Політологія/5. Політична соціологія

Семенець-Орлова І.А.

Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова, Україна

Практика сімейної політики у Європейському Союзі та деякі соціальні ініціативи Європарламенту

За останні чотири десятиліття в більшості країн Європи відбулися суттєві трансформації функціонування соціального інституту сім’ї, які супроводжувалися значною зміною демографічних показників, зростаючою різноманітністю типів сім’ї та підвищенням ризику бідності окремих категорій сімей.

Населення Європи постійно зменшується та старіє. Для самого лише відтворення Європи потрібно 2,1 дитини на жінку. Наприклад, в Німеччині народжується лише 1,36 дитини на жінку, і така ситуація подібна для більшості європейських країн. У 2050 р. 2 з 3 європейців будуть старшими за шістдесят років. Для суспільства це значить: більше пенсіонерів, менше працюючих. «Наші соціальні системи часто влаштовані так, що винагороджують бездітність і утруднюють створення сімей та карають за багатодітність. Старіюча Європа не потребує нічого так нагально, як бейбі-буму, але водночас діти для молодих пар є найбільшим ризиком бідності. Цей парадокс доводить, що сучасні політичні пріоритети визначені хибно», – стверджує австрійський професор Мартін Куглер. [1, с. 23]

Сьогодні у наукових дискусіях країн ЄС значне місце посідає необхідність збалансованої сімейної політики. Деякі теоретики навіть пропонують рівень розвивального поступу конкретної держави оцінювати за однією з таких складових як інноваційність сімейної політики. В основі європейського розуміння сімейної політики лежать наступні постулати: 1) сім’я є основною і найважливішою соціальною інституцією; 2) держава повинна допомагати сім’ї  (на основі принципу субсидіарності); 3) сімейна політика означає кілька політик, а не одноразовий, окремий державницький акт.

Важливість збалансованої сімейної політики випливає із наступної фундаментальної причини: суспільство не може добре функціонувати без здорових і сильних сімей; відповідно нівелюється можливість кожної конкретної особи різнобічно реалізувати себе в соціумі.

Сімейна політика в кожній із країн світу обумовлена демографічними, суспільно-економічними, а також культурними процесами. Інститут сім’ї як предмет спільних цільових установок в європейських договорах не враховується, визначення сімейної політики перебуває переважно на національному рівні у відповідальності держав-учасниць. Однак з опублікуванням у 1989 р. повідомлення про сімейну політику Європейської комісії, де вперше підкреслювалось значення сім’ї та необхідність врахування її інтересів при формуванні політики держави, інституціями ЄС було прийнято ряд нормативно-правових актів з питань захисту прав сім’ї та дітей. Підтвердження цього – низка директив про батьківські відпустки, поліпшення безпеки та охорони здоров’я вагітних жінок, часткову зайнятість, рекомендації стосовно догляду за дітьми, резолюції про збалансування участі жінок і чоловіків у сімейному та професійному житті [3; 4; 5].

З часом мотивація до здійснення європейської політики посилилася, що спричинено, як зазначається у доповіді керівника Комісії ЄС з питань зайнятості, соціальних справ та рівності можливостей В.Спідлa, необхідністю протистояння демографічним викликам, розширення можливостей європейців у реалізації власних установок, пов’язаних зі створенням сім’ї, та одночасною відсутністю ефективних стратегій у цій сфері. [7] У своїй практиці уряди мають дотримуватися загальноєвропейських принципів, серед яких: поліпшення умов для існування сімей, якості життя європейців, створення можливостей для реалізації своїх уявлень про сім’ю; забезпечення умов для поєднання професії та сім’ї, з тим щоб досягти, рівності можливостей жінок і чоловіків та вищого рівня доходу сім’ї за рахунок трудової діяльності, а не соціальних виплат; максимальне врахування різноманітності форм сімейних союзів при розробці та здійсненні заходів підтримки сім’ї. [2]

