Економічні науки/14. Економічна теорія

К. е. н. Губін К. Г.

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Україна

Протидія систематичній експлуатації інтелектуального потенціалу в українській системі формування доходів

Однією з визначальних рис притаманної країнам з правовою економікою соціально-ринкової системи формування доходів є еквівалентність економічних відносин. Порушення цієї еквівалентності нерідко пов’язано з експлуатацією. Тому протидія експлуатації наближає Україну до країн з правовою економікою.

Хоча дослідження експлуатації отримало потужного поштовху у межах марксизму, проблема експлуатації не є суто марксистською. Багато видатних економістів не марксистського спрямування визнавали існування експлуатації у ринковій системі.

Базуючись на методологічному підході теорії факторів виробництва, згідно якого вартість створюється не тільки працею, а усіма факторами виробництва, розуміємо під експлуатацією безвідплатне привласнення власниками факторів виробництва економічних благ за рахунок отримання винагороди, що перевищує внесок цих факторів у створення вартості.

Власники жодного з факторів виробництва не розглядаються експлуататорами чи експлуатованими апріорі: експлуатація виникає лише тоді, коли порушується еквівалентність обміну, коли економічна винагорода людини не відповідає її економічному внеску. Експлуатація, таким чином, не зводиться до відносин між капіталістом та найманим працівником, а має багато засад та напрямів. Наприклад, один найманий працівник може експлуатувати іншого, а власник капіталу – підприємця, та навпаки.

Відповідно до причин виникнення та періоду існування слід розрізняти випадкову експлуатацію (базується на чинниках, що викликають випадкові відхилення пропорцій обміну від еквівалентних; експлуататори і експлуатовані спорадично міняються місцями) і систематичну експлуатацію (заснована на чинниках, що закономірно викликають порушення еквівалентності обміну; ролі експлуататорів і експлуатованих закріплені).

Перший тип експлуатації пов'язаний значною мірою із тим, що закон вартості діє як тенденція, а співвідношення економічних внесків і винагород постійно коливається. У гіршому разі відповідність економічних внесків і винагород відсутня навіть як тенденція, еквівалентність обміну регулярно порушується, що пов'язано із систематичною експлуатацією.

Протидію систематичній експлуатації інтелектуального потенціалу в Україні пропонуємо розглядати за трьома основними напрямами: 1) боротьба з експлуатацією інтелектуального потенціалу у складі фактору виробництва праця; 2) протидія експлуатації інтелектуального потенціалу у складі підприємницьких здібностей; 3) зниження ступеню експлуатації творців інтелектуальної власності.

Спочатку розберемо заходи, необхідні для зниження ступеню експлуатації інтелектуального потенціалу у складі праці в Україні.

По-перше, необхідно досягти приблизного балансу соціально-економічних сил власників різних факторів виробництва. Сьогодні соціально-економічна сила власників праці в нашій країні є низькою. Адже їх політичні, соціальні та економічні права почасти лише декларуються, але не забезпечуються, на противагу політико-економічний еліти, яка нерідко, на додаток до законних прав, використовує на свою користь державні повноваження, політичну, економічну, судову владу, а також підконтрольні засоби масової інформації.

Збільшення соціально-економічної сили найманих працівників може бути двох типів: індивідуальне (збільшення соціально-економічної сили окремого працівника) та колективне (збільшення соціально-економічної сили працівників за рахунок їх об'єднання). В сучасних українських реаліях більш перспективним є колективне збільшення соціально-економічної сили найманих працівників (адже колективна боротьба робітників за свої права в XX ст. у розвинених країнах виявилася досить успішною). Велику роль у цих процесах мають відіграти розвиток традицій вільного асоціювання, створення неформальних і формальних організацій найманих працівників, зокрема незалежних профспілок.

Для індивідуального збільшення соціально-економічної сили найманих працівників необхідно знижувати залежність працівника від працедавця за рахунок розширення його можливостей міняти місце роботи і кваліфікацію, а також шляхом суворого контролю за виконанням вимог законодавства про працю. Збільшення соціальних допомог тем могло би посилити позиції працівників, проте спочатку треба вирішити проблему неформальної зайнятості.

По-друге, слід підвищити мобільність праці як фактору виробництва. В цьому контексті можна взяти за приклад США, де робітники часто міняють місце роботи в пошуках кращих умов. При цьому випадки експлуатації робочої сили автоматично прибираються дією ринкових сил: на недостатньо оплачувані робочі місця важко знайти працівників. В Україні ж для розвитку можливостей по зміні робочого місця необхідно створювати умови для підвищення територіальної мобільності робочої сили, підвищувати ефективність державної політики зайнятості, зменшувати значення особистих зв'язків в трудових відносинах, працювати у напрямку зниження обмежень з боку розвинених країн на міграцію робочої сили з України тощо. Щодо останнього заходу слід уточнити, що багатомільйонна трудова міграція з України – це явище, яке сьогодні неможливо припинити. Проте треба домагатися надання офіційного статусу українським нелегальним працівникам за кордоном, бо це покращить соціально-економічне становище трудових мігрантів та знизить ступінь їх експлуатації.

