История/2. Общая история

Лисенко Олександр Васильович

Аспірант кафедри новітньої історії Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

Історія формування контрактної армії США

в XVIII – першій половині XX ст.ст.

Ставлення американців до призовної армії базується на ідеях та стереотипах Західної Європи. Ще в роки «Славної революції» (1688-1689 рр.) намагання британської влади захистити індивідуальну свободу, призвело до обмежень у питанні використання людських ресурсів керівництвом армії.

Більшість європейських держав XVII століття не використовувала загальний призов у тих масштабах, що стали звичними в ХХ столітті. Війна була засобом вирішення територіальних та особистих питань для монархів. Політичні, соціальні та технологічні умови тогочасного суспільства сприяли існуванню порівняно невеликих, за розмірам, армій. Напередодні «Славної революції» військо Джеймса ІІ, у мирний час, не перевищувало тридцяти тисяч чоловік. Отримуючи платню безпосередньо від короля, армія придушувала прагнення населення до свободи, загрожуючи встановити військову та релігійну диктатуру. Щоб уникнути такої загрози в майбутньому, до «Білля про права» було включено спеціальну статтю, яка забороняла, без дозволу парламенту, збільшення або утримання війська у мирний час. На додаток, промисловці не мали права озброювати і перевозити великі армії. Крім того військо треба годувати, адже солдати є споживачами, а не виробниками. Оскільки суспільство залишалося аграрним, то відрив селян від роботи для військової служби був небажаним для самої влади. Відповідно армія поповнювалася, в основному, за рахунок таких непродуктивних верств суспільства, як дворянство та безробітні. В умовах, коли більшість добровольців мали кримінальне минуле, жорстка дисципліна була єдиним засобом збереження контролю над військом. Відсутність дисципліни могла призвести до масового дезертирства і утворення загонів мародерів, які б тероризували мирне населення. Таким чином, на навчання одного солдата витрачалася велика кількість матеріальних і часових ресурсів. А це, в свою чергу, запобігало необдуманому використанню солдатів, адже вони ставали занадто цінними, щоб просто повернути їх на сільськогосподарські роботи чи використати під час військової кампанії, завідомо приреченої на поразку. Вплив вищезазначених факторів призводив до існування невеликих за розміром європейських армій, із професійним особовим складом і довгим терміном служби. Потреби у людських ресурсах були мінімальними, і в загальному призові не було ніякого сенсу.

Стрімкий промисловий розвиток спричинив зміни у багатьох інститутах тогочасного суспільства, в тому числі й у Збройних Силах. Французька буржуазна революція та боротьба Північноамериканських колоній за незалежність сприяли демократизації війни і відродили поняття «громадянського обов’язку» і «громадянина-солдата». Відтепер загальний військовий призов ставав своєрідною панацеєю від багатьох проблем.

Перший закон про загальний призов був прийнятий у 1798 році французькою Директорією. Але подальший розвиток науки і техніки змушує знову переглянути питання професійного війська і саме в цей час масово засновуються вищі військові навчальні заклади.

Як частина Британської імперії, північноамериканські колонії успадкували не тільки англійську систему колоніальної міліції, але й британські ідеї стосовно Збройних Сил. Сильні ліберальні і парламентські традиції викликали недовірливе ставлення до національних армій. Найсильнішим був страх, що наймане професійне військо може чинити спроби утисків прав та свобод народу, як це було у Англії за часів Джеймса ІІ. Тому велику популярність та підтримку населення мали ідеї «громадянина-солдата» та рівності всіх громадян у справі захисту вітчизни.

Колоніальна міліція, до якої входили всі вільні, здатні тримати у руках зброю, чоловіки Нового світу, не лише захищала поселенців від індіанців, але й підтримувала внутрішній порядок серед них. З часом, коли напади індіанців на поселенців перестали бути звичним явищем, потреба у народному ополченні зникла, і більша частина мирного населення отримало різного роду відстрочки та звільнення від несення військової служби.

Відсутність зовнішньої загрози призвела до часткового занепаду колоніальної міліції, адже зникнення загрози індіанського нападу стало причиною появи великої кількості відстрочок і звільнень від несення служби. Деякі громадяни просто відмовлялися служити в цих загонах. Рівень підготовки та військової майстерності колоніального війська різко знизився.

