Лавріненко О. В.

кандидат юридичних наук, доцент,

Донецький юридичний інститут МВС України

Спірні підходи до кваліфікації, формулювання й систематизації «основних принципів» проходження працівниками держслужби в ОВС України в загальній теорії права

У сучасній загальній теорії права обґрунтовано низку «основних принципів», за допомогою яких забезпечується регулювання служби працівників ОВС України як особливого різновиду державної служби. До числа таких принципів адептами віднесені такі, як: гуманізм і відповідальність; пріоритет прав і свобод людини й громадянина; пов’язаність діяльності органів ОВС та їхніх співробітників законом; гласність; підконтрольність і підзвітність відповідним органам державної влади; професійна компетентність; службова дисципліна; ієрархічність — сувора підлеглість по вертикалі; соціальна справедливість — винагорода за працю у відповідності зі здібностями, кваліфікацією та якістю виконання (О. Ф. Скакун). Крім того, щойно вказаний дослідник уважає за доцільне виокремлювати ще й низку специфічних «вимог до порядку проходження служби співробітником в органах внутрішніх справ», зокрема, таких, як: «організація та здійснення служби на основі єдиноначальності, що забезпечує чіткість і злагодженість дій усього штатного складу співробітників», «дотримання службової дисципліни — суворе виконання наказу, порядку й правил при виконанні покладених обов’язків і здійсненні прав (повноважень)» та «дотримання принципу позапартійності служби й неучасті в страйках».

Як бачимо, О. Ф. Скакун наголошує на наявності, зокрема, такої «вимоги» до порядку проходження служби працівниками ОВС, як «організація та здійснення служби на основі єдиноначальності, що забезпечує чіткість і злагодженість дій усього штатного складу співробітників». Утім, зауважимо, що іншим дослідником цієї проблематики — В. С. Венедіктовим «єдиноначальність», по–перше, віднесена до рангу принципу, щоправда, не «основного принципу служби в органах внутрішніх справ», як про те зазначається О. Ф. Скакун, а лише інституційного, який має обмежену сферу реалізації та, по–друге, — акцент під час характеристики сутності «єдиноначальності» зроблено на обсязі й ступені концентрації управлінських повноважень керівника, а не чіткості й злагодженості дій «усього штатного складу» працівників (останнє, як на нас, є вже наслідком належної реалізації управлінської функції). А тому віддаємо наразі перевагу позиції В. С. Венедіктова, який зазначає, що «службова дисципліна в органах внутрішніх справ України базується на принципі єдиноначальності. Єдиноначальність у даній системі органів має вираз у тому, що в одній особі повновладного керівника сконцентровані майже всі функції управління. Він виступає повновладним організатором підбору, розстановки й виховання кадрів, несе персональну відповідальність за стан дисципліни та законності в діяльності підпорядкованого органу чи підрозділу».

Наявна в теорії система «основних принципів» («вимог») проходження працівниками служби в ОВС, по–перше, потребує більш чіткої структурної й логіко–змістовної систематизації; по–друге, уважаємо спірною методологічну доцільність розкриття змісту тих чи інших «принципів» через таку категорію, як «вимоги» — скоріше, має йтись навпаки: «принципи» — обумовлюють специфічні «вимоги» до особистості працівників і характеру їхньої службово–трудової діяльності; по–третє, — зауважимо, що деякі із перелічених вище «принципів служби в органах внутрішніх справ» не відповідають повністю сучасним вимогам, а тому потребують розширення їхнього змісту та, відповідно, корекції підходів у тлумаченні останніх. Приміром, такий принцип, як «підконтрольність і підзвітність відповідним органам державної влади» (О. Ф. Скакун), як на нас, має бути обов’язково доповнено вказівкою ще й на наявність системи громадського (суспільного) контролю. Це далеко не другорядне: система контролю «держава — за державою» часто призводить до негативних наслідків, «закупорці» системи контролю, а, зрештою, свавіллю чиновництва, безкарності тощо).

