Етнічний склад населення України у міжпереписний період (1959-1970).

ІСТОРІЯ

Вітчизняна історія

Гирич Ярослав Миколайович

Аспірант кафедри новітньої історії України Київського Національного університету імені Тараса Шевченка

Етнічний склад населення України у міжпереписний період (1959-1970).

м.Київ, 03022

вул. Ломоносова 81, корп. 1, к.104

8 097 970 98 22

hyrych@ukr.net

Якщо вести мову про національний склад населення Української РСР в досліджуваний період, то можна прослідкувати наступні тенденції: зменшення відносної кількості (питомої ваги) українців в республіці при незначному абсолютному зростанні, збільшення абсолютної та відносної кількості росіян та поступовому зменшенні питомої ваги національних меншин в республіці.

Як і для аналізу інших демографічних явищ використовуються статистичні показники взяті з матеріалів двох Всесоюзних переписів населення, проведених 15 січня 1959 р. та 15 січня 1970 рр., та статистичних звітів Центрального статистичного управління при РМ УРСР.

Ґрунтуючись на зазначених документах, ми вдались до аналізу стану та динаміки етнічного складу населення України. Сукупна чисельність населення в Україні на час проведення перепису у 1959 р. дорівнювала 41 869 046 чол[1]. В опублікованих окремим томом підсумках перепису по Українській РСР дане питання висвітлене на сторінках цього аналітично–довідкового видання. Згідно підсумків першого повоєнного загального перепису населення домінантною (переважаючою) національністю в УРСР були українці, чисельність яких станом на 15 січня 1959 року становила 32 158 493 особи або ж 76,8 % у відсотковому вираженні[2]. У 25 з 27 областей та міст республіканського підпорядкування українці становили більшість населення, за винятком лише Севастополя та Кримської області[3].

Другою за чисельністю етнічною групою були росіяни, частка яких склала 16,93% від загальної кількості населення (7 090 813 чол.)[4]. Росіяни складали більшість в Кримській області та Севастополі – 71,4% та 76,8% відповідно. Практично по всіх інших регіонах росіяни йшли на другому місці, на Житомирщині та Закарпатті на третьому і лише в Чернівецькій області на четвертому.

У п’ятнадцяти з двадцяти семи адміністративно–територіальних одиниць УРСР спостерігалась наступна конфігурація згідно національної ознаки: українці, росіяни, євреї. Найчисельнішою як в абсолютній так і у відносній величині єврейська громада була у місті республіканського підпорядкування Києві. Кількість осіб, котрі під час перепису 1959 р. ідентифікували себе євреями становила 153 466, що склало 13,89 % населення столиці[5]. Якщо в 1926 році євреї складали 5,43 % населення України (1 574 391 ос.) то у 1959 їх чисельність склала 840 311 чол., що відповідало 2 % , а вже в 1970 р. - 777 126 (1,64 %)[6].

У 1959 р. лише представники трьох зазначених національностей проживали практично по всій території України. Чисельність та поширеність інших була значно меншою. Від 0,2 % до 0,8 % становила питома вага поляків, білорусів, молдован, болгар, угорців, греків та румун.

Рівно через одинадцять років після проведення першого повоєнного перепису населення 15 січня 1970 року було проведено черговий Всесоюзний перепис населення. В опублікованих в 1973 р. Центральним статистичним управлінням при Раді міністрів СРСР підсумках цього перепису, висвітленню національного складу країни в цілому і радянських республік окремо, присвячено цілий том. У цьому томі міститься інформація про абсолютну та відносну чисельність національностей, їх статевий склад, поширеність по регіонах, а також в міській та сільській місцевостях.

Загальна чисельність населення України становила 47 126 517 осіб[7]. За одинадцять років відбулись деякі зміни серед національного складу населення України. У абсолютному обрахуванні кількість українців зросла на 3,1 млн., їх питома вага скоротилась з 76,8% до 74,87%. А кількість росіян збільшилась на 2,1 млн. з 16,9% до 19,3%[8]. Таким чином особи російської національності становили вже не одну шосту, а одну п’яту населення. Таку невідповідність в цифрах щодо українців можна пояснити скороченням питомої ваги національних меншин. Коли кількість українців поповнювалась головним чином за рахунок природного приросту, росіян – позитивного сальдо міграцій з інших республік Радянського Союзу, представники національних меншин таким демографічним потенціалом не володіли. За звітний період різко зменшилась кількість поляків (з 363 тисяч до 295 тис. осіб) та євреїв(з 840 до 777 тис.). Хоча зросла кількість білорусів (з 290 до 385 тисяч осіб), які тепер стали четвертою національністю в республіці, потіснивши поляків[9]. Варто відзначити, що в анкетах переписів ставилось і мовне питання. Постановка його звучала наступним чином: Яку мову ви вважаєте своєю рідною? Яку мову другою? Коли в 1959 році російську як рідну мову назвали 10,3 млн. чол. ( з них 6,9 млн. росіяни, 2 млн. українці), то в 1970 році цей показник сягнув 13,4 млн. (8,9 млн. росіян та 3 млн. українців)[10]. Рідною українська мова стала лише для поляків. Під час обох переписів 68 % поляків своєю рідною назвали українську мову. Решта національностей схилялись до русифікації.

Регіональні співвідношення залишились ідентичними до 1959 р., з тією лише різницею, що практично всюди трохи зростала питома вага росіян, а також кількість українського населення в Кримській області збільшилась практично вдвічі.

Якщо порівняти дані трьох Всесоюзних переписів населення – Першого 1926 року, Першого післявоєнного 1959 року та перепису 1970 року (в 1939 питання про національну належність жителів не ставилось), то можна прослідкувати такі тенденції національного життя України:

· Абсолютна чисельність українців постійно зростала, при цьому їх питома вага серед населення республіки постійно зменшувалась. Коли в 1926 році кількість українців досягала 23,2 млн.(80 % населення), то у наступні роки їх частка знижувалась спочатку до 77,8% в 1959 р., а потім до 74,8 % у 1970 р.

· Чисельність росіян як абсолютна так і відносна постійно зростала. Це було зумовлено кількома факторами, у тому числі й національною політикою керівництва Радянського Союзу. Коли в 1926 році частка росіян становила 9,2% (2,6 млн. чол.), то в 1959 – 16,9%, а у 1970 році – 19,3 %. В 1989 році ця цифра сягнула рекордних 22%[11].

· Кількість та питома вага найбільших національних меншин, за винятком білорусів, зменшувалась як у відсотковому, так і в цифровому відображенні. Якщо вести мову про євреїв, то їх частка впала з 5,4 % (1,57 млн.) у 1926 р. до 2% у 1959 та 1,6 % в 1970 роках (0,77 млн.). Практично зникли з України німці – коли під час першого Всесоюзного перепису населення їх кількість сягала 393 тис. осіб (1,36% населення УСРР)[12], то в наступних двох ця національність не потрапила до першої двадцятки, яку відкривали національності чисельністю понад 2000 осіб. Таку зміну можна пояснити репресивно-захисними заходами радянської влади вжитими в серпні 1941 року проти німецького населення всього СРСР. Територіальними перетвореннями та відповідною політикою обміну населення можна пояснити зменшення поляків та молдаван.

Розглянувши зазначені факти та фактори можна прийти до висновку, що національна політика, здійснювана радянським керівництвом, призвела до того, що колись багатонаціональне з потужнім українським стержнем суспільство поступово перетворювалось на двонаціональне, в якому українська більшість існувала поряд з постійно зростаючою російською меншістю.

[1] Итоги Всесоюзной переписи населения 1959 г. Украинская ССР . – М.,1963. – с.168.