Курнишев Юрій Альбертович

ЗМІСТ ТА ФОРМИ САМООСВІТИ ПЕДАГОГІЧНОГО ПРАЦІВНИКА

Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича

Сучасне суспільство вимагає від системи освіти нового, ефективного, якісного підходу до підготовки фахівців освітньої галузі. Якість освітнього процесу в навчальному закладі любого типу або рівня акредитації безпосередньо залежить від фахової підготовки педагогів: лише професіонали можуть якісно розвивати, виховувати і навчати. Професійному зростанню сприяють різні заходи. Однак участь педагогів у цих заходах буде неефективною, якщо у навчальному закладі погано організована така форма роботи, як самоосвіта. Саме самоосвіта педагогічних працівників – одна з умов їхнього професійного зростання.

Сучасна освіта постійно зазнає змін, на які будь який навчальних заклад як виконавець суспільного замовлення на освіту має відповідно реагувати. Зазвичай реакцією на зміни в освіті є необхідність опанування нових знань та умінь у певному напрямі. Проте обсяг інформації з того чи іншого питання постійно збільшується. За таких умов відповідати запитам суспільства доволі складно. Цій проблемі можна зарадити, зокрема, завдяки вдалій організації самоосвіти педагогічних працівників навчального закладу любого рівня, адже вона є одним із засобів підвищення фахової майстерності.

Питання підвищення кваліфікації педагогічних працівників, розвитку їхньої творчої ініціативи, впровадження в освітній процес досягнень науки і перспективного педагогічного досвіду обговорюються на педагогічних та вчених радах, методичних об’єднаннях, засіданнях кафедри тощо. Якісна організація самоосвіти педагогічних працівників – одне із головних завдань в управлінській діяльності керівника любого начального закладу.

Принципи та мета самоосвіти педагогічних працівників можно сформулювати наступним чином. Самоосвіта педагогічних працівників ґрунтується на таких принципах:

· цілісність (системність і послідовність);

· діяльність (практичні спрямованість);

· мобільність (відповідність змісту самоосвіти рівню професійної компетентності);

· самореалізація (застосування особистих можливостей, здібностей та задоволення власних потреб);

· самоорганізація (раціональна організація діяльності).

Проте ці принципи не будуть дієвими, якщо у навчальному закладі немає відповідних умов для самоосвіти педагогічних працівників.

Створивши такі умови, керівник любої ланки закладу освіти отримає можливість якісно виконувати такі завдання його діяльності як:

· досягнення поставленої мети;

· створення комфортного психологічного клімату в колективі;

· утвердження позитивного іміджу навчального закладу;

· підвищення результативності роботи окремого педагогічного працівника і навчального закладу в цілому;

· вироблення системи стимулювання та заохочення педагогічних працівників.

Педагогічні працівники також мають прагнути до самоосвіти, яка передбачає:

· систематичне оволодіння методологічними знаннями, вивчення праць класиків педагогіки та психології, моніторинг і використання в роботі нормативно-правових документів з питань освіти та виховання;

· удосконалення освітнього процесу завдяки використанню у педагогічній діяльності сучасних досягнень психології і педагогіки, перспективного педагогічного досвіду;

· постійний аналіз стану освітнього процесу у навчальному закладі та його співвіднесення із загальними тенденціями розвитку процесу навчання та виховання дітей та молоді;

· оволодіння дослідницькими вміннями і прийомами для виконання педагогічних завдань творчого характеру.

Тож основною метою самоосвіти має стати зростання професійної майстерності кожного педагогічного працівника і, як наслідок, – успішний розвиток навчального закладу загалом.

Ключовою умовою, що спонукає педагогічних працівників до самоосвіти, є мотивація. Засоби мотивації різні, і їх вибір – особиста справа керівника навчального закладу.

Обираючи засоби мотивації, важливо враховувати її зовнішні і внутрішні чинники та, звичайно ж, особисті характеристики кожного педагогічного працівника.

