Соціологія

Д.і.н., проф. Чубіна Т.Д. (м. Черкаси)

Проституція як форма вияву девіантної поведінки

Під проституцією розуміють позашлюбні статеві відносини за плату, що не мають в своїй основі почуттєвого потягу, особистої симпатії. Проституція – явище дуже давнє. У III – II ст. до н.е. в Греції та Римі було багато публічних будинків (лупанаріїв). Навіть у середньовічній Європі всемогутній церкві доводилося миритися з нею як з неминучим злом. Різко зріс рівень проституції в буржуазному суспільстві, що викликало серйозну занепокоєність правлячих кіл. У останній третині XIX ст. було розроблено заходи щодо її регламентації (медичного і поліцейського нагляду) з метою упорядкувати і, по можливості, обмежити це явище. З початку 20-х років ХХ ст. в Західній Європі і Північній Америці відбувається помітне скорочення проституції. Цьому сприяли поліпшення економічного становища і емансипація жінок.

У Росії боротьба з проституцією розпочалася після революції 1917 р. Ця проблема спочатку активно вивчалася соціологією, але згодом дослідження були припинені й відновилися лише в 60-ті роки. Оприлюднювати результати досліджень почали лише в останнє десятиріччя.

Порівняно з 20-ми роками соціальна база проституції істотно змінилася: тоді на цей шлях жінок приводили голод і убогість. Головна маса повій рекрутувалася з осіб з низькою освітою, вихідців із села. Сьогодні різко розширилася соціальна база проституції, в тому числі вікова.

Лише матеріальними причинами пояснити проституцію як соціального явища неможливо. Деякі автори намагаються розглянути цю проблему з точки зору психології. Вони вважають, що тут діє цілий комплекс умов. Передусім, як і у всіх інших видах девіантної поведінки, слід ураховувати анемічний стан суспільної свідомості. Норми моралі перестають стримувати природні інстинкти.

Проституцією займаються переважно ті жінки, які відчувають невпевненість, неспокій, тривогу з приводу свого соціального становища і статусу в зв'язку з неможливістю забезпечити себе матеріально, виглядати «на рівні», відповідати певним соціальним очікуванням, у тому числі своїм власним. Інакше кажучи, матеріальні умови мають пройти через призму специфічного психологічного складу жінки. Як правило, це особи з низькими адаптаційними можливостями у колективі, а також у суспільстві в цілому. Їх дезадаптованість також означає і відсутність солідарності з моральними нормами суспільства, зневажливе ставлення до них, що створює індивідуальну морально-психологічну основу для того, щоб не працювати, торгувати собою. Вимоги повій розрізняються лише за рівнем матеріальних потреб: одна мріє про машину і квартиру, інша – про нову сукню чи вечерю в ресторані. Але для всіх характерна убогість духовних запитів. Вони, як правило, не читають книжок, не ходять в театр і кіно, не віддають свій вільний час вихованню власних дітей. Для них типовою є агресивність, черствість, егоцентризм. Водночас у них часто буває депресивний стан з невпевненістю в собі і почуттям неповноцінності, їх агресивність і егоцентризм – насамперед є захисним механізмом свідомості, тобто, всупереч думці про суб'єктивну свободу і незалежність повій вони насправді надзвичайно залежні від зовнішніх чинників і від своїх емоцій з приводу цих чинників.

Ще одна дуже характерна риса публічних жінок – відчуження свого тіла від своєї особистості. Вони не відчувають особистої цілісності. Тіло сприймається як якийсь сторонній предмет, яким можна маніпулювати у своїх цілях. Вони не відчувають страху перед венеричними захворюваннями, перед фізичними ушкодженнями. За даними досліджень, лише 6 відсотків повій відчувають себе приниженими у зв'язку зі своєю «професією». Деякі з них можуть любити якогось чоловіка, і як самі вважають, не зраджують його у тому розумінні, що більше нікому не віддаються безплатно. В «роботі» не беруть участі їх почуття, серце, душа.

В історії існувало три основні форми політики щодо проституції: заборона, регламентація (реєстрація і медичне спостереження) і профілактика (роз'яснювальна робота при відсутності заборони і реєстрації).

В Україні діє заборона проституції, але вона є досить поширеним явищем. Крім того, загострилася проблема з так званою експортною проституцією.

У багатьох країнах світу існує регламентація проституції. Першою серед країн колишнього СРСР легалізувала проституцію Латвія, але водночас і регламентувала це явище. Повії регулярно обстежуються у лікарів згідно з наказом міністра охорони здоров'я, а місця їх «стоянки» надаються меріями міст. Причому діють також такі правила: реклама секс-послуг дозволена тільки у порновиданнях; повіям заборонено об'єднуватися в групи; заборонено займатися проституцією в чужих квартирах та невідведених для цього місцях; заборонено займатися проституцією неповнолітнім, недієздатним, «гостям» країни, а також тим, хто не має медичної картки; заборонено організовувати повій для вивозу за кордон.

За порушення правил – штраф в 5 тис. доларів США, а в разі повторного – кримінальна відповідальність. Що цікаво, держава ніяких податків з повій не бере (щоб не звинувачували в сутенерстві), а самі повії, якщо їх хтось образить, можуть звернутись в поліцію за захистом. Подібна регламентація проституції існує і в багатьох країнах Західної Європи.

Література:

1. Антонян Ю. Проститутка глазами психолога // ОНС. - 1993. №2.

2. Гилинский Я. Социология девиантного поведения как специальная социологическая теория // Социс. - 1991. - №4.

3. Чубіна Т. Соціологія. Курс лекцій. - Черкаси: АПБ ім. Героїв Чорнобиля, 2012. – 324 с.