Із початком війни за незалежність Північноамериканських колоній ситуація із призовниками не змінилася. Хоча і було оголошено загальний військовий призов, кожен, хто не бажав воювати, міг відкупитися від служби в армії або знайти добровольця, що погодився б служити замість нього. Наприкінці війни генерал Вашингтон звернувся до Конгресу з пропозицією створення невеликої за розміром регулярної армії, яка б несла службу навіть у мирний час. Але Конгрес відхилив пропозицію Вашингтона, мотивуючи це тим, що утримання регулярної армії у мирний час суперечить принципам республіканського правління.

Таким чином Конгрес вирішив подальшу долю Континентальної армії, але він не зміг вирішити проблеми формування особистого складу американського війська. У наступні десятиліття питання призовної армії поставало неодноразово. У 1792 році вищий законодавчий орган прийняв Акт про міліцію, завдяки якому було покладено початок перепису всіх білих працездатних чоловіків віком від 18 до 45 років.

Невирішеність питання регулярної армії спричинила величезні проблеми у війні 1812 року. Загони міліції, не маючи військової підготовки, тікали від ворога, навіть не вступаючи із ним в бій. Оскільки з того часу не було загрози внутрішнього вторгнення або повстання, декілька штатів Нової Англії виступили з вимогою позбавити президента права оголошувати загальний набір до лав національної міліції. Пізніше, влада декількох штатів взагалі відмовилася віддавати чоловіче населення на службу до міліції. Після отримання наказу вторгнення у канадський Детройт, керівництво міліції віддало наказ відступати, аргументувавши це тим, що вони мають право воювати лише на території Сполучених Штатів.

Для уникнення подібних інцидентів у майбутньому, міністр оборони запропонував створити регулярну армію чисельністю сто тисяч чоловік, яка б комплектувалася на основі загального призову. Пропозиція була прийнята Сенатом, який розглянувши і доповнивши законопроект направив його на затвердження Палати представників.

Хоча колоніальна міліція припинила своє існування після війни з Мексикою, влада врахувала зроблені помилки в царині військового обов’язку для своїх громадян. Було зроблено спробу ліквідувати нерівність між різними верствами суспільства при створенні призовної, а в подальшому, і добровільної армії. Адже ціла система відстрочок і виключень, що існувала за часів колоніальної міліції для заможних громадян, викликала масове невдоволення населення. Призовні квоти встановлювались із розрахунку чисельності населення в кожному штаті і населеному пункті.

Технічний прогрес вносив свої корективи у розуміння індивідуальної свободи та обов’язків громадянина перед державою. Яскравим свідченням цього стала Громадянська війна в США. Її прогнозували як короткотермінову кампанію, але вже через три місяці після її початку президент Лінкольн мав дозвіл Конгресу на збільшення чисельності війська до одного мільйону чоловік. Саме в період громадянської війни загальний військовий призов стає єдиним можливим варіантом виграшу у військовому протистоянні. Стрімкий розвиток науки і техніки зробив невід’ємною складовою будь-якої армії великі за чисельністю допоміжні частини.

Південні штати першими запровадили загальний військовий призов – 16 квітня 1862 року, майже на рік раніше північних (3 березня 1863 року). І знову, як під час війни за незалежність, призов ще більше загострив питання майнової нерівності. Обидві армії надавали можливість відкупитися від військової служби. Різнилася тільки сума відкупу. Якщо для громадян північних штатів вона становила $300, то від служби у армії конфедератів звільнялися всі рабовласники, що володіли не менш ніж двадцятьма рабами.

Невдоволення призовом росло як серед громадян Півночі, так і Півдня. Одним із яскравих прикладів небажання населення іти на обов’язкову військову службу є вчинок губернатора штату Джорджія Джозефа Брауна, за наказом якого було опубліковано список п’ятнадцяти тисяч громадян, які не підлягали призову через свою незамінність для штату. Більшість губернаторів-конфедератів почали наслідувати цей приклад. У північних штатах протидія призову була ще більш інтенсивною. Коли у Нью-Йорку оголосили проведення набору до війська, біднота спалила офіс керівника військової поліції. Це стало сигналом до загального повстання всієї бідноти міста. Протягом чотирьох днів близько п’ятдесяти тисяч чоловік палили будинки багатіїв і тих, хто підтримував призов. Жертвами заколоту стали близько тисячі чоловік.

