Білов В.О.

Дніпропетровський інститут державного управління Національної академії державного управління при Президенті України

к.і.н. Каліберда Ю.Ю.

ДФ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

МАҐДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО ЯК ЮРИДИЧНА ОСНОВА МІСЬКОГО САМОУПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ У ХІV – ХVІІ ст.

«Маґдебурзьке право – середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих земельних власників та створювали органи місцевого самоуправління. Воно закріплювало права міських станів – купців, міщан, ремісників, було юридичним виявом міського населення у боротьбі проти феодалів» [1, т. 2, с. 191].

Маґдебурзьке право являє собою скодифіковані в XIII столітті норми звичаєвого права і судові ухвали німецького міста Маґдебурга, перейняті згодом багатьма містами Німеччини, Чехії, Польщі, Литви, України та Білорусі. Головними джерелами маґдебурзького права були збірники «Speculum Saxonium» (“Саксонське зерцало”) та “Вайхбільд” [2, т. 4, с. 1428] .

У нашу країну маґдебурзьке право прийшло спершу в міста Закарпатської України (з 1329 р. – Хуст), що належали Угорщині разом з німецькими колоністами. З переходом українських земель під владу Польщі та Литви маґдебурзьке право надавали королі або великі князі.

Першими містами, що одержали маґдебурзьке право в Україні, були Володимир-Волинський (бл. 1324), Сянік (1339), Львів (перед 1352), Кам’янець (1374), Берестя (1390). У XV–XVI ст. його одержала низка міст Правобережної України (зокрема Київ у 1494 р.) та ін. Всього за підрахунками українських дослідників маґдебурзьким правом протягом вищезазначеного періоду користувались 47 міст України [3].

Спочатку маґдебурзьке право стосувалося лише німецького населення міст, але згодом воно було поширене на всіх його мешканців. Так, вперше воно

було поширене у 1339 році на все населення м. Сянік галицько-волинським князем Юрієм Болеславом Тройденович (бл. 1306-1340) [3, с. 29].

У деяких містах Західної України) надання маґдебурзького права супрово-

джувалося посиленням німецької і польської колонізації, обмеженням прав некатолицького населення (руське населення православного віросповідання, вірмени, євреї та ін. не обирались до органів місцевого самоврядування, не мали права вступати в деякі цехи тощо).

Згідно маґдебурзького права в місті ефективно діяла міська рада (маґістрат), що, як правило, складалася з війта (очолював маґістрат), його помічників (бурмістрів) і двох колегій – ради (ранці, ратмани, радники) й лави (лавники, засідателі), що їх обирало міське населення (іноді війт призначався державною або дідичною владою).

Маґістрат керував справами міської адміністрації, суду, господарства, фінансів, поліції тощо. Судова компетенція належала до ради та лави. Їх розмежування було не завжди чітко виразне; але, як правило, лава виступала як судова колегія насамперед у кримінальних справах, а також цивільних, а рада – як колегія в справах адміністративних та складних цивільних справах. Що стосується судового процесу, то він був усний, гласний та мав змагальний характер.

Необмежені права ради (маґістрату) часто призводили до зловживань владою міською олігархією. Тому для оборони загалу міщанства, наприклад у Львові, польський король С. Баторій (1533-1586) у 1577 році своїм указом створив так звану «ізбу ґмінну» — представництво міщан, яке відстоювало інтереси широких мас міста та було дорадчим органом магістрату.

Більшість міст краю мали неповне маґдебурзьке право, згідно якого призначався окремий від ради війт або староста. В таких містах члени ради, звані також бурмістрами, були виборними.

Маґдебурзьке право за своїм змістом і формою на Правобережній і Лівобережній Україні під впливом місцевих умов, а також норм звичаєвого права відрізнялося від магдебурзького права, яке застосовувалося в Західній Європі.

Так, в Україні організація маґістратів була іншою. У менших містах, які називалися ратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада (представники верхівки міського населення) — справами.

Фактично застосування маґдебурзького права припинилося після запровадження російською царицею Катериною ІІ (1729-1796) у 1781 році «Установлення про губернії» і створення нової судової системи. Указом 1831 року цар Микола І скасував маґдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 року.

В містах Галичини, яка після 1-го поділу Польщі (1772) відійшла до володінь Габсбурґів, органи міського самоуправління та суди, створені за магдебурзьким правом, продовжували ще деякий час діяти до 1786 року.

І хоча німецьке право і не відіграло тієї ролі для українських міст, що на Заході, однак воно сприяло виділенню міського населення в окремий суспільний стан, доступ до якого був обмежений. Міста звільнялися від влади місцевих правителів-землевласників і набували нового правового статусу. Вони отримували самоврядність, судову незалежність і податковий імунітет, право власності на землю, пільги щодо торгівлі та ремесла.

Маґдебурзьке право регламентувало процедуру обрання міських представницьких органів влади, визначало їх повноваження та функції, встановлювало норми цивільного і кримінального права. Вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою в організацію самоврядування українських міст, дане право стало одним із важливих чинників культурного та правового зближення України із Західною Європою, створило юридичну основу становлення і розвитку місцевого самоврядування в Україні.

Література:

1. Довідник з історії України. У 3-х т. / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. – Київ: Ґенеза, 1993-1995. - Т. 2. (К - П). – Київ: Ґенеза, 1995 - 440 с.

2. Енциклопедія Українознавства. Словникова частина: У 10-ти т. / Гол. ред. проф. д-р В. Кубійович. – Париж – Нью-Йорк: Наукове т-во ім. Шевченка,

1955 – 1984. – 4015 с.

3. http://uk.wikipedia.org/wiki.

4. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України / Ред. Я. Грицак, О.Романів. – Львів: Вид-во Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, 1992. – 230 с.