Психология и социология / 12. Социальная психология

К.пс.н. Буркало Н.І.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м. Київ, Україна

Становлення особистості у психологічному вимірі культур

Формування особистості відбувається в конкретному суспільстві з притаманною йому культурою. Саме культура містить у собі цінності створені окремими соціальними групами, норми, яких вони дотримуються в житті. Культура пронизує весь життєвий шлях людини. Вона включає й те, як люди вдягаються, працюють, їхні релігійні церемонії та дозвілля. Таким чином, культура виступає способом життя членів певного суспільства і проявляється у звичаях та традиціях [9]. Оскільки культура формує особистість членів суспільства, вона багато в чому контролює їх поведінку. Культурні моделі поведінки засвоюються людиною у процесі виховання в певному соціальному середовищі. Вона починає діяти, оцінювати дійсність хоч і по-своєму, але загалом у межах сформованої культурної програми, яка об’єднує спільноту [6].

Щоб оцінити вплив культури, достатньо лише стикнутися з іншою. Подорожуючи різними країнами ми часто можемо неправильно розуміти поведінку інших людей, бо вона продиктована вимогами даного суспільства і даної культури, яка є відмінною від нашої власної культури. Кожна культура має свої власні поняття, щодо загальноприйнятої поведінки. Норми контролюють нас так непомітно, що ми майже не усвідомлюємо їх існування. Ми настільки заглиблені в свою власну культуру, що нам необхідно розстатися з нею, щоб усвідомити сам факт її існування. Нема кращого способу усвідомити норми своєї культури, ніж пожити в іншій і впевнитись, що там чинять інакше, ніж ми [5]. Як бачимо, саме культура є важливим джерелом психологічних особливостей, які необхідно враховувати у міжкультурній комунікації, що дасть змогу будувати дружні, толерантні відносини між людьми.

Упродовж останніх десятиліть дослідники намагаються визначити базисні чинники, на основі яких можна зробити типологію культур у сенсі міжнаціональної та міжетнічної взаємодії. Їх називають психологічними вимірами або параметрами культури [6]. Саме тому, для класифікації культур в кроскультурній психології були запропоновані поняття «культурний синдром» Г. Тріандісом та «вимір культур» Г. Хофстедом [10]. Культурний синдром – це певний набір цінностей, установок, вірувань, норм і моделей поведінки, якими одна група культур відрізняється від іншої. Г. Тріандіс виокремив три культурні синдроми: «індивідуалізм – колективізм», «простота – складність» і «відкритість – закритість». Г. Хофстед додав ще: «уникання невизначеності», «дистанція влади», «маскулінність – фемінність», «орієнтація на майбутнє» [3]. Е. Холл запровадив новий культурний синдром, а саме поділ культур за «високим – низьким рівнем контексту». Згідно ідей дослідника, контекст – культурний параметр, який розроблено на підставі комунікативних процесів

[3; 6]. Ф. Тромпенаарс запропонував досліджувати культури за параметром «ставлення до природи» [3].

Головним психологічним виміром культури вважається «індивідуалізм – колективізм». До індивідуалістичної належить культура, в якій індивідуальні цілі її членів не менше, а може й більш важливі, ніж групові. У колективістській культурі, навпаки, групові цілі переважають над індивідуальними. У кожній культурі люди мають як індивідуалістичні, так і колективістські тенденції свідомості і поведінки, проте індивідуалізм характерний для країн Заходу, а колективізм – для країн Сходу
і Африки [10]. В індивідуалістичних культурах особистісна ідентичність переважає над груповою й поведінка особистості визначається її мотивацією на досягнення. В колективістських культурах людина керується її належністю до групи. До того ж колективізм характеризується як горизонтальними, так і вертикальними зв’язками між людьми, тобто горизонтальний колективізм
характеризує взаємну залежність людей один від одного, а вертикальний –

означає служіння індивіда групі [3; 4].

