Педагогічні науки/6. Соціальна педагогіка

Терновець О. М.

Луганський національний університет ім. Тараса Шевченка, Україна

Розвиток проблеми соціального сирітства в історико-педагогічній ретроспективі

Соціальне сирітство – міждисциплінарний феномен. І в універсальному й узагальненому вигляді тлумачиться як соціальне явище, що характеризує стан дитини, яка тимчасово чи постійно перебуває поза сімейним оточенням унаслідок втрати батьків, а також дитини, яка не може з певних причин чи із власних інтересів залишитися в сімейному оточенні, потребує захисту чи допомоги з боку держави [4].

Історико-педагогічному аспекту проблеми соціального сирітства в Україні присвячено чимало праць вітчизняних і зарубіжних вчених, а саме: О. Винаградової-Бондаренко, Г. Голиша, І. Голубочки, Н. Грицишина, Є. Дригіна, А. Капської, Т. Харук. Погляди цих вчених не завжди збігаються, іноді, навіть, мають суперечності, але завдяки вивченню й аналізу їхніх праць можна простежити певну лінію історичного розвитку педагогічних ідей та зробити висновки в потрібному нам руслі. Можна сказати, що проблема соціального сирітства повністю ще не досліджена, але вона має глибокі історичні корені.

Учені виділяють п’ять історичних періодів розвитку проблеми соціального сирітства. Проаналізуємо їх з соціально-педагогічної точки зору.

Згідно із сучасною періодизацією історії соціальної роботи, епоха від найдавніших часів, коли виникли опіка і взаємопідтримка економічно неповноцінних членів (вдів, сиріт, людей з обмеженими можливостями) до утворення перших класових держав, де соціальна допомога набула організованих форм, визначена архаїчною. Отже, перший, архаїчний період (з найдавніших часів до створення Київського князівства та хрещення Русі в IX – X ст.), який досліджували такі вчені, як П. Павленок, М. Фірсов, дає нам уявлення про розвиток наступних видів допомоги знедоленим: 1) взаємодопомога між племенами; 2) філантропічна допомога з боку вождів і старійшин роду співплеменникам, які не могли самостійно піклуватися про себе; 3) міжособистісна допомога.

Найбільш поширеними формами допомоги нужденним було годування по домівках (діти-сироти перебували цілу добу в одному будинку, переходячи на наступну добу в інший) та подання милостині вдовам, людям з фізичними обмеженнями (у селах грошей було мало і подавали їжею та одягом).

Отже, на стадії родового суспільства уявлення про допомогу і взаємодопомогу нужденним пов’язані з механізмами реципрокації (взаємний обмін дарами, послугами, допомога у побутовій та господарській сфері) та редистрибуції (передавання частини надлишкового продукту у розпорядження вождів на громадські потреби).

Другий період учені називають періодом громадської (общинної, церковної) благодійності (X – початок XV ст.). Розглядається він у працях О. Костіної, А. Піскунова, Г. Попович, М. Фірсова та ін.

У період громадської благодійності існували як індивідуальні, так і колективні форми підтримки та захисту. Допомога надавалась людям похилого віку, сиротам, вдовам (індивідуальна форма захисту), а також родині, сусідській громаді, цілому роду (колективний захист).

Для дітей-сиріт проводилось усиновлення всередині родової общини, так зване „приймацтво”. Приймали в родину сироту зазвичай люди старшого віку, коли їм вже важко було самостійно вести господарство або коли вони не мали спадкоємців. Прийнятий у сім’ю сирота повинен був шанувати своїх нових батьків, допомагати по господарству тощо.

В історії соціальної допомоги сиротам Київської Русі можна виділити три основні форми благодійності: роздача милостині, харчування на княжому дворі, розвезення продуктів містом для убогих. Зокрема, Князь Володимир наказав давати десятину із всього майна для бідних, сиріт, немічних, перестарілих, а також для допомоги багатодітним і тим, у кого майно було знищено вогнем, тобто, для полегшення потреб всіх знедолених.

