Філологічні науки

Бронських С.В.

Буковинський державний медичний університет, Україна

Система і структура лексичного рівня мови та лексико-семантичні єдності

 

Існують істотні розбіжності щодо вивчення мовних явищ, а саме – лексики. Деякі вчені наполягають на несистемності лексичних одиниць, аргументуючи свою думку неосяжністю словникового складу тої чи іншої мови на даній стадії її розвитку. Однак, найгрунтовнішою є теорія  системної організації лексики як множини взаємопов’язаних елементів.

За А.І. Кузнєцової, лексичною системою називається організована множина взаємопов’язаних елементів [5, с.118]. Реальна система, на її думку, має три ознаки:

1.     множинність елементів;

2.     їх організованість;

3.     їх взаємопов’язаність.

Лінгвісти часто звертаються до терміну структура. Цей термін міцно закоренився у мовознавстві і пов’язаний із важливим напрямком у вивченні мови (структурна лінгвістика), в основі якого лежить визнання мови чітко організованою системою.

Чимало лінгвістів вважають терміни система і структура синонімічними. Істотне уточнення в таке вживання цих термінів вніс О.С.Мельничук, обґрунтувавши думку, що терміни система і структура відбивають одну і ту  складову частину одиниць мови, що утворюють цілісність, єдність (система) і з боку цієї цілісності, що членуються на складові частини, і певним чином організуються (структура). На думку О.С.Мельничука, “система і структура мови можуть бути охарактеризованими як загальний закон внутрішньої організації і функціонування мови” [7, с.107].

Поняття системи мови з точки зору А.і. Кузнєцової – це підхід до вивчення мовних явищ як елементів складної структури [5, с.18]. Під системою зазвичай розуміють взаємозв’язок і взаємодію між рядом явищ одного порядку (іноді термін  “система ” використовується в розумінні чогось цілого).

Осмислення мови як системи ми знаходимо у Фердинанда де Соссюра. Він розробив учення про мову як систему знаків, що є вагомим лише в протиставленні. За Ф. Соссюром, мова – це точна система, і його теорія повинна бути системою настільки ж точною як мова .

Методика опису мовних систем (фонологія, морфологія) уже досить добре розроблена, а ось методика розробки інших систем (семантика, лексика), навпаки, освоєна дуже слабо. На думку Ж.П. Соколовської цілісний аналіз сукупності семантичних відношень в лексиці здається, на перший погляд, неможливим через неосяжність словникового складу тої чи іншої мови на даній стадії її розвитку [9, с.32].

Якщо системність фонологічного рівня й граматики в мовознавстві післясосюрівського періоду не викликала сумнівів, то на питання чи лексика є системною, мовознавці давали різні відповіді. Так, скажімо, французький мовознавець А. Мартіне стверджував, що лексика несистемна, а англійський мовознавець К.-Х. Ульман допускав, що в лексиці системними є тільки деякі пласти.

У вітчизняному мовознавстві [1, с.194] про системність лексики було заявлено ще в минулому столітті. Видатний український мовознавець Гак В.Г. закликав учених вивчати семантичні відношення між словами, закони і правила внутрішніх змін у групах семантично пов’язаних слів.  

Лексика – це не механічне нагромадження слів, а система і на це вказують такі факти:

1.     Виведення одних одиниць з інших одиниць однієї й тієї ж мови, тобто можливість тлумачення будь-якого слова іншими словами (мовознавство – наука про мову).

2.     Можливість описати семантику слова за допомогою обмеженого числа елементів (плавати – рухатися у воді).

3.     Системність і упорядкованість об’єктивного світу, що відображається в лексиці.

Як і будь-яка система, лексико-семантична система базується на відношеннях, найголовнішими серед яких є парадигматичні, синтагматичні та епідигматичні [10, с.24].

В даному випадку нас цікавлять парадигматичні відношення в лексико-семантичній системі – відношення між словами і групами слів на основі спільності або протилежності їх значень. Слова, як фонеми, морфеми та конструкції знаходяться між собою в різних опозиціях і об’єднуються в різні парадигми.

Найбільшим парадигматичним об’єднанням є лексико-семантичне поле – сукупність лексичних одиниць, які об’єднані спільністю змісту і відображають поняттєву, предметну або функціональну подібність позначувальних явищ [4, с.307]. Це слова пов’язані з одним і тим же фрагментом дійсності. Для прикладу, в лексико-семантичній системі будь-якої мови можна виділити поле руху (переміщення), поле часу (темпоральне), поле погоди, розумової діяльності [11, с.107].

Теорія поля охоплює багато точок зору. В європейській лінгвістиці широкого розповсюдження набула концепція Й. Тріра, згідно якої мова являє собою силу, що формує мислення цілого народу [3, с.31].

Отже, лексико-семантичне поле характеризується зв’язком слів або їх окремих значень, системним характером цих зв’язків, що забезпечує безперервність смислового простору. Кожне поле – це своєрідна мозаїка слів, де кожне окреме слово має своє місце в лексико-семантичному просторі.