В колективістських культурах поведінка людини обумовлюється нормами цієї культури й оцінюється відповідно до них, а в індивідуалістичних культурах вона пояснюється особистісними властивостями і установками індивіда. Не випадково в індивідуалістичних культурах успіх приписується здібностям людини, в колективістських – допомозі інших. У колективістській культурі людина пристосовується до ситуації, а в індивідуалістичній – намагається змінити її на свою користь. У колективістських культурах люди більше знають і розповідають про інших. В індивідуалістичних – більше знають і говорять про себе. Водночас у культурах колективістських спостерігається значно нижчий рівень злочинності, розлучень, алкоголізму та наркоманії. Менше проблем, пов’язаних із самотністю, вихованням і доглядом за дітьми тощо. Недоліками колективістських культур виявилися авторитаризм, тиск на особистість, низька цінність людської особистості й людського життя та ін. [4; 10].

Водночас в індивідуалістичних культурах особистість може краще розвивати свої здібності завдяки правам людини, демократії, мультикультуралізму. І це вигідно як для суспільства, так і для економіки. Недоліками індивідуалізму є самотність, сімейні конфлікти, розлучення. Свобода, яку отримують люди в індивідуалістичних культурах, приводить їх часто до відчуження один від одного. Моральні авторитети відсутні, і все тримається на законах. Слід зазначити, що колективістські та індивідуалістичні культури по-різному впливають і на розвиток способів пізнання, на ставлення до традиції, механізмів саморегуляції свідомості й поведінки [4].

Відповідно до вимірів Г. Хофстеда, культурами індивідуалістичного типу є культури США, Австралії, Великобританії, Канади, Нідерландів, Нової
Зеландії, Швеції, Бельгії, Данії, Франції, Італії, Ірландії, Німеччини та ін.
Колективістськими культурами можна вважати культури Кореї, Пакистану,
Перу, Тайваню, Колумбії, Венесуели, Коста-Ріки, Гватемали, Еквадору, Індонезії, Португалії, Японії, Китаю та ін. [10].

Розглядаючи такий культурний синдром, як «простота – складність», вчені виявили, що із зростанням складності культури люди демонструють дбайливіше ставлення до часу, тобто складним культурам притаманне більш відповідальне ставлення їх членів як до власного часу життя, так і до часу життя іншої людини [3; 4]. Час життя сприймається як гроші, як власність людини, вона сама відповідає за його ефективне та продуктивне використання. Таке ставлення до часу обумовлює й відповідне використання його, коли переважає не емоційна, а раціонально-логічна регуляція поведінки. На Заході час сприймають як пряму лінію, вектор, що починається в минулому і спрямований у майбутнє. В країнах Сході час здебільшого сприймається як безперервність циклів, що постійно повторюються у природі і в людському житті. В західних культурах заведено робити одну справу за одиницю часу й послідовно вести бесіду чи викладати матеріал. В інших культурах можна спостерігати, як розмова ведеться одночасно з кількома особами [4].

У складних культурах спостерігається також чіткий розподіл ролей і моделей поведінки, які мають відповідати певній соціальній ролі, переважають ділові стосунки та ін. Менш складним культурам притаманні більш дифузні, розмиті ролі, емоційна регуляція поведінки. У складних культурах майже не приділяють уваги релігійній належності людини, головне, щоб вона правильно виконувала свою соціальну роль. У менш складних культурах релігійна належність людини є визначальним чинником її соціальної поведінки, й це впливає на оцінку її соціальної ролі навколишніми людьми [4; 10].

«Відкритість – закритість» – соціально-психологічна характеристика міри відокремленості спільноти, що виявляється в ступені ригідності групових меж, в рівні загостреності відчуття «ми» й жорсткості протистояння співтовариства і його соціального середовища [3].

У відкритих культурах люди толерантніше ставляться до відхилення поведінки індивідів від усталених соціальних норм, тоді як у закритих культурах люди поводяться відповідно з груповими соціальними нормами. Представники закритих культур сприймають людей з відкритих культур як не дисциплінованих. Навпаки, люди з відкритих культур пояснюють поведінку представників закритих культур як негнучку й безкомпромісну. Особливістю соціалізації в закритих культурах є те, що люди, порушуючи норми, потрапляють в надзвичайно складні ситуації і вимушені дотримуватися норм і очікувати такої ж поведінки від інших. Для представників закритих культур важливим є передбачуваність, визначеність і безпека. Непередбачуваність й неочікуваність поведінки психологічно травмує членів закритих культур [4].

