Політологія/9.Проблеми європейської інтеграції в країнах

пострадянського табору

 

Кухар Д.Ю., Ридош І.В.

Миколаївська філія Київського національного університету культури

і мистецтв, студенти ІІІ курсу, гр. КДД-12 М

Науковий керівник: к.і.н. Шпак Д. О.

(Миколаїв, Україна)

 

Концептуальні засади соціальних стандартів: європейський досвід і уроки для України

 

Проблема соціальної стандартизації має широкі межі. Її конкретний зміст значним чином визначається станом економіки країни. На будь-якому історичному етапі соціально-економічного розвитку суспільство висуває певні вимоги до рівня і якості життя. Ці вимоги розрізняються залежно від приналежності людини до тієї або іншої соціальної, регіональної або професійної групи. Сукупність цих вимог і визначає стандарт життя, або соціальний стандарт.

У загальному вигляді поняття соціального стандарту характеризує сформо­ваний рівень споживання тих або інших благ, що визнається більшістю населення або представників тієї або іншої суспільної групи людей прийнятним (нормальним) для себе. Такого роду соціальні стандарти завжди існують у свідомості людей. Однак вони не мають твердих меж і документально не оформлені. Поряд із цим соціальні стандарти можуть використовуватися державою як інструмент управління соціальним розвитком при виробленні соціально-економічної політики, розподілі ресурсів, що спрямовуються в соціальний сектор, реалізації соці­альних програм, закріпленні й забезпеченні соціальних гарантій громадянам і вирішенні інших завдань. У цьому випадку соціальні стандарти здобувають вид чітко зафіксованих нормативів. Вони можуть мати обов’язковий або рекомендаційний характер. Однак у всіх випадках держава встановлює правила їхнього застосування Державна соціальна стандартизація являє собою правову регламентацію пріоритетних соціальних нормативів і норм у якості державних мінімальних соціаль­них стандартів. Використання державних мінімальних соціальних стандартів сприяє підвищенню значимості норм і нормативів, що регламентують пріоритетні напрямки соціальної політики, дозволяє постійно підтримувати реальний зміст основних дер­жавних соціальних гарантій.

Необхідно відзначити, що тепер саме європейське соціальне законодавство реально забезпечує соціальні права громадян. Ціль соціальної політики країн Євросоюзу – дати можливість будь-якому громадянинові самостійно оплачувати свої ви­датки. Якщо буде потреба, вони компенсуються зафіксованими європейським правом соціальними виплатами.

У країнах ЄС на оплату праці йде 60-70 % собівартості продукції й послуг. Крім того, за рахунок підприємців і найманих робітників поповнюються фонди соціального страхування. 20-25% вносять наймані робітники й майже вдвічі більше – підприємці. До порушників застосовують жорсткі санкції. В Україні ж зарплатня становить усього 20-23 % собівартості продукції й послуг. Це одна із причин усім відомої дешевизни робочої сили, а разом з нею низької купівельної спроможності.

Ці показники (стандарти) мають офіційне регламентування на законодавчо­му рівні. Є норми ООН, Міжнародної організації праці. За ними оплата праці нижче З доларів на годину неприпустима. Такої зарплатні в країнах Євросоюзу й не зустрі­неш. У Німеччині, приміром, сплачують 29 євро на годину, в Італії – 26 євро. Хоча рівень соціального захисту в країнах Європи знаходиться на різному рівні, але членство в Євросоюзі виступає в ролі об’єктивного фактора, який змушує уряди країни постійно балансувати. Тобто, маємо на увазі той факт, що у Європі, працює принцип субсидіарності. Він припускає, що будь-яка дія може бути здійсне­на на наднаціональному рівні лише в тому випадку, якщо вона здатна привести до  кращих результатів, ніж якби її втілили на рівні національному, регіональному або місцевому. А мінімальні соціальні стандарти встановлені Євросоюзом, і показники їх можна тільки збільшувати.