Лексико-семантичне поле має своє ядро і периферію.  У ядрі містяться найважливіші слова, які пов’язані між собою сильними семантичними відношеннями й утворюють синонімічні, антонімічні і родо-видові групи. На периферії знаходяться функціонально менш важливі слова, які, як правило, належать і до іншого лексико-семантичного поля [11, с.78].

У межах лексико-семантичного поля виділяють лексико-семантичні групи [9, с.134]. Так, скажімо, в темпоральному лексико-семантичному полі відокремлюють: 1) назви неточних часових відрізків (час, пора, період, епоха); 2) назви точних часових відрізків (година, день); 3) назви пір року (осінь, зима)...

У середині лексико-семантичної групи виділяють ще тісніше пов’язані семантичні об’єднання (лексико-семантичні категорії) – синоніми, антоніми, гіпоніми [6, с.96].

Синоніми – слова однієї й тієї ж частини мови, значення яких повністю чи частково збігаються. Синонімія відображає в мові властивості об’єктивного світу, через що вони є лінгвістичною універсалією.

За ступенем синонімічності синоніми поділяються на абсолютні (префікс – приставка) та часткові (вивіз – експорт). Відповідно до виконуваних функцій синоніми поділяються на ідеографічні або семантичні (гарний – чудовий - чарівний), стилістичні (говорити – патякати) і змішані або семантико-стилістичні (йти – плестися). Ступінь синонімічності слів тим вища, чим більше в них спеціальних позицій, в яких можуть нейтралізуватися їх, семантичні відмінності [2, с.68].

Серед слів із протилежним значенням – антонімів – також можна виділити декілька груп, що відрізняються характером протиставлення:

1.     антоніми, які виражають контрарну протилежність (молодий – старий);

2.     антоніми, які виражають додаткові, комплементарні відношення (живий – мертвий);

3.     антоніми, які виражають контрадикторну протилежність: такі,що утворюються за допомогою префікса – не (зазвичай вони не наділені точною семантичною визначеністю – (молодий – немолодий));

4.     антоніми з векторною протилежністю (входити – виходити).

Як правило, у працях присвячених антонімії говорять про антонімічні пари, однак нерідко трапляються антонімічні тріади (минуле – сучасне – майбутнє) [8, c.310].

Розподіл слів за парадигматичними об’єднаннями – яскраве свідчення системної організації лексики. Підтвердженням цього є досвід укладання ідеографічних словників, серед яких одним із найдавніших (1852 р.) і найвідоміших є тезаурус Пітера Шпарка (Roget’s Thesaurus of English words and phrases), де вся лексика поділена на 6 класів, 24 підкласи, 1000 тем, в межах кожної теми виділені лексико-семантичні групи і лексико-семантичні категорії.

Лексико-семантична система є синтезом основних смислових елементів та їх зв’язків і може називатися синтезуючим інтегральним рівнем. Парадигматичні відношення в межах лекcико-семантичної системи об’єднують мовні одиниці у лексико-семантичні поля. 

Лексико-семантичне поле характеризується зв’язком слів або їх окремих значень. Сукупність цих зв’язків призначена відображати певну сферу позамовної реальності.

У межах лексико-семантичного поля виділяють лексико-семантичні групи. Лексико-семантичну групу можна визначити як групу слів, які характеризуються більш тісними семантичними зв’язками. У середині лексико-семантичної групи виділяють ще тісніше пов’язані семантичні об’єднання (лексико-семантичні категорії) – синоніми, антоніми, гіпоніми.

 

Література

1.           Гак В.Г. Теоретическая грамматика французского языка / В.Г.  Гак.  Морфология. – М.: Высшая школа, 1986. – 312 с.

2.           Головин Б.Н. Введение в языкознание. / Б.Н.  ГоловинМ.: Выш. школа, 4-е изд. 1983. – 231 с.

3.           Кодухов В.И. Общее языкознание / В.И.  Кодухов. – М.: Высшая школа, 1974. – 303 с.

4.           Кочерган М.П. Вступ до мовознавства / М.П.  Кочерган. – К.: Центр “Академія”, 2001. – 368 с. 

5.           Кузнецова А.И. Понятие семантической системы языка и методы ее исследования (из истории разработки данной проблемы в современном зарубежном языкознании) / А.И.  Кузнецова. – М.: Изд-во московского ун-та, 1963. – 58 с.

6.           Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В.Н. Ярцева. – М.: Сов. Энциклопедия. 1990. – 658 с.

7.           Мельничук А.С. Понятие системы и структуры языка в свете диалектического материализма / А.С.  Мельничук. – М., 1970. – 308 с.

8.           Семчинский С.В. Загальне мовознавство / С.В.  Семчинский. – К.: ОКО, 1996. – 413 с.

9.           Соколовская Ж.П. Картина мира. Значение слова / Ж.П. Соколовская. –Симферополь: Таврія, 1993. – 174 с.

10.       Соколовская Ж.П. Проблема лексической синонимики в современной лингвистике. / Ж.П.  Соколовская.   Кишинев, 1970. – 66 с.

11.       Соколовская Ж.П. Проблемы системного описания лексической семантики / Ж.П.  Соколовская. – К.: Наук. Думка, 1990. – 183 с.