Культури в дослідженні Г. Хофстеда були умовно поділені на культури з високим і низьким рівнем «уникання невизначеності». До культур з високим рівнем уникання невизначеності, як правило, належать колективістські культури. Їм притаманна висока тривожність, тенденція до агресивної поведінки або викид накопиченої психічної енергії. Представники цих культур характеризуються яскравим виявом емоцій порівняно з членами культур із низьким рівнем уникання невизначеності; вони більше протидіють змінам, переймаються майбутнім, мають низьку мотивацію на досягнення, не схильні до ризику тощо. Людям із цих культур притаманна потреба у формалізованих правилах і нормах поведінки і в абсолютній довірі. Культури з низьким рівнем невизначеності, навпаки, характеризуються схильністю до ризику, легше приймають відмінності у своєму середовищі тощо [3; 10].

Дистанція влади характеризує той рівень, на якому різноманітні культури заохочують або підтримують відмінності у статусі й владі між індивідами, що взаємодіють. Культури з високим рівнем дистанції влади розробляють правила, механізми і ритуали, які слугують для підтримки й посилення ієрархічних відносин між її членами. Культури з низьким рівнем дистанції влади вміщують у собі мінімальну кількість правил, звичаїв, ігноруючи чи зовсім переборюючи подібні відмінності [4].

Високий ступінь маскулінності культури означає, що в ній переважає цінність матеріальних речей, влади, представництва. Підкреслюються розбіжності в статевих ролях, незалежність, старанність та амбітність. Люди мають мотивацію на досягнення, в роботі знаходять сенс життя, визнання, успіх і конкуренцію сприймають як джерела задоволеності працею [4; 10].

У культурах фемінного типу, де переважає цінність людини, виховання, сенс життя, наголос робиться на взаємозалежність і служіння один одному. Маскулінними культурами виявились Австралія, Австрія, Японія, Німеччина, США, Канада, Венесуела, Великобританія, Мексика, Італія, Ірландія, Філіппіни, Швейцарія; фемінними – Данія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Франція, Португалія, Коста-Ріка, Таїланд [2; 10].

Орієнтація на майбутнє, тобто довгострокова або короткострокова орієнтація – ще один вимір культури, названий Г. Хофстедом «конфуціанським динамізмом», означає готовність жертвувати сьогоднішніми вигодами задля майбутнього, тобто показник того, наскільки суспільство проявляє прагматизм і стратегічно орієнтується на майбутнє. Довгостроковими визнавали національні культури, які орієнтовані на майбутнє і в яких заохочуються наполегливість та ощадливість, короткостроковими – національні культури, орієнтовані на минуле, в яких заохочуються традиціоналізм і збереження стабільності [3].

Виділяють культури із низьким та високим рівнем контексту. У культурах з низьким рівнем контексту інформація міститься в основному безпосередньо в переданих повідомленнях, а в культурах з високим рівнем контексту – інформація передається опосередковано, а навколишні повинні робити висновки про значення повідомлення, виходячи з фізичного і соціального контексту, а саме: час, місце та обставини спілкування; невербальні прояви, що виражаються в жестах, міміці, паузах та мовчанні; соціальний статус співрозмовника та етикет спілкування прийнятий в даній культурі [1; 7]. Серед основних характеристик культур з високим рівнем контексту виділяють наступні: невиражена манера мовлення, уникнення прямих формулювань думок, значна увага до невербальної комунікації, надання особливої ролі паузам, мовчанню, прагнення більше слухати, ніж говорити. А серед основних характеристик культур з низьким рівнем контексту виділяють: пряма і виразна манера мовлення, прагнення до чітких формулювань думок, другорядна роль невербальної комунікації, ігнорування пауз та мовчання, прагнення більше говорити, ніж слухати [6].

Як ми бачимо, у культурах з низьким рівнем контексту таких як Північна Європа або США, значення міститься головним чином в самих переданих повідомленнях, тобто представники культур з низьким рівнем контексту говорять, що вони думають, і відповідно, діють прямо. У культурах з високим рівнем контексту – типу азіатських країн або країн Близького Сходу, значення повідомлення засноване на фізичному і соціальному контексті: представники, що належать до культур з високим рівнем контексту, очікують від інших опосередкованої інтерпретації значень слів; вони очікують, що інші зрозуміють приховані почуття і натяки, виражені жестами, про які люди з культур з низьким контекстом навіть не здогадуються [1].

У різних місцях нашої планети можна знайти різні підходи до природи, навколишнього середовища, а саме: 1) природа, навколишнє середовище розглядається як підпорядкований людині об'єкт, джерело для задоволення потреб. Взаємодія часто розглядається як боротьба за отримання від природи тих або інших ресурсів, матеріальних благ. До певної міри цей підхід був історично властивий більшості сучасних розвинених країн, що створило багато проблем, пов'язаних із погіршенням навколишнього середовища внаслідок діяльності людини; 2) на протилежному полюсі знаходиться фаталістичне, підлегле ставлення до природи. Для них характерне почуття незахищеності і страху перед стихією. Зазвичай цей підхід характерний для країн, що розвиваються; 3) людина – частина природи і повинна жити в гармонії з нею. Вона не змінює природу, а пристосовується до її законів. Такий підхід характерний для Японії і деяких країн Південно-Східної Азії [8].

Люди, які належать до першого типу культури, вірять в можливість контролю результатів своєї праці і тому зосереджені на керуванні внутрішніми процесами. Ті, хто належить до інших типів культури, впевнені, що події розвиваються за власною логікою, якій треба або підкорятися, або пристосовуватися до неї. На думку Ф. Тромпенаарса, взаємодіючи з представниками культур, в яких домінує уявлення про можливість управління навколишнім середовищем, необхідно чітко домагатися своїх цілей, даючи час від часу можливість виграти і опоненту. Спілкуючись з представниками фаталістичного типу культури, необхідно бути наполегливим та ввічливим, підтримувати товариські стосунки, намагатися вигравати разом [8].

Використовуючи дані вимірювання, необхідно пам'ятати, що з часом суспільства і культури зазнають значні зміни в умовах глобалізаційних процесів сучасного суспільства та активної міграції населення, саме тому проблема становлення особистості набуває все більшого значення. На шляху інтеграції особистості до вимог сучасного суспільства постають культурні розбіжності, які обумовлюють особливості ідентифікації особистості. Чим краще людина буде розуміти етнокультурні особливості представників різних культур, тим краще вона зможе будувати щирі, толерантні та гармонійні відносини.

Література:

1. Вердербер Р., Вердербер К. Психология общения. – СПб.: ПРАЙМ-ЕВРОЗНАК, 2003. – 320 с.

2. Говорун Т. В., Кікінежді О. М. Гендерна психологія: Навч. посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2004. – 308 с.

3. Етнічна психологія як галузь наукового знання: історико-теоретичний вимір: Монографія / І. В. Данилюк. – К.: «САММІТ-КНИГА», 2010. – 432с.

4. Кузнєцова Т. В. Психологія культури: (Психол.-філос. аналіз): Курс лекцій. – К.: МАУП, 2005. – 152 с.

5. Майерс Д. Социальная психология / Перев. с англ. – СПб.: Питер, 2002. – 752 с.

6. Манакін В.М. Мова і міжкультурна комунікація: Навч. посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2012. – 288 с.

7. Мацумото Д. Психология и культура. – СПб., 1-е издание, 2003. – 720 с.

8. Міжнародний менеджмент. Навч. посіб. / Юхименко П.І., Гацька Л.П., Півторак М.В. та ін. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 488 с.

9. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Погорілий Д.Є. Кредитно-модульний курс культурології. Навчальний посібник. – К.: Фірма «Інкос», Центр навчальної літератури, 2006. – 368 с.

10. Психология: Учебник для гуманитарных вузов. 2-е изд. / Под общ. ред. В.Н.

Дружинина. – СПб.: Питер, 2009. – 656 с.