Тихенко Володимир Сергійович

Сумський Державний Університет, аспірант

Особливості використання різних джерел та фінансових інструментів для реалізації природоохоронних проектів

Базуючись на одному з двох діаметрально протилежних принципах фінансування природоохоронних проектів, а саме «забруднювач платить» та «споживач платить», державна екологічна політика може послуговуватися рядом інших джерел та інструментів, направлених на фінансування природоохоронної діяльності та забезпечення права громадян на захист навколишнього середовища.

Серед основних джерел фінансування природоохоронних проектів у світовій практиці найбільшого поширення набули державні та муніципальні бюджети, власні кошти підприємств, що забруднюють навколишнє середовище, екологічні та спеціальні інвестиційні фонди, банки, лізингові та страхові компанії, міжнародні фінансові організації та кошти країн-донорів.

Останні два джерела з наведеного переліку за своїм походженням в основному є міжнародними, решта – національними.

Варто зауважити, що у більшості країн Організації з економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), яка здійснює координацію зусиль на міжнародному рівні щодо фінансування природоохоронних проектів, державне фінансування здійснюється або через конкретні екологічні програми, або шляхом надання непрямого фінансування – податкових та інших пільг (так зване «озеленення» податкової системи). Поряд з цим, частка державного фінансування порівняно з видатками екологічних фондів, банківського кредитування, забезпечення дружнім до екології обладнанням на умовах лізингу, чи страхування екологічних ризиків є відносно незначною.

Основними завданнями міжнародних фінансових інститутів виступає акумулювання коштів на міжнародних ринках капіталів та розміщення їх у країнах-реципієнтах на більш вигідних, ніж комерційні, умови за дотримання екологічної складової у цих проектах чи надання часткового фінансування на безоплатній основі, гарантій та консультативних послуг і технічної допомоги (Міжнародний банк з реконструкції та розвитку, Глобальний екологічний фонд, Европейський інвестиційний банк, Європейський банк з реконструкції та розвитку та ін.).

При цьому, слід зауважити, що фінансування з національних джерел орієнтоване передусім на так звані «коричневі проекти», спрямовані на мінімізацію забруднення навколишнього середовища. У той же час «зелені проекти» зі збереження живої природи є предметом міжнародних інвестиційних угод, що реалізуються з залученням міжнародних інвесторів та благодійних екологічних організацій. Яскравим прикладом у такому контексті є придбання частини зовнішнього боргу країни Всесвітнім фондом дикої природи натомість прийняття цією країною зобов’язань з виконання «зелених проектів» чи угоди за прикладом екологічної конверсії боргів.

Превалюючим типом джерел фінансування природоохоронних проектів у пострадянських країнах виступають державні екологічні фонди. Чільне місце серед них відводиться Державному фонд охорони навколишнього середовища України, через який за даними ОЕСР здійснюється фінансування екологічних заходів на суму, що становить 1,2-1,6% від ВВП. Варто підкреслити, що цей фонд в Україні віднесено до національного бюджету і жорсткі правила бюджетного процесу стимулюють його до дотримання бюджетної дисципліни та показників ефективності.

Виходячи зі специфіки названих джерел фінансування, розрізняють і відповідні фінансові інструменти, спрямовані на реалізацію природоохоронних проектів. Зокрема, до їх числа можна віднести гранти, пільгові кредити та податкові пільги, субсидії на виплати відсотків за позиками, кредитні гарантії, списання боргів, прямі та портфельні екологічні інвестиції.

Очевидним є те, що гранти, кредити, інвестиції та субсидії, направлені на фінансове забезпечення природоохоронних проектів, є формами їх прямого фінансування, натомість податкові пільги, гарантії, списання боргів виступають інструментами непрямого фінансування.

Найбільш поширеними фінансовими інструментами серед пострадянських країн є грантова допомога та пільгові кредити. Однак їх отримання від гранто- та позикодавців зазвичай є утрудненим через слабкі та неефективні механізми контролю і моніторингу за використанням наданого фінансування, нестабільності фінансових, податкових, банківських систем та законодавчої бази, брак вичерпної інформації про реальну вартість екологічних збитків у тій чи іншій країні та стимулів до реалізації екологічних проектів різного типу.