До того ж, не доцільно «принципи» зводити до характеристики тих чи інших суб’єктивних прав–обов’язків працівників ОВС, чи встановлених законом заборон (наприклад, нести відповідальність, укладати контракт, брати участь у страйках), а також характеризувати на кшталт такого, як: «соціальна справедливість — винагорода за працю у відповідності зі здібностями, кваліфікацією та якістю виконання» (на жаль, це, скоріше бажане явище, аніж реальність за всі роки існування ОВС України. Це суто декларативне положення, а не «основний принцип» проходження служби в ОВС, позаяк фінансові потреби за всі роки незалежності України задовольнялись державою лише на 50–60 % від реальних потреб, численні рішення Конституційного Суду України про неконституційність дій Уряду та місцевої влади з позбавлення пільг, передбачених законом, працівників ОВС, реально не виконуються на практиці; рівень посадових окладів — ще донедавна був меншим від офіційно встановленого рівня прожиткового мінімуму й мінімальної зарплати «вільнонайманих» працівників; постійно і невпинно знижується рівень пенсійного забезпечення, відсутнє належне забезпечення форменим одягом тощо). З огляду на постійні «оптимізації», що призвели на практиці до ситуації «кадрового голоду», а відтак — різке зростання норм праці та перепрофілювання фахівців, системної й постійної перевантаженості працівників, а середній вік працюючих у багатьох райвідділах на сьогодні не перевищує 28–30 років — важко казати про те, що «професійна компетентність» в сучасних умовах є «основним принципом» проходження такої служби. Скоріше, за такого фактичного стану справ в ОВС — це «бажане», а не «реальне». До того ж, зміст феномену «соціальної справедливості», на наше переконання, не вичерпується лише вказівкою на те, що винагорода за працю має здійснюватися «у відповідності зі здібностями, кваліфікацією та якістю виконання». Не є специфічними, себто притаманним лише службі в ОВС України, і такий принцип, як «пов’язаність діяльності органів ОВС та їхніх співробітників законом» — це конституційна вимога, яка стосується кожного. Сумнівним, принаймні термінологічне, є використання в дефініції останнього принципу такого терміну, як «пов’язаність». Сама по собі «службова дисципліна», як на нас, не є «основним принципом» проходження працівником служби в ОВС, позаяк у теорії трудового права вона розглядається як сукупність різноманітних складових (наприклад, В. С. Венедіктов називає їх аж сім) та кваліфікується не як «принцип», а «правовий режим» і система відповідних обов’язків працівника під час проходження такої служби. Більш термінологічне вдалим убачаємо підхід О. Ф. Скакун у частині, де вона зазначає, що, серед інших, до «вимог щодо порядку проходження служби співробітником в органах внутрішніх справ» належить така, як «дотримання службової дисципліни — суворе виконання наказу, порядку й правил при виконанні покладених обов’язків і здійсненні прав (повноважень)», але очевидно, що така вимога стосується не лише працівників ОВС, а всіх категорій найманих працівників та покладається на працівника за укладеним трудовим договором (контрактом). З такого розуміння, гадаємо, виходить і цей автор, позаяк визнає, що обов’язок (зобов’язання) працівника «виконувати обов’язки, дотримуватися Присяги, внутрішнього розпорядку, Положення про проходження служби» виникає відповідно до контракту про службу в ОВС.

За допомогою правової термінології, юридичної лексики, як відомо, установлюються й розпізнаються правові категорії, розкривається, характеризується й формулюється їхня суть. Не обов’язково, щоб сформульоване чи вживане поняття було остаточним: воно може й часто має якийсь «робочий варіант» (В. С. Ковальський і І. П. Козінцев), а тому, цілком природно, потребує подальшого свого осмислення, «шліфовки», змістовного коректування, уточнення та, можливо, навіть скасування. Водночас заслуговує на увагу й висловлений у сучасній філософії науки висновок про те, що критика є способом духовної діяльності, основне завдання якого — «цілісна оцінка явища з виявленням його протиріч, сильних і слабких сторін... Конструктивна, вільна критика — найважливіша умова для реалізації принципу об’єктивності наукового пізнання» (В. П. Кохановський). Саме й виключно такими методологічними постулатами керувався автор даної публікації у своїх міркуваннях і висновках, що наведені вище.