Магістр Качковська Н. Б.

Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, Україна

Символізм традиційної народної іграшки

Упродовж століть народна іграшка зберігає свою пластичну образність, етносимволіку і є своєрідним віддзеркаленням прадавньої культури українців. Її походження, ритуальне, ігрове та символічне призначення, морфологічні особливості здавна цікавили багатьох науковців. Найвідомішим з них був Марко Грушевський продовжують вивчення сучасні дослідники Олександр Найден, Олексій Доля, Людмила Герус, Роман Чмелик, та інші. Народні побутові ляльки несуть у собі ту пристосованість до гри, що була закладена практикою, досвідом багатьох поколінь. Саме іграшка була одним із дієвих засобів естетичного, фізичного, розумового розвитку дітей, першим духовним чинником пізнання довкілля, народної обрядовості, звичаїв,занять та побуту дорослих. Як зазначає автор монографії «Українська народна іграшка» О. Найден було б спрощеним розуміння народних ляльок як лише носіїв функції дитячої гри. Те, змістовне начало, яке вони виражають, містить у своїй традиційні основі більш віддалені в часі значення і образно-смислові функції, що збережені як рудименти [8, c. 114].

Іграшки в історичному розвитку пройшли шлях від ритуальної до ігрової згодом до символічної. У давніші часи вони були обрядовими атрибутами і, здається, кожний їхній різновид походить від спільного магічного предмета. Народне мистецтво, зокрема мистецтво іграшки, онтологічне в своїй основі – протилежне повсякденній побутовій буденщині. Земні начала в ній, наголошує О. Найден, апелюють до космосу: воно оперує буттєвими космологічно-святковими символами і водночас його зовнішня формальна атрибутика видається досить простою і зрозумілою [7].

Народному мистецтву українців притаманні особливо виражені символізм і метафорика, народжені віковими світоглядними традиціями. Зображені символи відображають передусім уявлення наших пращурів про космос як упорядкований світовий устрій. Загальними особливостями народного мистецтва – феномена людського духу, породженого поетично-оптимістичним ставленням до природи й життєдіяльності, – є психологія хлібороба-сонцепоклонника, яку вже сім тисячоліть відзначає «оригінальне світобачення та світовиображення» [5,  c. 6].

Символи – одиниці національні, вони творять таємничу мову смислів, не зрозумілу для представників інших культур, є виразником особливостей національного світосприйняття. Витоки народної іграшки в язичницько-скотарському середовищі, зокрема на території України –трипільському. Остаточно ж народна іграшка сформувалась в умовах сільської хліборобської громади, переважно в XVII–XIX століть.

Українська народна іграшка має такі спільні стильові ознаки: об’ємну повноту, округлість форм, композиційну компактність, міцну статуру важкуватих, присадкуватих постатей, відсутність легких, витончених деталей, плавний перехід одна в одну об’ємних пропорційних форм. З давніх часів дійшли до нас подібні «мотанки», вузлові ляльки, зроблені з куделі, трави, соломи або хустини.

Лялька– символ родючості, материнства, хатній побутовий оберіг. Обличчя ляльки тривалий час не зображувалося, щоб не наврочити дитині та не дати змоги злим силам оселитись у ляльку. Вузлові ляльки, як і сам вузол, мали, очевидно, захисну силу. Вузли (фактично замкнені магічні кола) допомагали у боротьбі з нечистю. Наприклад, у народній медицині часто використовували амулети (нав’язки, вузли, науки) проти зурочення. Вузол символізує безперервність, долю; він може «зав’язати» те, що надумано. Роблячи ляльку, мати подумки бажала дитині добра і здоров’я. Коли ж дитина народжувалась, баба-повитуха відтинала пупа, зав’язувала його на сім ґудзів і давала матері, щоб заховала. У віці семи років дитина мала сама розв’язати той ремінчик позад себе руками. Таким чином, вузлова лялька як незмінна супутниця дівчинки поєднувала у собі декілька функцій, у тому числі захисну і магічну. Найхарактерніші ознаки народних ляльок дають підстави шукати їхні глибинні семантичні витоки у давніх обрядових антропоморфних первообразах. На користь обрядових функцій свідчить наявність хреста на обличчі (символу сонця – хреста, вписаного у коло, символ, що прирівнюється до ромба, кола з витисненими крапками, зерном пшениці на поверхні трипільських берегинь як ознака родючості, засіяного поля, продовження роду), зв’язок із водою (хвилястий мотив на фартушках). За О. Найденом, найголовнішою ознакою є спосіб створювання, внутрішня основа ляльки – вузли, отримані способом зав’язування і накручування без допомоги голки [4, с. 61].

