Право / 6. Борьба с экономическими преступлениями

Івасик Р.М.

Національна академія внутрішніх справ (Україна, м. Київ)

До питання про процесуальні проблеми розслідування легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом

Легалізація доходів, одержаних злочинним шляхом, це один із видів економічних злочинів. Тому, щоб встановити особливості порушення кримінальної справи за ознаками цього злочину, потрібно керуватися наказом МВС України № 760 від 8 вересня 2005 р. «Про затвердження Інструкції з організації взаємодії органів досудового слідства з оперативними підрозділами органів внутрішніх справ України у виявленні, документуванні та розслідуванні злочинів у сфері економіки» [5].

Матеріали дослідчої перевірки відповідно до вимог ст. 94 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК) повинні містити достатні підстави та приводи для порушення кримінальної справи, а саме: дані про місце, час, спосіб учинення злочину та осіб, які його вчинили, розмір завданої шкоди (сума коштів чи вартість майна) чи незаконно одержаного доходу, ужиття заходів щодо встановлення майна та коштів для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна, а в матеріалах за злочинами, внаслідок яких незаконно одержані доходи, також дані про їх подальше використання [2, с. 45; 4, с. 95].

Зазначені дані повинні встановлюватися виключно з пояснень осіб (у т.ч. окремо службових та матеріально-відповідальних) з приводу встановлених порушень або інших обставин злочину; з оригіналів або копій завірених в установленому порядку документів; установчих договорів, статутів юридичних осіб, службових обов’язків осіб, які можуть бути причетними до вчинення злочину, наказів про їх призначення (звільнення), документів, якими підтверджується факт учинення злочину та використання злочинних доходів тощо; довідок про дослідження, проведені в певній галузі; актів документальних ревізій (перевірок) фінансово-господарської діяльності (для підконтрольних підрозділам Головного контрольно-ревізійного управління України об’єктах) або актів перевірок фахівця, проведених на непідконтрольних КРУ об’єктах, якими підтверджується сума одержаних доходів.

У виняткових випадках за необхідності проведення невідкладних слідчих дій, коли є достатні об’єктивні дані про те, що особа, яка вчинила злочин, може перешкодити веденню слідства чи знищити документацію, інші сліди злочину, допускається порушення кримінальної справи за матеріалами оперативно-розшукової діяльності без актів ревізій та перевірок, але за наявності інших даних, що відповідно до вимог ст. 94 КПК містять приводи та підстави для порушення справи. У таких випадках рішення про порушення кримінальної справи може бути прийнято лише керівником слідчого підрозділу або особою, яка виконує його обов’язки [3, с. 64].

Специфікою розслідування злочинів, передбачених ст. 209 Кримінального кодексу України (далі – КК), є те, що кримінальні справи про такі злочини є підслідними одночасно всім органам досудового слідства. Згідно з ч.ч. 1–4 ст. 112 КПК, у справах про цей злочин досудове слідство може провадитись як слідчими прокуратури, так і слідчими органів внутрішніх справ, органів служби безпеки, слідчими податкової міліції. У ч. 6 ст. 216 проекту КПК № 1233 від 13 грудня 2007 р. також вказано, що у справах, про злочин, передбачений ст. 209 КК, досудове слідство проводиться тим органом, який порушив кримінальну справу [7].

Детального вивчення для розслідування легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, потребують питання щодо документального прикриття легалізації злочинних доходів, способи легалізації злочинних доходів, джерела та способи одержання злочинних доходів, формування та реалізація міжнародних контактів щодо легалізації злочинних доходів [1, с. 338].

Пленум Верховного Суду України у п. 1 постанови № 5 від 15 квітня 2005 р. роз’яснив, що кримінальна відповідальність за ст. 209 КК не виключена у тих випадках, коли особа, котра вчинила предикатне діяння, була звільнена від кримінальної відповідальності в установленому законом порядку (у зв’язку із закінченням строків давності, застосуванням амністії тощо) або не притягувалася до такої відповідальності (наприклад, у зв’язку зі смертю), а одержані внаслідок зазначеного діяння кошти або інше майно стали предметом легалізації.

Дане положення потребує коментування. Звільнення від кримінальної відповідальності – це відмова держави від застосування щодо особи, котра вчинила злочин, установлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених КК, у порядку, встановленому КПК [6].

Закриття кримінальної справи із звільненням від кримінальної відповідальності можливе лише в разі вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК, та за наявності визначених у законі правових підстав, вичерпний перелік яких наведено у ч. 1 ст. 44 КК, а саме: у випадках, передбачених КК, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування. Звільнення особи від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених КК, здійснює виключно суд у порядку, встановленому ст.ст. 6, 7‑1, 7‑2, 8–10, 11‑1 КПК, під час попереднього та судового розгляду справи, апеляційного, касаційного і перегляді судових рішень за нововиявленими обставинами відповідно до ст.ст. 248, 282, 376, 400‑1 КПК.

