Економічні науки/14. Економічна теорія

Д.е.н. Савицька Н.Л.

Харківський державний університет харчування та торгівлі, Україна

Роль освіти в господарському розвитку:

аспекти методології

Взаємозв’язок та взаємне проникнення, переплетіння сфер матеріального і духовного виробництва, що є характерною ознакою сучасного типу господарського розвитку, визначають посилену увагу до проблем людського розвитку – єдиного джерела активної живої сили розвитку суспільства та економіки. Суттєві зміни в господарській діяльності, зародження економіки знань та інновацій, заснованої на активності суб’єкта когнітивної діяльності, актуалізують дослідження взаємозв’язку та впливу освіти на динаміку господарського розвитку.

Виходячи із емпіричних та теоретичних передумов сучасного господарського розвитку, дослідження ролі освіти в ньому доцільно проводити синтезуючи два ракурси розуміння освіти як галузі національного господарства, так званої економіки освіти, та як ресурсу суспільного відтворення – результату здобуття освіти, що проявляється у знаннях та компетенціях людини, якостях робочої сили, людському капіталі, інтелектуальному потенціалі, економічній культурі, соціалізації особистості та створенні суб’єктного потенціалу. За сучасних умов формування соціально-економічного прогресу можливе на основі цілісного бачення освіти як сфери господарського розвитку, тобто єдності процесу і результату. Відповідно до такої позиції, освіта є соціально-економічним явищем і процесом, визначальним фактором відтворення людського потенціалу суспільства та зростання ефективності суспільного виробництва, ключовою сферою, що визначає всі напрямки суспільного розвитку: соціально-економічний, техніко-технологічний, політичний, духовний, культурно-інституціональний тощо.

Економічні відносини в сфері освіти вибудовуються навколо продукту, що виробляється. Найбільш системною та цілісною категорією, що відбиває його специфічні риси є освітні послуги. Слід зазначити, що єдиною думки щодо трактування цього поняття досі не склалося. Систематизуючи різні погляди, можна виділити такі грані цього поняття, освітні послуги формують систему знань, умінь та навичок; компетенції фахівця; ґрунтуються на розроблених освітніх програмах і навчальних технологіях, методах викладання, інструментах навчання; є видом науково-педагогічної діяльності, інтелектуальної праці.

Знання, уміння та компетенції, втілені у фахівця, називаються імпліцитними знаннями. У сконцентрованому вигляді імплітиципне знання виражається в людському капіталі та потенціалі, який дозволяє людині створювати особистий, соціальний та економічний добробут. Запаси людського капіталу посилюють конкурентні позиції та статус їх власників, підвищують продуктивність праці та позитивно впливають на економічний, соціальний розвиток.

Архітектоніка соціально-економічних відносин у сфері освіти, представлена на рис. 1, вибудовується у взаємодії зацікавлених сторін (стейкхолдерів), серед яких виділимо зовнішніх – людина, сім’я, бізнес, соціум, держава та внутрішніх – профільне відомство, керівний склад закладу освіти, студенти, науково-педагогічний корпус.

Усі зовнішні стейкхолдери, зображені на рис. 1, зацікавлені в якісній освіті, що забезпечує конкурентоздатність та суб’єктний потенціал до господарського розвитку кожного з них. Для держави вигідність якісної освіти полягає у патріотичному вихованні, компетентнісній підготовці громадян та їх толерантності, знятті соціальної напруги, подоланні проблем безробіття; для бізнесу – формуванні активного споживача на ринку благ та компетентного фахівця на ринку праці, можливість самозайнятості; для соціуму як локальної соціальної мережі – збереження цінностей мікроцивілізації, досягнення загальної мети без владних відносин тощо.

Ключовим суб’єктом сучасних освітніх відносин, на які має орієнтуватися система освіти, виступає людина, що ініціює зміни всього ланцюга виробництва освітніх послуг, від педагогічних до маркетингових технологій. Освіта стає неперервною (впродовж всього життя), повсюдною, людино-орієнтованою за сутністю та множинною за формою, що викликає оновлення форм організації навчального процесу, спрямованих на індивідуалізацію процесу навчання.

Відносини між внутрішніми зацікавленими сторонами ґрунтують на ієрархічних, мережних, колабораційних (заснованих на взаємній довірі, співпраці та співтворчості, що характерно для інтелектуальної діяльності щодо навчання, обміну знаннями) та ринкових принципах. Проникнення ринкових відносин у сферу освіти пов’язано із масовізацією освіти, яка поступово втрачає суто елітарний характер, що було актуальним для періоду до ХІХ століття, та її комерціалізацією, тобто орієнтацією освітніх послуг на ринок.

Аналізуючи ринкову інфраструктуру сфери освіти, можна виділити, по-перше, ринок праці, де відбирається науково-педагогічний персонал та формується потреба бізнесу в фахівцях; по-друге, ринок освітніх послуг, споживчий попит на які пред’являють абітурієнти, а пропозицію – університети які представляють модель господарської структури вищої освіти. Особливість конкуренції продавців на ринку освітніх послуг полягає в тому, що ефективність освітньої діяльності підпорядковується не лише економічним чи ціновим важелям. Освітні послуги поєднують в собі властивості соціально-значущих та економічних благ, їх зовнішній ефект відкладений у часі та їх формування і реалізація в значній мірі залежить від нематеріальних мотивів (наукової етики, пошуку істини, почуття професійного обов’язку тощо) та таких інституціональних факторів, як репутація вузу. Таким чином, можна зробити висновок, що цільовою функцією діяльності університетів є максимізацією престижу чи репутації.

Виробництво знань, високих технологій, інновацій та послуг, а також «адекватної людини» складають джерела сучасного соціально-економічного зростання, а спосіб виробництва та життя ґрунтується на розвитку потенцій людини. Людина як суб’єкт праці та суб’єкт потреб стає центром господарського відтворення, а духовне виробництво перетворюється на провідний, так званий перший підрозділ суспільного виробництва.

Різниця в якості освіти та доступі до неї визначає глобальні, регіональні та локальні когнітивно-інформаційні розриви, тобто, сучасний профіль стратифікації національних економік. Зростаюча соціально-економічна роль освіти, перетворення її із кінцевої ланки передачі готової інформації та знань у сферу безперервної генерації знань та галузь національної економіки актуалізують завдання теоретичного осмислення механізмів взаємного впливу освіти та господарського розвитку.

Розкриття ролі освіти в господарському розвитку доцільно здійснювати, спираючись на методологію інституціональної теорії, теорії зацікавлених сторін, що дозволяє оцінити внесок освіти в гармонізацію суспільних та індивідуальних інтересів, формування відповідних структур та суб’єктів розвитку, які забезпечують нарощення людського потенціалу та якості життя.