Чи не найголовнішими зовнішніми чинниками, які впливають на мотивацію педагогічних працівників, зокрема й до самоосвіти, є стиль керівництва навчальним закладом і психологічний клімат у колективі. Тому керівник дошкільного навчального закладу має виробити таку стратегію своєї управлінської діяльності, яка б створювала здоровий психологічний клімат у колективі та атмосферу взаємної доброзичливості. Так, у дошкільному; загальноосвітньому; вищому навчальному закладі мають панувати:

· довіра;

· доброзичливість;

· щирість;

· взаємодопомога;

· вимогливість;

· принциповість;

· усвідомлення особистої відповідальності за стан справ у колективі;

· конструктивна критика професійної діяльності колег;

· увага до творчого пошуку колег.

Педагог, особливо початківець, потрапивши в педагогічний колектив, який має такі ознаки, звичайно ж, прагнутиме відповідати вимогам професійного ідеалу. І навпаки, відсутність колективного початку серед педагогів, зневажання творчого пошуку і скептичне ставлення до самоосвіти неминуче призведе до небажання самовдосконалюватися.

Керівникам закладів освіти різного рівня слід власним прикладом демонструвати важливість самоосвіти, з особливою увагою ставитися до творчого пошуку колег, підбадьорювати та відкрито демонструвати зацікавленість у їхньому професійному зростанні.

Окрім того, важливими зовнішніми чинниками, що можуть впливати на мотивацію педагогічних працівників до самоосвіти, є такі:

· умови праці на робочому місці;

· стан матеріально-технічної бази закладів освіти;

· моральне та матеріальне заохочення;

· трудова дисципліна;

· взаємозв’язок між затратами праці і досягнутими результатами.

Внутрішні чинники мотивації до самоосвіти доволі різнорідні, пов’язані з психологією особистості, тому вплинути на них керівник може лише опосередковано, опираючись передовсім на зовнішні чинники мотивації.

Педагогічних працівників до самоосвіти можуть спонукати внутрішні чинники мотивації, зумовлені, зокрема, бажаннями:

· реалізувати особисті потреби у навчанні та саморозвитку;

· отримати інтелектуальне задоволення;

· підвищувати рівень своєї професійної майстерності (зокрема, майстерно використовувати сучасні педагогічні ідеї та технології);

· мати повагу серед своїх колег, учнів (студентів) та їхніх батьків;

· реалізувати творчий потенціал;

· отримати кар’єрне зростання;

· опанувати складну методику (тему) та втілити її у своїй професійній діяльності;

· підвищити якість освітнього процесу.

Іноді для вияву бажання педагогічного працівника займатися самоосвітою достатньо одного мотиву, який і спонукає його до активності.

Залежно від завдань, які поставив перед собою керівник навчального закладу, процес самоосвіти педагогічних працівників може мати колективну (методичні об’єднання, семінари, відкриті перегляди), групову чим індивідуальну форми організації. За плануванням цей процес буває строковим (обмеженим у часі, зазвичай присвяченим певній темі) або перспективним (розрахованим на оволодіння великим масивом знань і умінь).

В перспективі варто розглянути всі форми організації самоосвіти, проаналізувати їх слабкі та сильні сторони, виокремити рекомендації щодо оптимізації процесу самоосвіти.

1. Дубасенюк О.А. Методи формування професійної умілості майбутніх вчителів / Дубасенюк О.А. // Шлях освіти. – 1998. – № 3. – С. 37-40.

2. Малихін О.В. Методичні рекомендації для формування у майбутніх учителів потреби в професійній самоосвіті / Малихін О.В. – Кривий Ріг: КДПУ, 2000. – 24 с.

3. Протасова Н.Г. Післядипломна освіта педагогів: зміст, структура, тенденції розвитку / Протасова Н.Г. – К., 1998. – 176 с.

4. Сігаєва Л. Проблема підготовки й підвищення кваліфікації вчителів у контексті неперервної освіти/ Сігаєва Л.Є. // Педагогіка і психологія. – 1999. – № 3.

5. Громцева А.К. Формирование у школьников готовности к самообразованию: Учеб. пособие для студентов пед. Институтов / Громцева А.К. – М.: Просвещение, 1983. – 144 с.

6. Касьяненко М.Д. Самостоятельная работа студента: Учебное пособие для слушателей ФПК вузов / Касьяненко М.Д. – К.: УМК ВО, 1988. – 280 с.