В Україні, на жаль, принципу субсидіарності не розуміють. Навіть учені й можновладці вбачають у терміні зв'язок зі словами «адресна допомога». Насправді це практично розподіл відповідальності й фінансів по рівнях. В Україні зараз її пере­кладають на регіони. Але грошей у більшості регіонів немає. Як немає й механізму, що може змусити центр вирішувати проблему регіону. Це відбувається, тільки коли проблема дістає масштаби стихійного лиха [1].

У країнах Європи, на відміну від українських регіонів, гроші є. Але бувають проблеми, які навіть їм поодинці вирішувати важко. У такому випадку, дотримую­чись принципу субсидіарності, вони звертаються в союзні інстанції й діють у рамках загальної стратегії. Наприклад, коли в ЄЄ вступили Греція, Іспанія з Португалією, довелося зштовхнутися з Європою «двох рівнів». Але за допомогою використання так званих структурних фондів справи в цих країнах різко покращилися. Автор цієї праці вважає, що створення спеціальних фондів – дуже потрібна річ. Це можна зрозуміти навіть за назвами: Європейський соціальний фонд, Європейський фонд розвит­ку регіонів, Фонд згуртування. Ними користуються «країни, що наздоганяють». По­дібні фонди й програми були б дуже корисні й для України.

Необхідно відзначити, що Рада Європи виступає як основний гарант, і бере активну участь у діяльності з соціального захисту, виступає за рівність можливостей, ї основними цілями в цій галузі є [4]:

§       зміцнення соціальних зв’язків у суспільстві;

§       забезпечення відповідного рівня соціального захисту;

§       сприяння в сфері зайнятості, професійної підготовки й захисту прав трудящих;

§       забезпечення ефективного захисту найбільше соціально уразливих груп населення;

§       боротьба із соціальним відторгненням і дискримінацією;

§       зміцнення європейського співробітництва в питаннях міграції.

На зустрічі у верхах, що проходила у Страсбурзі в жовтні 1997 року, глави держав і урядів країн-членів Ради Європи прийняли на себе зобов’язання впроваджу­вати соціальні стандарти в тому виді як вони відбиті, в Соціальній Хартії й в інших документах Ради Європи, і закликали до найбільшої послідовності в застосуванні цих заходів. Європейська Соціальна Хартія й Додатковий Протокол до неї від 1988 року гарантують ряд основних прав. Вони можуть бути поділені на дві категорії: права, регулюючі умови зайнятості й стосовно до соціальної згуртованості. Права, що сто­суються зайнятості, регулюють питання дискримінації на робочому місці, забороняють підневільну працю, охороняють право на участь у профспілці, право на колекти­вний договір, право на рівну оплату чоловіків і жінок за рівну працю і т.д. Європейський Кодекс Соціального Забезпечення й протокол до нього гара­нтують мінімальний рівень соціального захисту, включаючи медичне обслуговуван­ня, виплату допомоги з хвороби й тимчасової непрацездатності у зв’язку з одержан­ням виробничих травм, допомога у випадку народження дитини, з безробіття, інвалі­дності й у випадку втрати годувальника, а також дитячі допомоги й пенсії. Переглянутий і доповнений варіант Кодексу 1990 року враховує останні зміни в законодавст­ві, що стосуються соціального забезпечення в країнах-членах і закріплює розширен­ня норм соціального захисту [4]. Тепер Рада Європи вивчає нові елементи у системах соціального захисту своїх країн-членів для того, щоб домогтися кращого розуміння проблем, з якими зіштовхуються національні системи соціального захисту. Результати цього дослі­дження плануються до публікації у формі довідника кращого досвіду, що дозволить урядам звертатися до нього як за керівництвом до дій, особливо в ситуації реформу­вання системи в період складної економічної ситуації.

Фонд Соціального Розвитку, організований в 1956 році як фінансовий орган Ради Європи, діє як банк розвитку. Його пріоритетною метою є подання допомоги державам-членам у вирішенні соціальних проблем, які можуть виникати в результаті присутності біженців, переміщених осіб або осіб, що постраждали від природних або екологічних нещасть.

