Філософія 3/історія філософії

К.ф.н. Майданюк І.З.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Олександр Потебня і філософія української ідеї

Одним із етапів у розробці філософії української національної ідеї стали 70-і роки XIX ст., що пов’язані з діяльністю представників громадівського руху. Продовжуючи справу Кирило-Мефодіївського товариства, громадівці на рівні філософської рефлексії здійснювали виокремлення України як суб’єкта історичного процесу і породили нову плеяду української інтелігенції, серед яких були оригінальні мислителі загальнослов’янського та європейського масштабу, що своєю творчістю істотно збагатили філософську думку України. Серед них за масштабом внеску, в тому числі в розвиток філософської думки України, виділяється О. Потебня.

Олександр Опанасович Потебня (1835–1891 рр.) народився на Харківщині. Після закінчення школи він із 1851 по 1856 р. навчається спочатку на юридичному, а потім історико-філологічному факультеті Харківського університету, в котрому визначається спрямування його світогляду, що сформувався під впливом ідей кириломефодіївців, зокрема М.Костомарова. Сам О.Потебня зазначав, що під впливом М.Костомарова, зокрема його праці «Про історичне значення руської народної поезії» (Харків, 1843 р.), було написано ним магістерську дисертацію «Про деякі символи у слов’янській поезії».

Деякий час Потебня був наближений до діяльності Харківської громади, тому коло наукових інтересів вченого, яке передовсім охоплює питання фольклору, літератури й мовознавства визначається в дусі умонастроїв громадівців. Проте як тільки радикально-демократичні настрої громадівців змінилися на ліберальні, він порвав із ними, хоча залишився палким прихильником ідеї національності на основі рівних прав для самовизначення націй. 1862 р. молодий асистент Харківського університету друкує серію теоретико-літературних статей в «Журнале Министерства Народного Просвещения», що незабаром були видані окремою книгою під назвою «Думка й мова», і саме ця книга, що витримала за життя вченого кілька перевидань, містила виклад основ філософсько-лінгвістичної концепції вченого. Після поїздки до Берліну, де О.Потебня поглиблював свої знання з філології, він повертається до рідного університету, де згодом захищає докторську дисертацію «Із записок з російської граматики», що відіграла видатну роль в обгрунтуванні історичного мовознавства, і стає професором. Одним із перших (не лише в Україні, а й у Російській імперії взагалі) О. Потебня розробляє питання історії мислення у його зв’язку з мовою, спираючись на величезний фактологічний фундамент. Зважаючи на видатні наукові досягнення вченого, його було обрано членом-кореспондентом Петербурзької Академії Наук, нагороджено престижною Ломоносівською премією [1, с.110].

Помер Потебня у п’ятдесятишестилітньому віці 11 грудня 1891 р. Вже після смерті його дружиною та учнями було видано том «Із лекцій з теорії словесності» та «Із записок з теорії словесності» О. Потебні [2, с.114].

Звичайно, значущість творчого здобутку О. Потебні вимірюється передусім внеском його в мовознавство, теорію літератури, але він належав до тих українських вчених-гуманітаріїв, що не могли обходитися без філософського осмислення дійсності, в тому числі розуміння національної ідеї.

Потебня був переконаний, що розвиток цивілізації відбувається в інтересах усього людства. З цієї точки зору виступав проти спроби використання досягнень цивілізації для пригноблення інших народів, стверджуючи, що подібні дії завдають шкоди людству. Основними принципами у відносинах народів мають бути рівноправність і взаємоповага., тому вчений теоретично обґрунтовував право кожного народу на самостійний розвиток. Мовні категорії О.Потебня досліджував в контексті таких понять, як народ, нація, націоналізм. «Мовну єдність» виділяв як основну серед ознак народу: «Мова... є не тільки одна з стихій народності, але й найбільш досконала її подоба». Він рішуче засуджував Емський указ 1876 року про заборону української мови, критикував носіїв так званої «російської ідеї», що прикривали своє прагнення русифікувати слов’янські народи бажанням «залучити» їх до «вищої» культури та цивілізації., і при цьому наголошував на моральній виправданості недовіри поневоленої нації до нації гнобителів, наводячи українське прислів’я: «Може ти, москалю, і добрий чоловік, та шинелія твоя злодій» [3, с.76].

В часи Потебні іноді набували поширення псевдонаукові «теорії» різного гатунку, котрі виправдовують процеси денаціоналізації, «розчинення» та «поглинання» народів тим, що це, мовляв, є «історично неминучим», «прогресивним», цілком необхідним. Потебня відповідав на це: «Так само можна б і людоїдство виправдати...» [3, с.76]. Дійсно цивілізоване, гуманне спілкування народів, упевнений український вчений, не передбачає жодної асиміляції чи денаціоналізації, більше того, є повністю несумісним із ними. Асиміляція ж, яка невблаганно призводила, призводить і призводитиме, вважає мовознавець, до дезорганізації суспільства, аморальності, деградації й духовного «опідління». Це є природним наслідком застосування насильницьких засобів з боку панівної, імперської нації і нічого доброго не може нести із собою «за визначенням». Таке явище, як денаціоналізація (взагалі й українців зокрема) вважав неприродним станом та ідентифікував з душевним і духовним розкладом [3, с.76].

На думку О. Потебні кожний народ, кожна нація вносять свій вклад до розвитку духовної культури людства, що відображає специфіка національної мови й зумовленого нею світосприйняття, яке відображається у різноманітних продуктах народної творчості [3, с.87].

З огляду на це О.Потебня вважає за необхідне розвивати міжнаціональне спілкування, яке сприяє активізації нової плідної діяльності. Таке спілкування «заохочує» нації до самостійного розвитку, подібно до «заохочення», що виникає між квітами, які живлять комах, і комахами, що запилюють квіти. Разом з тим неприпустимим, підкреслює вчений, є створення умов, що унеможливлюють вільний національний розвиток, коли «народність буває поставлена в неможливість з достатньою енергією відповідати на ці впливи, оновлювати свій зміст, удосконалювати свої засоби сприйняття». Причини згубної для народу денаціоналізації треба шукати у політичному становищі нації.

Аналізує О.Потебня й поняття «націоналізм», що, на його думку, визначає такий світогляд, який вважає природною національну різноманітність людства, тому, ввважає О.Потебня, «послідовний націоналізм є інтернаціоналізмом». Конкретизуючи розуміння націоналізму через тлумачення, яке надає він «ідеї національності», О.Потебня зауважує, що ця ідея може слугувати і прогресу, і реакції, регресові. Він писав: «Ідея національності здатна сприяти людському поступові, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток; коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, то вона набуває реакційного смислу» [1, с.91].

Отже, головні філософські принципами праць О.Потебні вносять чималий вклад у обґрунтування рівноправного міжнаціонального спілкування народів Європи, заперечуючи лише ті випадки, «де вірна течія справ змінюється силою зброї або політичного шахрайства», в той же час утверджуючи і розвиваючи філософію української ідеї.

Література

1. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1997. – 376 с.

2. Возняк С.М., Голянич М.Ю., Рубін О.А. Філософська думка України: імена та ідеї. – Івано-Франківськ: Плай, 2003. – 135 с.

3. Олександр Опанасович Потебня. – К.: Наукова думка, 1962. – 372 с.

4. Ветухов О. Зернятка спогадів про О.О.Потебню.-Харків, 1926.

5. Сумцов М.Ф.Велетень думки й слова (О.О.Потебня).- Х.: ДВУ, 1922.