Крім князя Володимира історія згадує про ще одного злидарелюбного князя – Ярослава Мудрого. При ньому було відкрито перше в Новгороді училище на триста юнаків-сиріт. Але найбільшої слави Ярослав Мудрий зажив складанням першого письмового руського зведення законів „Руська Правда”. Воно складалося з 37 розділів (8 із яких було цілком присвячено проблемам захисту дітей), що було незвичним для тогочасних європейських держав.

У другій половині ХП ст. княжа допомога і захист нужденних суттєво змінились, це обумовлювалось збільшенням монастирської і церковної опіки, отже, сфера соціальної підтримки опинилася у розпорядженні церкви. Протягом багатьох століть церква і монастирі залишались осередками соціальної допомоги дітям-сиротам. Монастирі спочатку існували як закриті товариства, вони не прагнули спілкування з народом, бо чернецтво було зреченням світських спокус. Зміцнівши економічно, монастирі стали центрами благодійної соціальної діяльності.

Таким чином, у період общинної і церковної благодійності зародилися цікаві форми допомоги і підтримки. Вони мали не тільки внутрішньородовий характер, але і вийшли за його межі, стали основою для християнської моделі допомоги і підтримки вразливих верств населення, у тому числі і дітей-сиріт.

Третій період церковно-державної благодійності (XVI – XVII ст.) розглядають у своїх працях І. Федоров, Є. Студьонов, М. Фірсов.

ХVI ст. в історії української церкви відзначалося боротьбою двох течій користолюбців і некористолюбців. Перші виступали за збереження права церкви володіти землею і селянами, другі виступали проти надлишків: вони вважали, що краще подавати нужденним, ніж жертвувати церкві. Оскільки церква та монастирі не могли розв’язати проблему соціальної допомоги сиротам, відбулося зміцнення законодавства щодо державної опіки сиріт.

Першою працею того часу, у якій розкривалися основи профілактики сирітства, є „Домострой” (середина ХVІ ст.), складений священиком Сильвестром. У „Домострої” три основні частини: у першій містяться настанови відносно релігійного життя (завдання морально-релігійного виховання – повинно було стати головним для батьків які турбувались про розвиток своїх дітей). Друга частина, присвячена сімейним стосункам, включала спеціальні настанови про необхідність навчання дітей тому, що потрібно в домашньому вжитку, і тільки потім ставилося завдання про навчання грамоті. Третя частина була присвячена влаштуванню дому, містила в собі господарські рекомендації.

Перша половина ХVІ ст. відзначена розвитком місцевої благодійності, яка найбільшого розмаху досягла в період царювання Олексія Михайловича. Відомим благодійником цього періоду був патріарх Нікон, який, будучи новгородським архієпископом, організував чотири будинки опіки, відвідував в’язниці і роздавав величезні, для тих часів, суми бідним.

Таким чином, для зазначеного періоду характерні три основні форми соціальної допомоги сиротам: громадська благодійність (пережитки монастирської системи допомоги), державна система захисту, перші світські прояви благодійності.

Четвертий період розвитку соціально-педагогічних ідей проблеми соціального сирітства – період соціального планування (1917 – 1991) – висвітлюється в працях О. Бойко, А.Зінченко К. Кузьміна, Б. Сутиріна. Формування нового геополітичного простору, а точніше СРСР, пов’язано з формуванням нових суспільних відносин. У цей період значну перевагу отримує суспільне виховання, яке здійснювалось у дитячих будинках. Це пояснювали тим, що дитина знаходиться там під постійним наглядом, і тому з нею легше виліпити те, що необхідно. Саме держава проголошувалась вищим опікуном кожної дитини [5].

Вагомий внесок у розробку теорії і методики виховання та перевиховання дітей-сиріт і безпритульних дітей зробив видатний український педагог А. Макаренко, який розробив і випробував на практиці методи психоморальної адаптації особистості в дитячому колективі.