Загальний військовий призов перетворився на внутрішньополітичну проблему. Крім того, він не був основним джерелом поповнення лав армії Півночі у роки Громадянської війни. Абсолютну більшість війська складали добровольці (98% від загальної кількості, що складала два мільйони чоловік). У серпні 1862 року на заклик уряду відгукнулося близько одного мільйону волонтерів, а закон про загальний призов був більше направлений на комплектування особового складу в майбутньому, а не на час війни.

У 1869 році Конгрес зменшив чисельність армії до двадцяти п’яти тисяч чоловік і не збільшував її до війни США із Мексикою. Але навіть із початком нового військового протистояння військо, чисельністю триста тисяч чоловік комплектувалось за рахунок добровольців, тому потреби у призові не виникало.

На момент вступу Сполучених Штатів Америки у Першу світову війну її військо нараховувало 380 тисяч чоловік. Уряд запропонував парламенту законопроект про загальний військовий призов. Відповідний закон був ухвалений обома палатами Конгресу в квітні 1917 року.

Уряд врахував помилки, допущені при оголошенні і проведенні призову під час Громадянської війни. Більшість функцій у новій призовній кампанії покладалося на цивільних виконавців. Для збереження видимості добровільної служби та ідеалів свободи, громадяни тепер реєструвалися самостійно, в той час як у 1863 році офіцери робили перепис військовозобов’язаних відвідуючи їхні домівки. Вперше за історію США було заборонено відкупатися від служби в армії чи винаймати для служби замість себе третю особу. Серйозні покарання чекали на всіх, хто ухилявся від призову. 5 червня 1917 року у системі державної військової повинності добровільно зареєструвалися дев’ять з половиною мільйонів чоловік. Загальний призов 1917 року став тріумфом для американського уряду.

Призовники становили дві третини американського війська (близько 3 мільйонів чоловік) у роки Першої світової війни. Все ж система призову не була досконалою і від служби в армії змогло ухилитися більше 300 тисяч чоловік. Але завдяки вдосконаленням, внесеним до системи військової повинності, їх справи були передані в цивільні суди і їм загрожувала кримінальна відповідальність.

Завершення війни означало і кінець загального призову. У 1920 році Конгрес прийняв закон Про національний захист, який закріпив формування армії в мирний час на добровільній основі. Згідно того ж закону встановлювалася і чисельність Збройних Сил – 280 тисяч чоловік.

Отже з моменту виникнення північноамериканських колоній та перетворення їх на незалежну державу загальний військовий призов використовувався виключно у військовий час. Навіть у конституції США записано, що загальний військовий призов може бути оголошений Конгресом лише у випадку внутрішньої або зовнішньої загрози незалежності держави. Початок Другої світової війни в Європі мав кардинальний вплив на розвиток військової політики Америки. Вперше за час існування держави, загальний набір до армії було оголошено у мирний час (у вересні 1940 року). У 1920 році визначена законодавцями чисельність армії у мирний час становила 280 тисяч чоловік. Але через невирішеність питання про джерела фінансування такого військового контингенту, у наступні двадцять років відбулося зменшення військовослужбовців у Збройних Силах на 90 тисяч чоловік. На момент вторгнення Німеччини до Польщі американське військо налічувало 190 тисяч чоловік.

Враховуючи міжнародну ситуацію, вищий законодавчий орган США вже 16 вересня 1940 року прийняв закон про обов’язкову військову повинність. Цей нормативно-правовий документ став основою для тієї законодавчої бази, що регламентувала комплектування особового складу американської армії в наступні три десятиліття.

Одночасно із прийняттям закону про загальний призов, у самому Конгресі та серед населення держави почала формуватися опозиція до подібного рішення представників державної влади. Головними аргументами противників призову стали заяви по нерівний тягар військової повинності, який в більшій мірі лягав на плечі малозабезпеченим верствам населення та безробітним. По-друге, примусова служба в армії порушувала демократичні права і свободи громадян, що в подальшому могло призвести до встановлення тоталітарного режиму. Під тиском громадської думки, Конгрес був змушений дещо обмежити прийнятий ним закон. Строк обов’язкової служби складав дванадцять місяців, призовники мали служити тільки у Західній півкулі та чисельність армії не мала перевищувати 900 тисяч чоловік.

Із вступом Сполучених Штатів Америки у Другу світову війну парламент країни вніс зміни у закон про загальну військову повинність. Набір новобранців проводився методом лотерейного відбору серед чоловіків певного року народження. Призов забезпечив дві третини всіх військовослужбовців у роки війни.