Незважаючи на досягнутий консенсус у принципових підходах до сімейної політики, існують суттєві відмінності щодо її реалізації в окремих країнах-членах Європейського Союзу. Міжнаціональне порівняння сімейної політики дозволяє виокремити значну кількість стратегій, які визначаються, по-перше, відношенням урядів до демографічних та сімейних проблем, по-друге, фінансовими можливостями окремих країн. Загалом, ці країни можна поділити на групи, які в зарубіжній літературі називають з «явною» та «прихованою» сімейною політикою. Різниця між ними базується на існуванні чи відсутності програм та цілей, спрямованих на сім’ю. Так, чітко визначена сімейна політика у Франції, Бельгії, Люксембурзі. Більш широкою концепція політики держави стосовно сім’ї формується в Австрії та Німеччині. «Прихована» сімейна політика не означає самоусунення держави від сфери сім’ї, а лише демонструє відмову від кількісних цілей. Головна мета цих країн – добробут населення. Вибір сімейної поведінки залишається за людиною, держава зобов’язана забезпечити відповідними засобами, щоб її рішення були ефективними. Тобто, інтереси сім’ї певним чином враховуються при формуванні та реалізації соціально-економічної політики.

Варто підкреслити, що пряма залежність між обраною стратегією та тенденціями розвитку інституту сім’ї відсутня. В дослідженнях окремих зарубіжних фахівців доведено, що, наприклад, рівень народжуваності вищий у країнах з наявними інституційними механізмами, спрямованими на підтримку сім’ї (незважаючи на офіційно заявлені цілі), а також відносно високим рівнем гендерної рівності в сім’ї. Однак в країнах з більш розвиненою політикою в сфері підтримки сім’ї відмічається й вищий рівень соціального лібералізму, який, хоча й розширив можливості людини в плані саморегуляції поведінки, зумовив також негативні тенденції розвитку сім’ї – збільшення кількості розлучень, незареєстрованих шлюбів. Кількість неповних сімей.

Варто зазначити, що незалежно від обраної стратегії політика країн ЄС включає дві основні складові: перша – матеріальна підтримка сімей з дітьми, яка спрямована на усунення нерівності між різними категоріями сімей, створення необхідних матеріальних умов для утримання та виховання дітей, попередження чи подолання бідності; друга – створення належних умов для поєднання професійного та сімейного життя як жінкам, так і чоловікам, що, на думку зарубіжних експертів, забезпечує належний розвиток сім’ї як соціального інституту.

Політика матеріальної підтримки сімей з дітьми складає важливу частину соціальної політики більшості країн, оскільки відчутно впливає на сімейну, передусім репродуктивну поведінку європейців. Так, в усіх країнах ЄС існує система грошових субсидій сім’ям з дітьми, проте види, розміри та способи сімейних виплат відмінні не лише в різних країнах, але й у межах однієї країни залежно від типу сім’ї, кількості та віку дітей, що унеможливлює зіставлення загального обсягу допомоги зі сторони держави. Однак, розглядаючи ступінь адресності надання допомоги сім’ям, виокремлюються:

а) країни, що мають систему універсальних виплат на дітей, які виплачуються незалежно від доходу сім’ї (в окремих з них – Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Фінляндія, Бельгія – розмір щомісячної допомоги залежить від «порядкового номера» та віку дитини);

б) країни, в яких система допомоги на дітей доповнюється виплатами, що одержують сім’ї, рівень доходів яких нижче межі малозабезпеченості (наприклад, Франція, Ірландія, Португалія, Великобританія);

в) країни, де допомога надається виключно малозабезпеченим сім’ям (Греція, Іспанія та Італія) – показники народжуваності цієї групи країн найнижчі серед держав Європейського Союзу.

Різниця між названими країнами базується на існуванні чи відсутності програм та цілей, спрямованих на сім’ю. Так, чітко визначена сімейна політика у Франції, Бельгії, Люксембурзі.

Значну частину державної підтримки сімей з дітьми в європейських країнах складають податкові пільги, знижки та кредити (при оподаткуванні прибутків, оплаті за житло та комунальні послуги, користуванні транспортом тощо), а в Люксембурзі та Франції таким чином надається основна частина допомоги сім’ям. При цьому, зарубіжні експерти доводять, що податкові заходи, будучи невидимими економічними стимулами, все ж виступають потужними інструментами політики підтримки сім’ї та певних типів фінансової та соціальної поведінки.

