільних потреб і форм власності. Досвід розвинених країн показує: ринок праці – одна з найважливіших складових загальноекономічного ринкового механізму. Від так, праця залишається ключовим фактором та функціональним елементом виробничого процесу і навіть набуває нових ознак, які зумовлюються реаліями науково-технічного прогресу, а форми її факторного руху диверсифікуються та видозмінюються під впливом причин техногенного порядку й лібералізації та інших складових процесів глобалізації[3,c.147].

Ринок праці, на відміну від інших ринків, ґрунтується значною мірою на державній підтримці. Товаром на ринку праці стають навички й уміння фахівця, а бізнесові структури є споживачами цієї специфічної продукції. Тому держава, регулюючи умови надання послуг загальної і, особливо, професійної освіти, формує не тільки структуру зайнятості, а й розподіл соціальних благ у суспільстві.

Сучасний стан ринку праці в Україні формувався головним чином під впливом трансформації ринкових відносин в умовах затяжної економічної кризи. Це призвело до того, що структура національного ринку праці в Україні має певні особливості. По-перше, це глибокі диспропорції між попитом та пропозицією внаслідок причин, що обумовлені ринковою трансформацією економіки, - економічний спад, структурні перетворення, руйнування єдиного економічного простору країн соціалістичного табору тощо. По-друге, невідповідність дуже низького рівня оплати праці сучасним потребам відтворення робочої сили, що підвищуються внаслідок існування конкурентного середовища і зростання вимог роботодавців до якості робочої сили. По-третє, зростання диференціації доходів працівників, що посилює соціальне розшарування, спричиняє малозабезпеченість населення, - непрацездатних, безробітних та навіть тих, хто працює, зниження соціальної захищеності тощо[1, c.3].

Таким чином, нині внаслідок значного відставання України у рівні оплати праці від абсолютної більшості європейських країн, наявності значної кількості депресивних регіонів із високим рівнем фактичного (в тому числі прихованого) безробіття, сформувалася доволі масова і невибаглива пропозиція української робочої сили на міжнародних ринках праці. Основними центрами тяжіння українських трудових мігрантів є Росія (40-50%), Польща (15-20%), Чехія (10-15%), Італія (майже 10%), Португалія (4-6%). У цілому понад 90% загального потоку трудових мігрантів припадає на країни СНД (Росія і частково Білорусь), країни Вишеградської групи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) та держави Південної Європи. Як наслідок, виїзна міграція набула негативних рис, таких як численні факти дискримінації, відсутність соціального та правового захисту, медичного страхування громадян України, що працюють за кордоном[2, c.6].

Це відбувається через те, що більшість українських трудових мігрантів перебувають і працюють за кордоном нелегально (тобто, без відповідного дозволу на працевлаштування і трудового договору, укладеного з іноземними роботодавцями). Нелегальні трудові мігранти вже самим своїм статусом ставлять себе поза законом і тим самим створюють чимало проблем як для себе, так і для своєї держави, яка не в змозі у такому випадку їх захистити, зокрема, забезпечити їх соціальний та правовий захист як за кордоном, так і на Батьківщині, після їх повернення.

Інституційні інструменти впливу на параметри ринків праці, якість робочої сили у відповідності до реалій інформаційної доби можна поділити на три типи: рамкові, спонукальні і зобов'язальні. Критеріями їх визначення є функціональність, наявні мотивації щодо певних видів активності, засобів примусу, оцінки результатів діяльності[4, c.134].

Із точки зору рівнів регулювання ринку праці можна виділяти такі: міжнародний, який представлений діяльністю світових організацій щодо міжнародно-правового регулювання та координації у цій сфері, двосторонніми та багатосторонніми угодами між країнами щодо міжнародної міграції робочої сили, трансфертів коштів фізичними особами тощо, спільним регіональним регулюванням з метою сприяння розвиткові регіональних інтеграційних процесів; національний, який включає найбільш диверсифікований набір інструментів і встановлює рамки дозволеної діяльності з найму, підготовки та підвищення рівня кваліфікації робочої сили; регіональний, який включає інструменти, що можуть сприяти збільшенню числа робочих місць, оптимізації системи освіти, вирішенню найбільш гострих проблем ринку праці на конкретних територіях; галузевий і комерційний рівень регулювання зайнятості, на якому реалізуються практичні механізми державного впливу на параметри зайнятості та який є базовим для ключових завдань оптимізації кадрової політики, підвищення кваліфікаційного рівня персоналу, зокрема організації професійного навчання та перенавчання, соціального планування.

Підвищення якості робочої сили залежить від багатьох економічних, соціальних і демографічних факторів. Оскільки жоден з них не діє ізольовано, вони повинні досліджуватися у взаємозв'язку і взаємодії як з погляду загальноекономічної їх спрямованості, так і з точки зору системо утворюючих процесів. Руйнація механізму взаємодії освіти та виробництва, обмежені можливості фінансування підприємствами витрат на підвищення кваліфікації працівників не тільки погіршують якість їх трудового потенціалу, але й сприяють зростанню сумнівів працівників щодо можливостей ефективного використання набутих професійних знань і навичок, отримання заробітної плати відповідно до кваліфікаційного рівня працівника[2, c.7].

Так на сьогодні найбільш значущими чинниками розвитку ринку праці, які світова криза лише загострила, є: професійно-кваліфікаційні диспропорції попиту та пропозиції робочої сили; неповне використання зайнятої робочої сили; стабільно високий рівень малопродуктивної неформальної зайнятості; низька інституціоналізація обігу безробіття; невідповідність галузевої структури зайнятості потребам інноваційного розвитку економіки. Погіршення макроекономічної ситуації в країні протягом останнього часу зумовило зменшення можливостей зайнятості, що, відповідно, погіршує перспективи розвитку національного ринку праці[1, c.8].

Висновки. Таким чином, виникає необхідність створення умов для макроекономічної стабілізації, спрямованих на пожвавлення виробництва, залучення інвестиційних ресурсів, підтримку національних товаровиробників, стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу, збереження наявних та створення нових робочих місць.

Сучасний механізм регулювання ринку праці доцільно доповнити такими заходами, що активно використовуються іншими країнами і довели свою ефективність: профвідбір та профконсультування на етапі формування трудового потенціалу; виплата кращим студентам стипендій та грошове стимулювання дипломних робіт; стимулювання підвищення якості праці і розробка програм, спрямованих на оптимальне використання потенціалу працівників; закріплення позицій працівників з високим рівнем освіти за допомогою спецпідрозділів національних служб зайнятості; регулювання процесів звільнення; формування національної міграційної стратегії; використання мережі фірм-посередників, що займаються забезпеченням підприємств тимчасовими працівниками – «відрядна робота»; використання спеціальних заходів регулювання ринку праці в депресивних регіонах.

Таким чином, можна досягти зростання чисельності та якості трудових ресурсів України, підвищення мотивації до продуктивної праці, збалансування окремих сегментів ринку, забезпечення відповідного рівня та якості життя людей згідно із соціальними стандартами Євросоюзу, формування потужного середнього класу.

Література: