Филологические науки / 9. Этно-, социо- и психолингвистика

Іванов Д.М.

Сумська філія Харківського національного університету внутрішніх справ, Україна

формування правової культури як один із основних напрямків розвитку освіти

В Україні проблеми правового виховання стали предметами досліджень Б. Бабія, Г. Давидова, А. Гершенєва, А. Дементьєва, Г. Васяновича, М. Кобець, В. Кудрявцева, Л. Ляхової, М. Фіцули та ін.

Орієнтація на виховання громадянина України як людини й особистості, формування її правової культури як невід'ємної складової загальної культури - один із методологічних принципів пошуку, які реалізуються національною педагогічною наукою. У Державній національній програмі «Освіта» (Україна XXI століття) зазначається, що формування правової культури - це один із елементів мети національного виховання. Становлення демократичної держави, розвиток на основі духовності, моральності неможливі без високоосвіченого суспільства з розвинутою правовою культурою і глибокою правосвідомістю. Тому формування правової культури є одним із основних напрямків розвитку освіти.

У довіднику «Юридична термінологія» правове виховання визначено як соціально-правову та педагогічну допомогу особі, передусім молодій, у формуванні правової свідомості та правової культури, вихованні почуття людської гідності, розумінні соціальної цінності права; найгуманніший спосіб профілактики правопорушень, подолання явищ і наслідків правового нігілізму [2, 20].

Більшість авторів до структури правової свідомості зачисляють правову психологію, яка досліджує емоції, почуття та ставлення людини до тих чи інших правових явищ; правову ідеологію, яка у своїй сукупності (принципи, теорії, ідеї) оцінює правову дійсність; правову поведінку або втілення правових норм в реальне життя, їхнє застосування в будь-якому суспільному випадку [5, 201].

У межах загальної культури особистості як носія різноманітних соціальних цінностей та учасника широкого кола суспільних відносин виділяють кілька структурних компонентів, що свідчить про багатопрофільність та складність соціального спілкування. Серед названих складових у науковій літературі йдеться про культуру етичну, політичну, психологічну, економічну, правову, екологічну, інформаційну [3, 321] тощо, які є своєрідними окремими спектрами розуміння загальної культури особистості.

Однак нині немає єдиного підходу до визначення правової культури. Більшість дослідників правову культуру розглядають як якісний стан правового життя суспільства, який визначається досягнутим рівнем розвитку правової системи, законності та правопорядку, правової освіти й обізнаності різних верств населення з правом, а також ступенем гаран- тованості державою основних прав і свобод людини.

На сьогодні правова свідомість і правова культура набула нового визначення. Зокрема у працях українських учених характеризується нова сутність правової культури, а саме: правова культура не зводиться лише до правосвідомості громадян суспільства. Вона визначається як сукупність досягнень суспільства, його соціальних груп та громадян у галузі регулювання суспільних відносин, яке забезпечує верховенство права в суспільному житті, тобто панування у суспільному житті правових принципів справедливості і гуманізму, захисту прав і свобод людини, її честі і гідності, реальне забезпечення місця людини як вищої соціальної цінності [4, 34].

Правова культура особистості характеризує рівень правової соціалізації члена суспільства, ступінь засвоєння і використання ним правових начал державного і соціального життя. Правова культура особистості означає не тільки знання і розуміння права, а й правові судження щодо нього як про соціальну цінність, і головне - активну роботу з його здійснення, зі зміцнення законності й правопорядку. Іншими словами, правова культура особистості - це її позитивна правова свідомість у дії. Вона включає перетворення особою своїх здібностей і соціальних якостей на підставі правового досвіду.

Показником правової культури особистості є правова активність особистості як вища форма правомірної поведінки, що припускає: наявність високого рівня правосвідомості; готовність до ініціативної правомірної діяльності в правовій сфері на основі шанобливого ставлення до права, переконаності в необхідності й справедливості правових норм, їх добровільного здійснення, досконалого знання права (внутрішній аспект); цілеспрямовану, ініціативну, позитивну соціально корисну діяльність особи, що перевершує звичайні вимоги до можливої і належної поведінки, спрямовану на розвиток демократії, зміцнення законності й правопорядку (зовнішній аспект) [1, 185].

Література:

1. Бойков А. Г. Правовая культура и вопросы правового воспитания / А. Г. Бойков. - М., 1994. - 220 с.

2. Головченко В. Юридична термінологія: довідник / В. Головченко, В. Ковальський. - К., 1998. - 560 с.

3. Головченко В. Правова культура і демократизація. - К., 2000. - 256 с.

4. Рабінович П. Основи загальної теорії держави і права: навчальний посібник / П. Рабінович. - К.: ШСДО, 1995. - 385 с.

5. Рабінович П. Теорія держави і права. - Львів, 1997. - 340 с.