В європейських країнах широко реалізуються програми цільових кредитів, мета яких – надати можливість вирішення побутових проблем сім’ям з низькими доходами та мінімізувати державні витрати на соціальні цілі. Держава стимулює використання цього механізму фінансування, виступає в якості гаранта по кредиту, встановлює процентні ставки на кредити суттєво нижче ринкових та субсидує різницю з бюджету чи передбачає можливість відстрочки повернення кредиту й навіть його повного погашення, якщо кредитувальник має низькі доходи.

У країнах-членах ЄС серед сімей з дітьми особлива матеріальна підтримка надається неповним сім’ям. Допомога одиноким батькам залежить від рівня доходу та кількості дітей в сім’ї. У цілому, в більшості європейських країн неповні сім’ї можуть розраховувати на більшу підтримку, аніж сімейні пари. Греція – єдина країна, де одинокий батько забезпечений гірше подружжя. Водночас, рівень позашлюбних народжень у цій країні найнижчий серед інших членів ЄС (станом за 2005 р. лише 5 % від загальної кількості новонароджених). [102] Тобто, подібні заходи вробників сімейної політики в Греції певним чином стримують сім’ї від руйнування, запобігаючи збільшенню неповних сімей, що потребують утримання.

У окремих державах-членах ЄС значна увага приділяється політиці, спрямованій на створення умов для узгодження сімейних та професійних обов’язків жінок і чоловіків, яка здійснюється переважно шляхом надання батьківських відпусток та розвитком системи догляду за дітьми (хоча в окремих країнах широко запроваджуються гнучкі режими зайнятості). Варто підкреслити, що надання відпусток для батьків набуває найбільшого значення як компонент загальноєвропейської сімейної політики, оскільки створення можливостей працювати без ущемлення сімейних функцій у період 1995-2000 рр. відіграло істотну роль у зростанні народжуваності в ряді країн. У практиці цих країн існують різні види відпусток, які встановлені для батьків з сімейних потреб. Серед них: відпустки для жінок, які надаються в усіх країнах Європейського Союзу безпосередньо упродовж до- та післяпологового періодів (переважно оплачувані); відпустки для чоловіків, які надаються батькові як доповнення до материнської відпустки терміном від 1 до 4 тижнів.

Гендерно-нейтральні відпустки слідують зазвичай за відпустками по вагітності та пологах. Віднедавна в ряді країн (наприклад, Нідерланди, Німеччина) частина батьківської відпустки надається для чоловіків одночасно з жінками.

Для узгодження трудової діяльності та сімейного життя, з точки зору більшості експертів, виробники сімейної політики намагаються забезпечити розвиток сервісної системи догляду за дітьми дошкільного віку. Характер державної участі країн-членів ЄС у цій сфері залишається надзвичайно різним всередині Європейського Союзу при одночасній відсутності співставлених даних. Загалом система догляду за дітьми представлена громадськими чи приватними (або їх поєднанням) службами обслуговування дітей, а також неофіційним чи офіційним обслуговуванням кваліфікованими працівниками, що надають догляд у власному будинку чи за місцем проживання дитини. При цьому, відмічається значне коливання доступності послуг відповідних соціальних служб. Витрати сімей на виховання дитини-дошкільника обходяться батькам від 36% середньої заробітної плати в Греції до нуля в Бельгії та Франції. У більшості держав батьки з низьким сімейним прибутком можуть сподіватися на субсидійоване обслуговування, проте місцезнаходження таких служб часто є незручним. [6]. Проблематичним може бути й сервіс у найнеобхідніші години, якщо робочий графік батьків нерегулярний.

Доцільно відмітити, що рівень охоплення дітей дошкільного віку послугами соціальних служб та центрів корелює з доступністю цих послуг. Тобто, в країнах, де створені відповідні умови, відсоток дітей віком від 3 до 6-7 років, охоплених послугами дошкільних закладів, сягає понад 90 відсотків, а дітей до 3-х років – 30-60 відсотків. У цих же країнах (передусім, Франції, Данії, Бельгії, Фінляндії) рівень народжуваності відмічається значно вище середнього по ЄС.