У Загальній частині КК передбачено, зокрема, такі випадки звільнення особи від кримінальної відповідальності: 1) у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45); 2) у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46); 3) з передачею особи на поруки (ст. 47); 4) у зв’язку зі зміною обстановки (ст. 48); 5) у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49); 6) щодо неповнолітньої особи із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ч. 1 ст. 97); 7) щодо неповнолітньої особи у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 106); 8) на підставі закону України про амністію (ст. 86); 9) на підставі акта помилування (ст. 87).

На наш погляд, кримінальна відповідальність за ст. 209 КК має виключатись у тих випадках, коли особа, котра вчинила предикатне діяння, була звільнена від кримінальної відповідальності. Винесення щодо цієї особи постанови про закриття справи за нереабілітуючою обставиною не дає підстав для ствердження про її винуватість у вчинені предикатного злочину. Така постанова не може підміняти вирок суду, а отже, не є актом, який встановлює винуватість обвинуваченому у тому сенсі, як того потребує ч. 1 ст. 62 Конституції України. У юридичній літературі правильно відзначається, що закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами не пов’язане з визнанням особи винною у вчиненні злочину [8, с. 39].

Чинним законодавством не визначено мінімального розміру коштів чи вартості іншого майна як предмета легалізації, який дає підстави для притягнення особи до кримінальної відповідальності особи за ст. 209 КК. Тому при кримінально-правовій оцінці дій, передбачених ч. 1 цієї статті, вчинених щодо коштів чи майна, розмір яких є незначним, необхідно виходити з положень ч. 2 ст. 11 КК (малозначність діяння) і передусім враховувати розмір доходів, одержаних злочинним шляхом.

Таке правове регулювання не можна визнати задовільним, оскільки неможливо визначити вартісну межу, по досягненні якої постає питання про підстави для порушення кримінальної справи, для притягнення як обвинуваченого. Дана прогалина у законі може призвести до незаконного притягнення особи до кримінальної відповідальності, до подальшого відшкодування їй за рахунок державного бюджету матеріальної та моральної шкоди.

Негативні наслідки можуть настати і для слідчого, який, наприклад, закрив кримінальну справу за відсутністю в діянні складу злочину (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК) через його малозначність. Пояснюється це тим, що відповідно до відомчих нормативних актів МВС України, при закритті кримінальної справи за реабілітуючими підставами повинно бути проведено службове розслідування обґрунтованості та законності її порушення і закриття, висновки якого розглядаються керівництвом слідчого апарату, а в разі необхідності виносяться на розгляд оперативної наради. Якщо буде визнано, що кримінальна справа необґрунтовано порушена та закрита, до слідчого уживаються заходи дисциплінарного впливу. Тому у примітці 1 до ст. 209 КК слід передбачити нижню вартісну межу злочинно здобутих майна та коштів, з якої б наставала кримінальна відповідальність за їх легалізацію (відмивання) доходів, здобутих злочинним шляхом.

Література:

1. Бахин В.П. Материалы к изучению практики борьбы с преступностью / Бахин В.П., Карпов Н.С. – К. : [Изд‑во Семенко Сергея], 2007. – 489 с.

2. Карпов Н.С. Необхідність та особливості взаємодії при розкритті та розслідуванні злочинів, пов’язаних з відмиванням «брудних» коштів / Н.С.Карпов // Безпека підприємництва та фінансовий моніторинг : зб. наук. пр. / за ред. А.В. Іщенка, О.О. Слюсаренко. – К. : Екслібрис, 2008. – С. 44–48.

3. Лисенко В.В. Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом: особливості початкового етапу розслідування / В.В.Лисенко // Прокуратура, людина, держава. – 2005. – № 2(44). – С. 62–70.

4. Марчук Р.П. Сучасні форми взаємодії при розкритті та розслідуванні легалізації злочинно здобутих доходів / Марчук Р.П. // Криміналістичне забезпечення розслідування та розкриття злочинів : Тези, доп. та повідомл. круглих столів (23 груд. 2009 р.), (26 лют. 2010 р.) та міжнар. наук.-практ. семінару (30 квіт. 2010 р.). – К. : [КИЙ], 2010. – С. 95–98.

5. Про затвердження Інструкції з організації взаємодії органів досудового слідства з оперативними підрозділами органів внутрішніх справ України у виявленні документуванні та розкритті злочинів у сфері економіки : Наказ МВС України № 760 від 08.09.2005.

6. Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності : Постанова Пленуму Верховного Суду України №12 від 23.12.2005 // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах. – К. : Паливода А.В., 2010.– С. 57–62.

7. Проект Кримінально-процесуального кодексу України №1233 від 13.12.2007.

8. Удалова Л.Д. Предмет доказування у справах, що закриваються провадженням за нереабілітуючими обставинами / Удалова Л.Д., Рогатинська Н.З. – К. : КНТ, 2009. – 152 с.