По-третє, вкрай важливо обмежити, наскільки це можливо, регулятивний вплив держави, фірм, домогосподарств, об’єднань робітників та роботодавців, громадських організацій тощо на прийняття економічних рішень. Безумовно, в економічно розвинених країнах такий вплив нерідко корисний, проте в України поки що інтенсивний регулятивний вплив на економіку нерідко породжує корупцію, економічно неефективні рішення, необґрунтований економічною чи соціальною необхідністю розподіл і перерозподіл багатства. Причому основним «донором» для цих неоптимальних витрат зазвичай виступають наймані працівники;

По-четверте, необхідно забезпечити дотримання усіма учасниками економічної діяльності ринкових «правил гри». Порушення загальноприйнятих норм поведінки дає додаткові ступені свободи, що може стати основою експлуатації (наприклад, використання неформальної зайнятості дозволяє більш інтенсивно експлуатувати працівників).

Тепер зупинимось на заходах, необхідних для зниження ступеню експлуатації інтелектуального потенціалу у складі підприємницьких здібностей.

По-перше, треба забезпечити відділення бізнесу від політичної влади. Зрощення бізнесу та політичної влади породжує елітні економіки (тобто сфери господарювання для обмеженого кола осіб, з високими вхідними бар'єрами, що забезпечують отримання надприбутків). При цьому надприбутки стають джерелом винагороди влади за «допомогу» у створенні та утриманні неконкурентних переваг. Це руйнує нормальні ринкові механізми формування підприємницького прибутку, а сам прибуток зменшується, частково перетворюючись на складову корупційної ренти.

По-друге, необхідно протидіяти орієнтації частини політико-економічної еліти на перерозподіл, а не створення вартості. Якщо в соціально-ринковій системі формування доходів головні зусилля підприємці спрямовують на ефективне використання ресурсів за рахунок впровадження інновацій, то в України, замість зниження собівартості продукції чи підвищення її якості, замість інтенсифікації маркетингових зусиль, нерідко значно вигідніше налагоджувати неформальні зв’язки із владою, аби прийняти участь у перерозподілі державної власності, отримати від держави преференції, взяти участь у державних закупівлях у якості продавця. Це ще один напрям, за яким частина доходів деяких підприємців перетворюється на корупційну ренту.

По-третє, треба боротися з корупцією на всіх рівнях, бо нерідко від підприємців вимагають сплачувати не лише за сприяння формуванню конкурентних переваг (про що сказано вище), але й просто за виконання службових обов’язків. При цьому підприємницький прибуток зменшується на користь корупційної ренти без будь-яких незаконних преференцій чи послуг підприємцю.

Настав час розібратися із експлуатацією творців інтелектуальної власності. Безумовно, питання визначення вартості інтелектуальної власності є складним. Не може бути і мови про те, щоб нав’язувати учасникам ринкових відносин певну «справедливу» вартість прав інтелектуальної власності. Проте вихід є: треба формувати в Україні загальні умови виконання закону вартості у сфері обігу прав інтелектуальної власності, який має дотримуватися як тенденція, за рахунок усунення або послаблення впливу факторів, що викликають відхилення ціни від вартості.

Інакше кажучи, для зниження ступеню експлуатації творців інтелектуальної власності треба створити умови, за яких винагорода творців визначається вільно діючими ринковими силами (передовсім, попитом та пропозицією), а неринкові фактори впливу нівельовані. Для розвитку ринків об’єктів прав інтелектуальної власності, подібних до ринків країн Заходу, в України передовсім необхідно сформувати конкурентне середовище, позбавлене неринкових методів боротьби.

Задля розвитку конкурентного середовища, окрім відділення бізнесу від політичної влади та боротьби з корупцією, необхідно: надати юридичним та фізичним особам повний спектр економічних прав та обов’язків з ефективними механізмами їх реалізації за зразком розвинених країн; забезпечити всім суб’єктам господарювання рівні умови економічної діяльності; протидіяти монополізму та недобросовісній конкуренції; розвивати ринки та ринкові інститути; удосконалювати інфраструктуру ринку; поширювати правову свідомість; розвивати у громадян ринкове мислення тощо.

Безпосередньо для розвитку ринків об’єктів прав інтелектуальної власності та їх наближення до зразку країн із правовою економікою, потрібно:

1) забезпечити свободу формування та використання інтелектуальної власності;

2) сприяти інституціоналізації ринків об’єктів прав інтелектуальної власності за зразком розвинених країн (з урахуванням вітчизняної специфіки);

3) створити ефективну систему захисту прав інтелектуальної власності;

4) сприяти розвитку інфраструктури інноваційного бізнесу (установи, що фінансують та страхують інноваційний бізнес; венчурні фірми; патентно-інформаційні організації; оцінювачі інтелектуальної власності; консультанти тощо);

5) розбудовувати національну інноваційну систему (потребує розвитку креативного блоку, блоку трансферу технологій, блоку фінансування, блоку виробництва та блоку підготовки кадрів);

6) сприяти комерціалізації інтелектуальної власності;

7) збільшити державне фінансування довгострокових інноваційних проектів (зокрема, фундаментальної науки);

8) забезпечити економічне стимулювання державою формування та ефективного використання інтелектуальної власності;

9) сприяти формуванню відповідних знань та навичок у творців інтелектуальної власності, а також у посередників і фахівців цієї галузі (розвиток освіти у галузі інтелектуальної власності має стратегічне значення для нашої країни).

Послідовна та комплексна реалізація зазначених заходів здатна суттєво знизити рівень систематичній експлуатації інтелектуального потенціалу в Україні.