Отже, при формуванні та реалізації сімейної політики в Україні слід враховувати позитивні здобутки європейських країн, зокрема:

- ефективне поєднання універсальних та адресних видів соціальних виплат сім’ям, що сприятиме усуненню матеріальної нерівності між різними категоріями сімей;

- систему забезпечення рівних можливостей сім’ям незалежно від кількості дітей у сім’ї та працюючих дорослих, що сприяє реалізації власних установок громадян щодо створення сім’ї та народження дітей;

- розширення можливостей чоловіків для виконання сімейних, передусім, батьківських обов’язків (перш за все, шляхом надання права на відпустку при народженні дитини та її догляду одночасно з материнською), що сприяє підвищенню громадянського престижу батьківства тощо.

Отже, проаналізувавши загальний досвід практики сімейної політики у країнах ЄС, можна стверджувати, що вона досить специфічна в залежності від регіону, традицій даної країни та моделі соціальної держави, що практикується на даній національній площині.

Демограф, професор Гервіґ Бірґ пише: «Усунення економічної експлуатації сімей є необхідною передумовою для того, щоб бажання мати дітей знову стало самозрозумілим мотивом особистісного розвитку» («Втрачене покоління» («Die ausgefallene Generation»), с. 147). Батьки інвестують в дитину до її 18 років в середньому 140.000 євро. Через декілька поколінь, за рахунок цієї інвестиції, живуть 100% пенсіонерів: так само й бездітні, як і ті, які спромоглися на цю інвестицію. Можна відстоювати погляд, що діти – це приватне задоволення, розкіш, тоді й батьківство не має нічого спільного зі соціальними потребами, тоді заради справедливості слід вчинити приватним й забезпечення старості. Витрати на дітей вважати приватними, а користь від них – суспільним надбанням є несправедливим для сучасної ринкової економіки. «Ми мусимо навчитися брати на себе відповідальність: за власне життя, за дітей і за майбутнє суспільства. Замість того, щоб сповідувати старі успадковані ідеології, настав час подолати обмеження партій і думок, і чинити те, що потребує Європа, аби вижити: написати «Сім’я» і «Діти» з великої літери», – стверджує Мартін Куглер. [1, с. 23]

Література:

1. Кайлова О. Опыт семейной политики в странах Европейского Союза: система родительских отпусков // Политика народонаселения: настоящее и будущее: Четвертые Валентеевские чтения: Сборник докладов (Книга 2) / Ред. В. В. Елизаров, В. Н. Архангельский. – М: МАКС Пресс, 2005. – С. 15-24.

2. Nichtehelich Lebendgeborene [Internet Resource] / Nichtehelich Lebendgeborene. — Mode to access: // http://epp.eurostat.ec.europa.eu

3. Richtlinie 92/85/EWG des Rates uber die Durchfuhrung von Manahmen zur Verbesserung der Sicherheit und des Gesundheitsschutzes von schwangeren Arbeitnehmerinnen, Wochnerinnen und stillenden Arbeitnehmerinnen am Arbeitsplatz [Internet Resource] / Richtlinie 92/85/EWG. — Mode to access: // http://eur-lex.europa.eu

4. Richtlinie 96/34/EG des Rates zu der von UNICE, CEEP und EGB geschlossenen Rahmenvereinbarung uber Elternurlaub [Internet Resource] / Richtlinie 96/34/EG. — Mode to access: // http://eur-lex.europa.eu

5. Richtlinie 97/81/EG des Rates zu der von UNICE, CEEP and EGB geschlossenen Rahmenvereinigung uber Teilzeitarbeit — Anhang: Rahmenvereinbarung uber Teilzeitarbeit [Internet Resource] / 97/81/EG. — Mode to access: // http://eur-lex.europa.eu

6. Schlufolgerungen des Rates und der im Rat vereinigten, fur Familienfragen zustandigen Minister zur Familienpolitik [Internet Resource] / Familienpolitik. — Mode to access: // http://eur-lex.europa.eu

7. Spidla V. Wie soll die europaische Familienpolitik aussehen? / V. Spidla — Mode to access: // http:// www.ec.europa.eu/employment_social/2002/intro_de.pdf