З появою нових соціальних і економічних факторів сфера діяльності фонду розширилася за межі первісних цілей. Із загальної суми кредитів Фонду до 50% від їхнього обсягу становлять інвестиційні кредити, спрямовані на фінансування наступних напрямків:

1.     створення робочих місць на малих і середніх підприємствах в економічно не сприятливих регіонах;

2.     розвиток програм з підготовки кадрів;

3.     будівництво недорогого житла;

4.     забезпечення певного рівня соціальної інфраструктури в області охорони здоров’я (лікарні, поліклініки й т.д.), у сфері освіти (школи, університети й т.д.), охоро­ни навколишнього середовища (очищення використаних вод, переробка відходів тощо) і поліпшення умов проживання у відсталих сільських районах.

Загальна сума позик, наданих Фондом із часу його заснування, склала біль­ше 10 млрд. євро. Його статутний капітал нараховує більше 1,3 млрд. євро [1].

Як бачимо, у країнах Євросоюзу соціальна політика вже оформила­ся в самостійний напрямок, як і політика економічна, аграрна, фінансова. І багато компетенцій перейшло на наднаціональний рівень. Тепер будують стратегію на бага­то років уперед. Але програми все-таки розраховані на досягнення проміжних цілей. Приміром, у рамках однієї з таких програм створили мережу інформаційних центрів, що об’єднала бази даних з використання робочої сили у всіх країнах Євросоюзу, її пересування, пропозиція роботи, попит на роботу – усе йшло через цю мережу. При­міром, французові могли запропонувати роботу в Німеччині, викладачеві з Великобританії – в Італії.

Таким чином, встановлення державних мінімальних соціальних стандартів у країнах Західної Європи зараз перш за все спрямоване на вирішення наступних завдань [4]:

§       удосконалення механізму реалізації основних конституційних прав громадян;

§       соціальний захист населення й задоволення найважливіших потреб людини в матеріальних благах і соціальних послугах;

§       визначення видів гарантованих соціальних виплат і послуг за рахунок бюдже­тів усіх рівнів і державних позабюджетних фондів;

§       забезпечення соціальної стабільності й стійкого розвитку суспільства;

§       збереження єдиного соціального простору на основі вирівнювання умов досту­пності споживання матеріальних благ і послуг у різних країнах ЄЄ;

§       нормативне обґрунтування формування й виконання бюджетів насамперед на рівні суб’єктів ЄЄ (країн-членів) й місцевого самоврядування, а також державних позабюджетних фондів;

§       удосконалення міжбюджетних відносин;

§       концентрація фінансових ресурсів на пріоритетних напрямках соціальної полі­тики;

§       оцінку рівня соціального розвитку країни й окремих її суб’єктів.

Досвід правового забезпечення державних соціальних стандартів та їхнього практичного втілення в країнах Європейського Союзу є надзвичайно цінним для українського законодавства, оскільки тепер нормативна база соціальних стандартів ще тільки розробляється. Але це не означає, що можна просто «імплантувати» євро­пейські стандарти до українського суспільства. Для України дуже важливим є враху­вання всіх «плюсів» і «мінусів» європейської правової, соціально-економічної, полі­тичної практики при розробленні власної бази державної соціальної стандартизації.

 

 

 

Література:

 

1.     Добромыслова О. В старой Европе появились «новые бедные» / Ольга Добромыслова // Российская газета [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rg.ru/2005/03/18/lgoty.html

2.     Курило О. В. Світові моделі соціально-економічного розвитку: сучасні тенденції / О. В. Курило // Політологічний вісник. – 2011. – № 8.

3.     Смирнов С. Н. Социальная политика: учебное пособие /  С. Н. Смирнов, Т. Ю. Сидорина. – М. : Спутник, 2004. – 392 с.

4.     Центр проблем социального развития Европы [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ieras.ru/cosras.htm