Лялька віддавна супроводжувала дівчину в подружнє життя, сприяла народженню дітей, була своєрідним засобом шлюбної магії. Ляльки робили і для лікування дитини піснями-замовляннями мати перевтілювала хворобу сина чи доньки в ляльку, спалювала її, знищуючи у такий спосіб.

Витоки семантики народної обрядової ляльки, можливо, треба шукати із часів матріархату й започаткованого тоді культу Великої Богині чи Великої Матері (Живи, Дани, Діви, Берегині, Житньої Баби, Рожаниці, Лади), який, на думку вчених, набув панівного впливу серед землеробських племен, трансформувавшись згодом у християнстві в образ Оранти, Божої Матері. Корені культу Великої Богині сягають так званих палеолітичних “венер”, різьблених з каменю, дерева, кістки або ліплених з глини.

Особливо багато жіночих статуеток, невеличких за розмірами, виготовлених з глини, замішаної на борошні або зернах пшениці, належить трипільській археологічній культурі. За часів матріархату Мати-Богиня мала свої храми, при яких були засіки з хлібом, тобто з життям. За спостереженнями Марка Грушевського, на території Середньої Наддніпрянщини, «щоб ляльку зробити, спочатку пожують хліба у роті, а з нього виліплять кульку, положать її у полотнинку, зав’яжуть як вузлик ниткою, сформують голівку, а зверху придушать, щоб вийшло таке, як очіпок у молодиці чи стрічка у дівки» [3, с. 114].

Обрядові ляльки з соломи, як і вузлові ляльки, у давній семантичній основі містять найбільш органічне для уявлення хліборобського язичництва про вмираюче і воскресаючи божество. Українська народна іграшка зберігає в собі формально-образні основи первісної матеріальної речі. Водночас у ній закладено місцеві та загальнонаціональні уподобання щодо способу обробки поверхні, мотивів орнаменту, кольорів, декоративності.

На сучасному етапі розвитку та функціонування системи культури народна іграшка не несе первісного символічного призначення. Однак у своєму місцевому традиційному втіленні вона є частиною національної культури, розкриває інформативно-генетичні багатства, які становлять основу національного світопізнання та світорозуміння слов’ян.

Список використаної літератури

1. Афанасьев А. Происхождение мифа. Статьи по фольклору, этнографии и мифологии / Сост., подготовка текста, статья, коммент. А. Л. Топоркова. – Москва: Индрик, 1996. – 640 с.

2. Войтович В. Українська міфологія. – Київ: Либідь, 2002. – С.99.

3. Грушевський Марко. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. – Київ: Либідь, 2006. – 256 с.

4.Кузьменко Н. Родом із дитинства // Народне мистецтво – 2004. – №1-2. – С. 60 - 61.

5. Лащук Ю. Величне, осяяне тисячоліттями // Народне мистецтво – 2000. – №1-2. – С. 36-37.

7. Найден О. Початкова семантика українських народних ляльок та перехід їх обрядових функцій в ігрові // Народна творчість та етнографія. – 1986. – № 1. – С. 13–15.

8. Найден О.С. Українська народна іграшка: Історія. Семантика. Образна своєрідність. Функціональні особливості. – К.: АртЕк, 1999.- 252 с.

9. Орлова Т. Символи та образи крізь віки // Народне мистецтво. – 2000. – № 1-2. – С. 39.