У роки Другої світової війни кількість дитячих будинків збільшилась. Вони відкривались для дітей-сиріт, яких вивезли з прифронтових областей; дітей, які втратили своїх батьків; дітей, чиї батьки пішли на фронт. Широких масштабів у роки війни набуло усиновлення дітей [3].

Отже, у період соціального планування особливе місце у захисті сиріт займали школи-інтернати, кількість яких постійно зростала. Одним з найважливіших завдань інтернатних закладів для дітей-сиріт була підготовка дітей до самостійного життя в суспільстві, оскільки успішна соціальна адаптація (готовність до шлюбу, вибору професії, організації побуту, спілкування) визначальною мірою залежала від наявності цих навичок [3].

П’ятий період соціально-педагогічної роботи (з 1990-х рр. до сучасності) з дітьми-сиротами розглядають О. Козлов, Л. Міщик.

Сьогодні першочерговим завданням української держави є реформування системи допомоги дітям-сиротам, над яким працюють: міжнародні організації (Міжнародна організація праці, Дитячий фонд ООН та ін.); загальнодержавні організації (Міністерство соціальної політики, Міністерство освіти, молоді та спорту, Державний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді; державні і недержавні регіональні органи, установи та організації (територіальні центри соціальної допомоги, дитячі містечка, соціальні служби міста, волонтерські загони тощо).

У країні формується правова база соціально-педагогічного захисту дітей-сиріт: прийнято низку законів, указів Президента, постанов Кабінету Міністрів України про державну допомогу, компенсації, субсидії, пільги та іншу підтримку дітей-сиріт.

За роки незалежності в Україні створені та функціонують різні форми опіки дітей-сиріт: 1) сімейні форми (усиновлення, удочеріння); 2) державно-суспільні форми (сімейний дитячий будинок, дитячі села, тимчасова прийомна сім’я, патронатна сім’я); 3) державні форми (будинок дитини, дитячий будинок, школа-інтернат, притулок, центри тимчасового утримання дітей).

Таким чином, історико-педагогічний аналіз проблеми сирітства в контексті історичних змін виявив, що шлях становлення й розвитку системи відносин між суспільством та дітьми розглянутої категорії був тривалим й досить складним та неоднозначним. Він складався з цілого ряду суперечностей – від антигуманного ставлення до дитинства взагалі до особистісно-орієнтованої парадигми виховання дітей-сиріт сьогодні, між змінами пріоритетів виховання дітей-сиріт у державних установах та активним пошуком альтернативних форм влаштування зазначеної категорії дітей [2]. Дослідження різноманітних прогресивних соціально-педагогічних ідей, форм і методів роботи з дітьми-сиротами на різних етапах розвитку суспільства, їх відновлення й удосконалення є безперечним ґрунтом для подальшого розвитку соціально-педагогічної теорії та практики.

Література:

1. Антология социальной работы : в 5 т. Т. 2. Феноменология социальной патологии / сост. М. В. Фирсов. М. : Сварогъ – НВФСПТ, 1995. – 400 с.

2. Бецкой И. И. Генерального плана Императорского воспитательного дома исполнительное учреждение вдовьей, ссудной и сохранной казны, в пользу всего общества. – СПб. : Сенатская тип., 1772. – 40 с.

3. Гриднєва Н. М. Ретроспективний аналіз проблеми виховання дітей-сиріт у суспільстві / Н. М. Гриднєва, М. В. Рудь // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. – 2010. – № 8 (195). – С. 86–94.

4. Дробышевская Н. А. Семья. Воспитание детей. Демографическая ситуация: проблемы и пути их решения / Н. А. Дробышевская // Планета – семья. – 2008. – № 1. – С. 3 – 6.

5. Костина Е. Ю. История социальной работы / Е. Ю Костина. –Владивосток,ТИДОТ ДВГУ, 2003. – 110 с.