Ст. викл. Панкратова О.Л., студ. Миргородська Ю.В.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Фольклорні джерела ранніх творів Павла Тичини

Поезія П.Тичини суперечлива, і сприймається читачами по-pізному. Hіжний, натхненно-pадісний романтик, співець любові і природи, зламаний, сумний, розчарований і знесилений поет революції.

У ранній поезії П.Тичина не порушує важливих питань соціальної дійсності, а відбиває лише переживання і настрої, навіяні природою, коханням, філософськими роздумами. Бадьорість, життєрадісність, окриленість, свіжість — найпривабливіші мотиви ранньої лірики Павла Тичини.

У ранніх творах Павла Тичини співає і звучить: земля - орган, співає стежка на городі, і весь город - суцільний зелений гімн, ріка тремтить, як музика; прихід красуні-весни ліси зустрічають голосними самодзвонними арфами; верба над дорогою вбирає дзвінкі струни дощу; душа самого поета немов та самотня верба, що перебирає "струни вічності", вона дзвенить, мов струни степу, хмар і вітру, в ній — "і бурі, і грози, й рокотання-ридання бандур". Головне, чим приваблює поезія раннього Тичини — це юна, весняна свіжість, легкокрила радість у поєднанні з молодим завзяттям і бадьорістю. І лише іноді в цей світло-райдужний мажорний тон вливаються журливі нотки.

У вірші "Гаї шумлять" переважають життєрадісні, оптимістичні мотиви. Вчитуючись у поезію, чуєш звуки замріяних гаїв, голублячий шепіт трав, ніжний голос закоханого героя.

Гаї шумлять —

Я слухаю.

Хмарки біжать —

Милуюся.

Милуюся — дивуюся,

Чого душі моїй

так весело…[26,11]

В історії української літератури постать спiвця "Сонячних кларнетiв" не має собi рiвних за глибиною осягнення свiтовоï гармонiï й дисонансiв, за емоцiйнiстю, символiкою та оригiнальнiстю віршування. Спiвочий талант поета поєднався з винятковими музичними здiбностями, а його захоплення живописом поступилося лише перед поетичним даром.

За спостереженнями Михайлини Коцюбинської, у творчості П. Тичини «прадавні фольклорні традиції так химерно сплітаються із сучасною асоціативною розкутістю», що забезпечує чисте й сильне, глибоке й щире звучання поетичного голосу Майстра.

Про глибоко національний художній світ, створений П. Тичиною у збірці «Сонячні кларнети», говорить Л. Новиченко: «... це підтверджується, зокрема, його кревною спорідненістю з світом української народної поезії. Фольклорне начало в Тичини просвічує у всьому — в образах, у лексиці, в ритміко-інтонаційному ладі вірша. Іноді народнопоетичні елементи автор використовує у, так би мовити, «готовому» вигляді (як, скажімо, поетична форма «Думи про трьох вітрів»), але здебільшого поет з великою винахідливістю і сміливістю по-своєму перетворює традиційні образи і мотиви.

Глибокий знавець творчості П. Тичини О. Білецький вважав, що фольклорне коріння віршів поета у мистецтві рідного народу. Ось чому так часто в поезіях зустрічаємо образи вітру, плуга, вогняного коня. Вони близькі народному світосприйманню. Постійно поет звертається до землі, чорнозему, поля, сонця як данини вічним мріям селянина. Про справді органічне сприйняття Тичиною фольклорних традицій свідчить його надзвичайно тонке відчуття української природи, яскраві образи якої створюються за допомогою образних порівнянь, художніх деталей, форм, прийомів.

Природа у творах П.Тичини персоніфікована: небо, сонце, вітер, дощ, гай, ріка, весна, літо, осінь тощо – це активні учасники життя у різноманітних його проявах. Вона різнобарвна. За спостереженнями вчених, дуже популярною в народній творчості є сонячна, вогняна барва, яку так любить П. Тичина, свідченням чого стали вже «Сонячні кларнети». І сам образ сонця, такий поширений у народній пісні, проходить через усю творчість поета.

Дослідження народнопоетичних джерел творчості П. Г. Тичини багатьох учених-фольклористів, літературознавців переконують, що поет глибоко знав творчість рідного народу, в якій відбилися звичаї та обряди, світобачення, етика й естетика, знав глибоко її досконалу поетику і в міру своїх творчих потреб і естетичних уподобань користувався скарбницею фольклорних засобів. Звертання письменника до народнопоетичних традицій стимулювало зростання його майстерності, надавало його творам виразно національних ознак.

Про органічний зв'язок ранніх віршів П. Тичини з народною творчістю констатує більшість дослідників. Особливо виявляється він у творах збірки «Сонячні кларнети»: «Гаї шумлять», «Арфами, арфами...», «Десь надходила весна», «Цвіт в моєму серці», «Енгармонійне».

Головна орієнтація на народний вірш, притаманна збірці «Сонячні кларнети», привела до створення нових форм, позначених акцентною, силабічною й архітектонічною впорядкованістю. З прямих імітацій народного вірша твір «Не дивися так привітно», складений коломийкою, але частково трансформованою (парне римування у 8-складових і 6-складових рядках):

Не дивися так привітно

Яблуневоцвітно.

Стигнуть зорі, як пшениця:

Буду я журиться.

Індивідуальні «словоспіви», мелодійні строфи знаходимо в цілому ряді віршів збірки «Сонячні кларнети» («Я стою на кручі», «Хор лісових дзвіночків», «На стрімчастій скелі», «З кохання плакав я», « О люба Інно» та ін..).

У створенні оригінальної, тонко розгалуженої й завершеної строфи поет міг використати як народно-пісенний досвід, так і досвід західноєвропейської поетичної культури, зокрема, античного віршування. Але Тичина не копіює народно-пісенної і класичної лірики. Він поєднує різнометричні стопи в межах строфи, надаючи строфічній цілості виняткової заокругленості, інтонаційної чистоти. Важливим засобом новаторського вірша П.Тичини, невід’ємним елементом його мелодійності є внутрішня рима. Внутрішні рими породжують таку своєрідну форму, як егоїстична композиція, де цілі сполучення слів набувають звукового відбитку:

Женуть вітри, мов буйні тури!

Тополі арфи гнуть…

Ростуть прекрасні –ясні, ясні-

З душі моєї смутки, жалі, моєї

Квітоньки ростуть,

Женуть вітри, мов буйні тури!

Уривчасту мову поезій П Тичини, насичену неврегульованими паузами, вільними римами і розмовними інтонаціями, перенесеннями, дослідники пояснюють винахідливістю і сміливістю поета, неповторністю й самобутністю його таланту.

Творча спадщина Павла Тичини - це унікальне, багатогранне і складне явище, як і сам дивовижний талант поета. Особливе, притаманне тільки йому уміння відчути найтонші порухи людської душі, побачити красу рідних краєвидів, перейнятися гармонією Всесвіту, відчути себе часткою природи і майстерно втілити все в поетичних образах і незвичайних, новаторських формах – викликали не тільки захоплення, а й неприйняття деяких читачів його поезії.

Література:

1.Білецький О. Павло Тичина. 1960/ Павло Тичина: Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях/ Упоряд. Грунічев В.І., Шаховський С.М. - К., 1974.

2.Верьовка Г. Слово про друга// Співець нового світу. Спогади про Тичину. – К., 1971. Знання, 1990.

3.Гальченко С.А. Грані великого таланту : До 100-річчя від дня народження П.Г. Тичини. – К.: